За інформацією: Суспільне Вінниця.
Ветеран російсько-української війни Сергій Кашуба. Суспільне Вінниця
Початок повномасштабного вторгнення Сергій зустрів у Слов’янську. У перші години, за його словами, підрозділ отримував боєкомплект, укріплював позиції та готував мінометні розрахунки.
«Зранку наші хлопці збили над Краматорськом два російські літаки. Ми якраз отримували боєкомплект, вивозили його зі складів, почали окопуватися, трохи укріплюватися, виставляти мінометні розрахунки. Тоді росіяни до Слов’янська не дійшли. Якийсь час ми були на тих позиціях, а потім воювали і в Донецькій, і в Луганській областях».
Інтенсивність боїв, розповів військовий, була такою, що боєприпасів часом бракувало. Їх доводилося шукати та навіть обмінювати з іншими підрозділами.
«З восьми стволів за день могло вилетіти 110 мін. Уже був дефіцит: ми пускаємо п’ять мін, а нам у відповідь штук 50 летить. Якось у нас були трофейні ракети до “Градів”. Ми поїхали до хлопців і поміняли ракети на міни. Так і добували собі боєприпаси».
«Або в нас усе вийде, або нам усім кінець»
Одним із боїв, який найбільше запам’ятався Сергію, став контрнаступ українських військ на Харківщині у вересні 2022 року. Перед підрозділом поставили завдання прорвати російську лінію оборони та пройти 16 кілометрів до Волохового Яру.
«Ми декілька днів жили в лісі. Увечері підійшов командир і каже: “Хлопці, нам треба прорвати лінію оборони, пройти 16 кілометрів і закріпитися у Волоховому Яру”. Я ще тоді подумав: добре, що 16, а не 30. Сказав, що о третій підйом, о четвертій починаємо наступ».
За словами Сергія, українська колона рушила слідом за танками. Під час просування він бачив покинуту російську військову форму — частина військових РФ переодягалася у цивільний одяг та відступала.
«Стоїть величезна наша колона. Я дивився і думав: не дай Боже, зараз літаки піднімуть — ми тут усі й залишимося. Пішли танки, а ми одразу за ними. Заїхали в одне село — росіяни повтікали. Їдемо біля посадки, а там купа форми валяється. Вони переодягалися у цивільне й тікали. Потім ми тільки від’їхали — прилетіли літаки і скинули туди дві авіабомби».
Коли підрозділ наближався до Волохового Яру, за словами Сергія, командир коротко описав ситуацію: або завдання вдасться виконати, або підрозділ може зазнати значних втрат.
«Командир тоді сказав: “Хлопці, або в нас усе вийде, або нам усім кінець”. Їхній хвалений десант тоді тікав першим. Вони встигли відійти до Балаклії, але Балаклію взяли в кільце».
Після боїв на Харківщині підрозділ Сергія повернули до Слов’янська, а звідти направили на Лиманський напрямок.
«Ми декілька днів побули у Слов’янську, а потім нас відправили на штурм Лимана. Форсували Сіверський Донець, заходили зі сторони Брусівки, потім переходили Лиманську трасу, заходили в Ямпіль. Наш батальйон своїми силами тоді брав село Зарічне».
«Люди плакали, обіймали нас і намагалися нагодувати»
Після звільнення населених пунктів Харківщини військові побачили наслідки російської окупації. Сергій пригадав розповідь місцевого жителя Балаклії про вбитих людей.
«До нас підійшов чоловік і сказав, що там шістьох хлопців поставили на коліна і розстріляли в потилицю. Просив, щоб ми допомогли їх поховати. Але дорога була замінована. Командир пояснив, що мають приїхати рятувальники й поліція, розмінувати територію, і тоді їх можна буде поховати».
Сергій розповів про реакцію людей на появу українських військових у звільнених населених пунктах.
«Я не знаю, де вони діставали ті українські прапори. Вони настільки раді були нас бачити — плакали, обіймали. Питали, чим нас нагодувати. Стільки щастя було».
Ветеран російсько-української війни Сергій Кашуба та журналістка Ельвіра Бондаренко у студії Суспільне Вінниця. Суспільне Вінниця
«Дивлюся — з ноги кров фонтаном»
Тяжке поранення Сергій отримав під час боїв на Лиманському напрямку. Після відступу російських військ українські бійці знайшли кілька залишених гаубиць «Мста-Б» калібру 152 міліметри. Одну з них вирішили використати проти російських позицій.
