За інформацією: Суспільне.
"Йому там казали: якщо боїшся, то тікай додому. Але він все одно сказав: я буду йти далі, я не хочу, щоб прийшли до моєї сім'ї, я буду захищати свою сім'ю, буду йти далі".
Черкащанка Світлана Карпенко, разом з однорічним сином Мирославом, чекає звістки про чоловіка Олексія — військового 80 бригади, який зник на Сумському напрямку під час виходу на перше бойове завдання. Попри версії про загибель захисника від побратимів, вона продовжує його пошуки та щонеділі виходить на акції підтримки зниклих безвісти та полонених військових.
Що дозволяє триматися та продовжувати щоденні пошуки протягом девʼяти місяців, пані Світлана розповіла Суспільному.
Як почалася ваша історія з чоловіком? Як ви познайомилися?
Ми з чоловіком познайомилися через сайт знайомств. Я жила в місті Шостка Сумської області. Ну і приїхала до нього. Він родом з Полтавщини, з села Ісківці, але жив в Черкасах. Олексій мене зустрів з квітами, він вже знав, що я люблю, що мені подобається.
Коли я почала працювати в магазині він ходив, завжди зустрічати з роботи, постійно мене чекав. Навіть коли був сильний мороз, ми після роботи з ним гуляли містом.
Весілля Світлани та Олексія. Архів героїні матеріалу
Коли Олексій долучився до лав ЗСУ?
Він ще раніше був нацгвардійцем коли був на строковій службі. А так він працював на будівництві. Зрозуміло, що треба захищати свою країну, свою родину, але ми одружилися тільки, почали жити окремо. Коли йому дали повістку, то він не пішов спочатку, залишися, щоб мені допомогти.
Він дуже багато працював, щоб забезпечити мене і дитину. У нас були партнерські пологи, чоловік весь час був поруч. Він перший взяв сина на руки, перший поміняв йому підгузок.
Якось Олексій йшов на роботу, це було в червні 2025 року, сину Мирославу тоді було три місяці. На той момент чоловік вже два роки був у розшуку. Його зустріли представники ТЦК біля під'їзду і відразу забрали на комісію, а ми якраз збиралися сина похрестити, коли йому буде чотири місяці. То чоловіка навіть на хрещення не відпустили.
Олексій з новонародженим сином Мирославом. Архів героїні матеріалу
Як ви дізналися, що чоловіка мобілізували?
Мені сусідка розповіла. Я думала він просто на роботу пішов, як зазвичай. Зразу почала дзвонити, почала його шукати. Приїхала в поліклініку, де він проходив комісію. Лікар тоді сказав, що мобілізованих мають скоро привезти. Спочатку чоловік тримався, а коли побачив мене заплакану, то не витримав, і розплакався разом зі мною, нам було дуже важко тоді. Тоді багато разом з ним було мобілізованих. Потім я в ТЦК прийшла уже з візочком з дитиною.
Чи вдавалося підтримувати звʼязок з Олексієм після мобілізації?
Коли він поїхав, то днів десять з ним не було звʼязку з ним. Якось йому телефон один раз тільки віддали, і він сказав, що їде. Я ці всі дні зовсім не спала, довелося йти до лікаря, він мені виписав таблетки, щоб я могла заснути хоча б на годину-дві. Їсти і пити теж не хотілося.
Всі ці дні я намагалася ні з ким не говорити телефоном, щоб не пропустити його дзвінок. Потім він подзвонив з якого іншого номера, сказав що на навчаннях. Тоді ще йому обіцяли, що поїде за кордон на навчання на два місяці.
Світлана з чоловіком Олексієм та сином Мирославом. Архів героїні матеріалу
Потім мій чоловік захворів там дуже, і він казав, що багато хлопців дуже захворіли. У них був один градусник на сто людей. Він кашляв так, наче в нього легені повискакують, йому дуже було погано. Пізніше дозволили переслали посилку, ми туди поклали багато їжі, ліків
Олексій мені розповідав, як він проходив смугу перешкод, то йому важко було перескочити стіну, але підійшов до нього його інструктор і сказав: уяви, коли ти пройдеш і вернешся додому, ти будеш розповідати сину, який у нього батько, а син буде поруч сидіти, посміхатися, слухати батька. І він так надихнувся, і перескочив ту стіну.
Коли ви вперше побачилися, відколи він був на службі?
Я до нього кілька разів приїздила. Спочатку сама поїхала до навчального центру, я там стояла, дуже довго чекала чоловіка. Він мені передав чеку відірвану від гранати і підписав її "Сину від тата", сказав віддати її, коли той виросте, щоб Мирослав знав, який у нього тато.
