За інформацією: Суспільне.
Черкасець Артем на позивний "Хуліган" долучився до бригади Азов у 2018 році як бойовий медик. Захисник брав участь в АТО, а на початку повномасштабного вторгнення обороняв Маріуполь. У травні 2022 року вийшов з Азовсталі у російський полон разом з побратимами.
Понад чотири роки звʼязку з сином немає, інформацію про нього збирають по крихтах зі згадок тих, хто повернувся по обміну з російського полону, розповіли Суспільному батьки Хулігана Оксана та Валерій. Прізвище герої інтервʼю попросили не вказувати та не показувати обличчя сина.
Яким Артем був в дитинстві?
Пані Оксана: "Артем недаремно взяв собі позивний "Хуліган". Він ще сміявся — у нього тато поліцейський, мама вчителька, а він взяв собі такий позивний. Він взагалі у нас хлопець з гумором. Душа компанії, посміятися — це для нього святе. В дитинстві карате займався і танцями. У квітні йому виповнилося 30 років.
Він спочатку закінчив Черкаський медколедж, став медиком. Потім вступив в ЧНУ на психолога. Був ультрасом черкаського клубу "Дніпро". Ми якраз взагалі не фанати, ми в родині не цікавимось футболом, просто бачили у нього шарфики оці. Артема завжди приваблював Азов, тому що всі друзі там".
Хуліган в дитинстві. Архів героїв матеріалу
Як ваш син прийняв рішення долучити до війська?
Пані Оксана: "Він хотів в АТО йти ще коли в медколеджі навчався, але тоді і ми, і його друзі-ветерани пояснили, що треба спочатку закінчити навчання".
Пан Валерій: "Будь-який батько хоче, щоб дитина взяла з нього приклад — значить я щось в цьому житті зробив правильно. Я з 18 років носив погони, був міліціонером. Але я йому казав: запамʼятай, на війну треба йти підготовленим, це не та війна, яку показують у фільмах. Медик — це дуже цінна робота, бо в умовах бойових дій треба людині треба надавати допомогу буквально за секунди.
Потім, коли він вже почав служити, казав: так батьку, ти був правий, ця війна вимагає підготовки, щоб лишитися живим. Він нацгвардієць — колись це були внутрішні війська, але в умовах війни треба знати і вміти набагато більше".
Пані Оксана: "В 2018 році він нас поставив перед фактом — я йду в Азов. Я в нього питала: ти розумієш, що з вами зроблять, якщо раптом Росія піде в наступ? Він казав: мама, я все розумію, але я туди піду".
Що вам відомо про його службу до початку повномасштабної війни?
Пані Оксана: "Практично нічого не розповідав. Казав: мама, все добре, ой, ну, мама, це як табір — виїхали, там, пух-пух, бах-бах, постріляли, погралися".
Пан Валерій: "Пів року він проходив навчання, щоб його допустили до роботи. Розповідав, що приносять пораненого, і за 20 секунд треба визначити, що з ним робити, як надати допомогу в бойових умовах.
Десь з кінця 2019 року він брав участь у бойових діях як медик, але про це багато не говорив. Ми про це дізналися, коли він приїхав у відпустку, і бачу в нього на столі посвідчення учасника бойових дій. Потім медаль привіз "За доблесть та звитягу", теж не розповідав, як її отримав, просто сказав, що їх вишикували і перед строєм вручили йому медаль, сказали: носи достойно. Потім його призначили командиром підрозділу, мав сержантське звання
Ще була в нього історія, як він з побратимами лікував поранену собаку на полігоні. В неї шкіра була пошкоджена на голові, то хлопці їй там зробили операцію, лікували днів десять, і далі ця собака там жила біля військових".
Медаль Хулігана. Архів героїв матеріалу
На початку 2022 року ваш син перебував в Маріуполі, що він розповідав про оборону міста і перебування на Азовсталі?
Пані Оксана: "Чоловік на початку повномасштабної війни долучився до ТРО, то я сама була. Ми між собою в месенджері весь час спілкувались. Син нам записував круглі відео, переважно ночами. Він казав: мама, все добре, ми переможемо, не хвилюйся. Він мало говорив, переважно просто показував себе, і я помічала, як він стає все більш худий і бородатий.
Мені запам'яталися відео, як 11 квітня на них скинули КАБи і там були фосфорні бомби. Ми перелякалися, як побачили це, бо він на той момент вже не виходив на зв'язок кілька днів. Потім вийшов на звʼязок, плюсик поставив.
Він більше запитував як тут у нас, ніж про себе розповідав. Я так думаю, хвилювався, щоб росіяни не перехопили дзвінки, інформацію. Я йому казала, що в Черкасах абрикоси розцвіли. А він відповів: хоч би ще раз відчути запах квітів, цих квітучих абрикос. І це мене так шокувало, я розплакалася. Уявила собі, що він там чує, чим він там дихає на Азовсталі.
Я поставила собі на сповіщення пісню гучну, щоб не пропустити жодного його повідомлення, щоб і вночі вставати. Я ходила до психолога, до невролога, пояснювала, що в мене тиск скаче і руки трясуться. Взагалі, я ще в цей час уроки дистанційно вела, але я абсолютно не памʼятаю свого життя, все стерлося з памʼяті, бо думала тільки про рідних, які на війні".
Хуліган під час навчання відпрацьовує надання допомоги побратиму. Скрін з відео “Радіо Свобода”
Як ви дізналися, що він потрапив у полон?
Пані Оксана: "Він не говорив, що виходить в полон, просто попередив, що три-чотири місяці з ним не буде звʼязку і потім він повернеться. У той момент з'являлися відео з російських джерел, їх скидали в нашу спільноту родичів воїнів Азову. Ми тоді кілометри тих відео передивилися, щоб тільки побачити. Я спочатку його не впізнала, це було відео з Оленівки.
Ще потім пізніше знайшла відео на Азовсталі, він там виносив когось пораненого, дуже погана якість була, але я його пізнала. Пізніше вже прийшло офіційне повідомлення, що він перебуває в неволі".
Що відомо про його перебування у російській неволі?
Пані Оксана: "Всю інформацію, де б він не був, ми отримували через тих, хто вийшов по обміну. Інших джерел у нас немає. Вони говорять практично всі одне і те саме: стан в нього нормальний, як на ті умови, фізичний стан нормальний. І морально тримається. Таке враження, що вони просто домовилися не засмучувати родичів. Листи туди не передають, поки він не засуджений".
Як вдається триматися?
Пані Оксана: "Слово "надія", воно вже у нас зараз трохи таке забите, але все одно це єдине, що тримає. Віра в те, що він таки повернеться. Я просто відкидаю думку про те, в якому стані він повернеться, я просто про це думати не хочу. Мені зараз головне, щоб ми дожили до його повернення. Я в це вірю з усіх сил, які тільки можна, тому що вже чотири роки минуло, п'ятий рік пішов".
Пан Валерій: "Нам допомагає підтримка одне одного. В нас з іншими родина полонених вже така спільнота, в нас вже навіть гумор однаковий".