«Ми приїхали — гаубиця була з прицілом. Розвернули її в їхній бік, поставили бусоль, вивірили, підняли Mavic. За Торським є пасіка, і вони там пересувалися. Ми вирішили трохи їх “підбадьорити” — почали по них працювати. Потім вискочили два танки, і по одному ми встигли вдарити з тієї ж гаубиці».
Після цього, за словами Сергія, російські військові відкрили вогонь у відповідь. Спершу позицію обстріляли зі ствольної артилерії, потім із «Градів», а далі — касетними боєприпасами.
«Одна касета розірвалася біля правої ноги, але ліва постраждала більше. Дивлюся — з ноги кров фонтаном. Розумію, що це артерія і що сам турнікет накласти не встигну. Двома руками перетискаю артерію і кричу: “Хлопці, допоможіть”. Вони підбігли, наклали турнікет. У мене ще був поранений живіт, перебита нога. Ліву ногу так вивернуло у зворотний бік».
Ветеран російсько-української війни Сергій Кашуба. Фото надані Сергієм Кашубою
Побратими поклали Сергія у пікап та почали евакуацію.
«Хлопці закинули мене в пікап. Була приблизно 50-відсоткова крововтрата. Дивом вижив. Лікар Ілля Володимирович мене буквально з того світу дістав. Він зробив мені чи не половину з усіх операцій, а загалом їх було близько 50. Казав мені: “Ти в сорочці народився, мабуть, навіть у бронежилеті, бо з такими пораненнями зазвичай не виживають”.
Під час евакуації стан військового залишався критичним. Медики намагалися зупинити кровотечу та стабілізувати його.
«Хірург переклав мені турнікети на дві ноги, побачив поранення живота. Мене переклали в інший пікап і повезли далі. Він пальцями тримав артерію всередині живота, щоб зупинити кровотечу. Потім мене перекладають на кушетку, і я починаю задихатися. Кажу: “Хлопці, немає чим дихати”. Мені повернули голову, зробили інтубацію. Я вдихнув, почав дихати й втратив свідомість».
Дві клінічні смерті та майже 50 операцій
Наступні події Сергій пам’ятає уривками. Зі слів медиків він знає, що двічі пережив клінічну смерть.
«Потім мені казали, що в Краматорську я приходив до тями, навіть намагався жартувати, але я цього не пам’ятаю. Отямився вже в лікарні Мечникова. У мене була друга клінічна смерть. Перша, наскільки я зрозумів, була у Краматорську, друга — вже в Мечникова. Кажуть про світло в кінці тунелю — ні, нічого такого не пам’ятаю. До мене приїхала дружина, і відтоді вона практично від мене не від’їжджала. Жила біля мене на розкладачці».
Одним із найважчих у лікуванні стало інфекційне ускладнення. За словами Сергія, ліва нога сильно набрякла та змінила колір. Після цього лікарі виявили нагноєння.
«Нога була величезна, фіолетова, як колода. Лікар прибіг, приніс інструменти, відкрив рану — звідти пішла кров із гноєм. Потім прибігла ціла група медиків дивитися, що зі мною».
Ветеран російсько-української війни Сергій Кашуба. Фото надані Сергієм Кашубою
«Я сказав: як я взагалі буду на цій нозі ходити?»
Лікарі тривалий час намагалися зберегти Сергієві ногу. У Києві йому встановили штучний колінний суглоб, однак через інфекцію він не прижився.
«Мені поставили штучне коліно в Києві, але воно не прижилося, тому що вже була інфекція. Знову почалося нагноєння. Мене перевели до Інституту травматології, і там сказали, що суглоб уже не врятувати, його треба діставати».
Після видалення суглоба ліва нога стала приблизно на 30 сантиметрів коротшою за праву. Медики намагалися наростити кістку.
«Наростили 15 сантиметрів. Хотіли заблокувати коліно, щоб воно не згиналося. Поки розтягували кістку, вивернуло стопу. Тоді сказали, що ще й стопу заблокують. Я відповів: “Ні, друзі, це вже несерйозно. Як я буду з цим жити? Нога на 15 сантиметрів коротша, стопа не працює, коліно не працює. Як я взагалі буду нею ходити?”»
Зрештою рішення про ампутацію Сергій ухвалив сам.