Там були дружини інших мобілізованих, там я познайомилася з хорошими жінками — Людмилою і її донькою Юлією. Через два нижні приблизно ми знов, але вже з малим поїхали навідати тата.
Олексій та Світлана. Архів героїні матеріалу
На якому напрямку проходив службу Олексій?
Десь 4 чи 5 серпня їх відправили в Сумську область. Він туди поїхав як помічник гранатометника 80 бригади. Його відправили прямо на самий кордон з Росією, і він казав, що цей кордон треба було їм перейти.
Йому там казали: якщо боїшся, то тікай додому. Але він все одно сказав: я буду йти далі, я не хочу, щоб прийшли до моєї сім'ї, я буду захищати свою сім'ю, буду йти далі.
Про що була ваша крайня розмова перед зникненням чоловіка?
11 серпня їм дали команду збиратися. Я у нього питала, чи йому не страшно. Він сказав: знаєш, мені вже в той момент стало страшно, але я все одно повернусь. Мене тут навчили не вмирати, а виживати, то я виживу, повернусь додому, а якщо ні, то тебе є син, який дуже схожий на мене. Якщо я не повернусь, то я завжди буду з вами.
Я йому тоді і кулон зробила, там написана молитва Псалом 90. Ставила свічки, молилася, просила, щоб він не загинув.
Кулон Олексія. Архів героїні матеріалу
Як ви дізналися, що Олексій зник безвісти?
14 серпня об 11 вечора мені написала Світлана з медроти його бригади. Сказала: вибачте, ваш чоловік Карпенко Олексій Григорович загинув. Я тоді дуже переживала, дуже було страшно. Але мій батько, який теж військовий з 2016 року, сказав: якщо ти не бачила, що його тіло, тобі не сказали офіційно, що він загинув, тобі просто медичка написала, що ваш чоловік загинув, то це ще нічого не означає.
Потім до мене дзвонив побратим Микола Андрущак, який був з Олексієм на цьому завданні. Він казав, що їх не довезли до позиції, вони далі йшли пішки через кордон на Курський напрямок. Їм по рації сказали, що можна йти, а насправді по них почали стріляти росіяни. Цей Микола сказав, що він собою Олексія закрив, але чоловіка поранило в ноги, його перетягнули на український бік і залишили під деревом, бо йому ще в спину влучили і він не міг рухатися.
Олексій з побратимами під час навчання. Архів героїні матеріалу
Наче б то під час евакуації мого чоловіка наші побачили російський дрон зі скидом і почали тікати, залишили його, і дрон влучив поблизу того місця, де він лежав. Але мені цей Микола сказав, що точно вони не ходили, не перевіряли чи він мертвий. Казав, що вони здалеку стали на коліна, попросили в нього пробачення, що ми не забрали його, розвернулися і пішли далі.
Потім, в наступний раз, він знову мені дзвонив, цей Коля Андрущак — розказав зовсім по-іншому, що їх начебто везли, потім підірвали ту машину, на якій вони їхали, водій загинув, і вони з хлопцями вийшли, почали лізти до тієї позиції, а там був дуже великий штурм і в бліндаж попав чи скид, чи ракета і чоловік стік кровʼю.
25 серпня мені перенесли сповіщення, що мій чоловік вважається зниклим безвісти. Я поїхала в Шостку оформлювати всі документи, казала зразу, що мені гроші ваші не потрібні, ви мені поверніть чоловіка. Але мені сказали: поки його нема, вам же треба буде за щось жити. Правда я довго не могла отримати тих грошей.
Світлана на акції в Києві. Архів героїні матеріалу
Ви виходите на акції на підтримку військовополонених та зниклих безвісти, зокрема і в Черкасах, як вам допомагають ці події?
Я виходила на акції в Шостці, їздила в Київ, Черкаси. Коли обмінюють хлопців, стоїш і чекаєш, що твій вийде, але все одно раді за кожного хлопця, за кожну людинку, за кожного військового, який повернувся додому, живий. А за нашого Олексія нічого, ніякої інформації не відомо поки що, не надходило нічого, дай Бог, що він в колонії і живий.
Я просто хочу, щоб знайшли мого чоловіка і повернули його додому живим, бо син на нього чекає. На акціях можна зустріти однодумців і відчути, що я не сама в своєму горі, є люди, які роками чекають своїх рідних.
Світлана з сином Мирославом на акції у Черкасах 3 травня. Суспільне Черкаси
Що ще допомагає триматися, не опускати руки та продовжувати пошуки?
Син допомагає, на акціях люди підтримуються, до психолога ходжу, буває, коли дуже погано, просто поговорити. Ходжу до церкви, до Бога молюся і якось легше трохи. Вірю, просто вірю, в голові себе налаштовую, що він живий, тільки живий, все робиш, щоб не допускати поганого.