«Я сказав лікарю, що хочу ампутувати цю ногу. Навіщо мені нога, яка не функціонує? Він сказав: “Добре, нехай пишуть направлення — приїдеш”. Мені написали, що потрібна ампутація, я поїхав у Superhumans. Там мені ампутували ногу і зробили протез».
До ампутації Сергій не міг самостійно ходити два роки та сім місяців. Сім місяців із цього часу, каже, був повністю лежачим.
«Потім мені поставили протез — і я в перший же день пішов. Так хотілося ходити, що всі здивувалися. Загалом моє лікування тривало два роки і дев’ять місяців».
Ветеран російсько-української війни Сергій Кашуба. Фото надані Сергієм Кашубою
«Був момент, коли вже опускалися руки»
Пережити майже три роки лікування, за словами ветерана, допомогли дружина та люди, які підтримували його у лікарнях. Водночас через постійний сильний біль були періоди, коли він втрачав сили продовжувати лікування.
«Дуже велику моральну підтримку дала дружина. Був момент, коли вже опускалися руки. Я казав: “Вколіть мені щось, щоб я вже заснув і не прокинувся”. Бо дуже боліло. Поранення були дуже серйозні, вже навіть знеболювальні не допомагали. А лікар заходив і казав: “Відставити вмирати. Все буде добре. Давай, борись”. Потім уже сам адаптувався. Що тебе не зламало, те зробило сильнішим».
«В армії все зрозуміло, а тут було трохи складніше»
Після семи років у війську повернення до цивільного життя стало для Сергія окремим випробуванням. Каже, що довелося звикати до середовища, в якому вже не було звичного військового порядку.
«Давайте почнемо з того, що в армії все зрозуміло. Коли повернувся сюди, стало трохи менш зрозуміло, тому що за сім років звик до того життя. З адаптацією було важко».
Однією з проблем, із якими він зіткнувся після повернення, стало оформлення компенсації на поліпшення житлових умов. За словами Сергія, він подав документи відповідно до урядової постанови, яка передбачає виплати для окремих категорій людей з інвалідністю внаслідок війни.
Спершу, як розповів ветеран, йому відмовляли через житло дружини у Бериславі на Херсонщині. Місто перебуває в зоні бойових дій.
«Мені сказали, що в мене є житло. Але це житло дружини, яке їй дісталося у спадок, і воно в зоні активних бойових дій — у Бериславі. Я кажу: там жити неможливо, місто знищене. Мені відповіли, що потрібен акт про те, що житло непридатне для проживання».
Ветеран російсько-української війни Сергій Кашуба. Фото надані Сергієм Кашубою
Сергій звернувся до місцевої військової адміністрації. Звідти отримав документ про те, що територія є зоною активних бойових дій і там оголошена примусова евакуація. Цього, за його словами, для комісії виявилося недостатньо.
«Я запитав: “Що вам треба?” Сказали, щоб в акті прямо було вказано, що житло непридатне для проживання. Я знову звернувся туди. Мені зробили акт, додали відео, що житло пошкоджене, навколишні будинки знищені, і написали, що воно на цей момент непридатне для проживання».
Однак, розповідає Сергій, коли отримав необхідний документ, йому повідомили, що рішення вже ухвалили. Після цього він звернувся по допомогу до ветеранської спільноти у Вінниці.
«Мені перепризначили комісію через два тижні. Коли приїхав, мене попросили вийти. Я сказав, що посиджу в холі. Вони зачинили двері, думали, що я їх не чую, і почали обговорювати рішення. Спочатку голова комісії сказав: “Давайте йому погодимо”. А хтось відповів: “Що ми йому маємо погоджувати? Давайте взагалі нічого не дамо”. Потім їм стало смішно».
Після почутого Сергій вирішив фіксувати подальшу розмову на відео.
«Коли мене запросили, я зайшов і сказав: “Шановне панство, хочу попередити, що буду вести відеофіксацію цієї зустрічі”. Записав усе на камеру. Потім подзвонив побратиму Владу “Барсу”, розповів ситуацію. Він сказав: “Добре, давай зробимо це відомим”. Ми опублікували відео, він допоміг його поширити».
За словами Сергія, до вирішення ситуації долучилися побратими та представники ветеранської спільноти. Згодом питання вдалося владнати.
«Вони з командою дзвонили юристам, шукали, як вирішити проблему. Після допомоги побратимів та хлопців із ветеранського корпусу справа дійшла до голови Вінницької ОВА, і тоді, слава Богу, питання вирішилося».
Ветеран російсько-української війни Сергій Кашуба з родиною. Фото надані Сергієм Кашубою
Ветеран переконаний: розголос міг допомогти не лише йому, а й іншим військовим, які звертатимуться до таких комісій.
«Вони дуже здивувалися, що я знімаю на камеру, бо багатьом хлопцям відмовляли — вони просто опускали голову і йшли. А я так не зробив. Думаю, це пішло на користь не тільки мені, а й іншим хлопцям. Наступного разу, коли вони прийдуть, уже будуть думати: шукати варіанти, як допомогти людині, чи як їй не допомогти. Бо на власному прикладі я зіткнувся з тим, що шукали саме варіанти, як мені не допомогти».
«Займайте себе чимось і шукайте себе»
Ветеранам, які після поранень проходять тривале лікування або намагаються адаптуватися до цивільного життя, Сергій радить знайти заняття, яке не дасть залишитися наодинці з важкими думками.
«Займайте себе чимось, щоб дурні думки не лізли в голову. Шукайте себе».
Сам Сергій після протезування знову повернувся до війська. Останні пів року служив у Слов’янську, однак зрозумів, що через ампутацію виконувати завдання стало складніше.
«Я після поранення повернувся в армію. Останні пів року був у Слов’янську і зрозумів, що зараз уже трохи не та війна, яка була у 2022 році. Дуже багато змінилося, і мені без ноги було важко. Зрозумів, що треба звільнятися. І тоді подумав: а чим я взагалі займався у цивільному житті? Я ж сім років в армії. Що я вмію? Стріляти. Значить, можна відкрити тир».
Спершу Сергій думав про тир із бойовою зброєю, але від цієї ідеї відмовився через складність оформлення та вартість такого проєкту.
«Почитав, що для тиру з бойовою зброєю потрібно дуже багато дозволів, його треба робити за містом, та й не кожен може дозволити собі постріляти з бойової зброї. Тому вирішив зробити тир із пневматикою, луками та арбалетами».
Ветеран російсько-української війни Сергій Кашуба. Фото надані Сергієм Кашубою
Для відкриття справи родина подалася на грантову програму. Заявку Сергію допомагала готувати дружина.
«Подалися на грант. Дружина його писала разом з Іриною, яка допомагає людям із грантами. До речі, написати грант — це ще те завдання. Дуже багато зайвих вимог, треба розписати все, що хочеш купувати. А поки грант дали, усе вже подорожчало, тому довелося додавати власні кошти».
Згодом до тиру додали кімнату психологічного розвантаження, де відвідувачі можуть розбивати посуд. У планах ветерана — ще один напрямок.
«Дівчата десь побачили в інтернеті ці новомодні кімнати, де можна бити посуд, — кімнати стресу. Так у нас з’явилася антистрес-кімната. На майбутнє хочу ще відкрити VR-кімнату».
Паралельно Сергій долучився до ветеранського руху.
«Хлопці з корпусу запропонували мені очолити осередок ветеранського корпусу. Паралельно займаюся і цим».
Ветеран російсько-української війни Сергій Кашуба. Фото надані Сергієм Кашубою
«Треба жити»
Ветеранам, які вагаються, чи розпочинати власну справу після повернення з війська, Сергій радить спробувати знайти заняття, яке дозволить працювати на себе.
«Варто. Хлопці, а що ви втрачаєте? Треба жити. Здоров’я працювати на когось уже немає. Тому шукайте те, чим ви хотіли б займатися, і займайтеся. Працюйте на себе або створюйте роботу для інших».
Окремо Сергій закликає українців продовжувати підтримувати військо та не сприймати війну як проблему лише тих регіонів, де безпосередньо тривають бойові дії.
«Треба допомагати армії, не забувати про донати. Ті, хто може воювати, — нехай не ховаються, а самі обирають свої підрозділи. Хто не може воювати — нехай допомагає армії. Тому що ваша хата не скраю — ваша хата наступна».
Сергій родом із Херсонщини. Каже, що пішов служити задовго до того, як бойові дії дійшли до його рідного регіону.
«Я з Херсонської області. Я воював ще тоді, коли в нас і близько не було війни. Повірте мені: якщо вони дійдуть сюди, воювати вже буде пізно».
