За інформацією: Суспільне Херсон.
Новокаховчанка Ксенія пережила російську окупацію, рятувала людей і тварин, а згодом стала бойовою медикинею. Її історія — шлях від волонтерства до служби у Збройних Силах України. Тепер вона військовослужбовиця 34-ї окремої бригади морської піхоти у складі 30-го корпусу морської піхоти Військово-морських сил Збройних Сил України.
Ксенія має псевдо "Гарпія". Ми поговорили з нею про життя в окупації, ризики волонтерства та рішення присвятити себе порятунку інших на фронті. Це четверте інтерв’ю, підготовлене в межах проєкту “Захисники Півдня”.
Ксеніє, коли та чому ви вирішили долучитися до Збройних сил України?
— Це бажання з’явилося ще тоді, коли я була в окупації, бо наше місто захопили. Я вже тоді про це думала. Думала, ким можу бути у війську. Саме тоді я й вирішила, що хочу стати бойовою медикинею. Усе це я планувала ще звідти.
Чому саме такий вибір — бойова медикиня?
— Напевно, тому що ми дуже багато рятували людей. Були поранені, а в мене тоді не вистачало знань. І тоді я зрозуміла, що хочу навчитися цього. Вирішила, що саме так зможу допомагати людям і рятувати життя.
Як сприйняли ваші рішення близькі? Чи підтримали вони вас?
— З близьких у мене зараз донька. Вона перебуває в Європі. Коли я їй спочатку сказала про своє рішення, вона відповіла: "Звісно, я не хочу, щоб ти йшла, але я бачу, як це для тебе важливо". Вона мене підтримує. Зараз ми з нею спілкуємося щодня, і вона постійно підтримує мене в цьому.
Звідки з'явився ваш позивний — "Гарпія"?
— Позивний "Гарпія"з’явився не так давно, бо раніше в мене його не було. Мене просто називали Ксю. Цей позивний з’явився вже після мого візиту до Херсона. Його мені дав мій теперішній побратим. Чому саме такий? Думаю, через історії, які я розповідала про життя в окупації і про те, що ми там робили. Напевно, він побачив у цьому сміливість і поєднання жіночності зі сміливістю. Тому, мабуть, так мене і назвали.
Ксенія “Гарпія”, бойова медикиня 34 окремої бригади морської піхоти 30 корпусу МП ВМС ЗСУ, на записі програми “Захисики півдня”. Суспільне Херсон
Нині ви маєте кваліфікацію бойової медикині. Чи було до цього всього пов'язане якось з медичною сферою або всього довелося вчитися заново?
— Ні, я не була пов'язана ніяк просто з медициною. Колись до 2014-го мріяла піти на фармацевта, але так і не склалося. В минулому житті до війни я працювала взагалі кухарем. Це було рішення, зроблене під час повномасштабної війни.
Як, власне, відбувалося ваше навчання? З чого почали і як розвивався надалі цей шлях?
— Коли я виїхала, я одразу хотіла долучитися. Один знайомий порадив спочатку пройти навчання. Він запропонував курси тактичної медицини у "Госпітальєрів", і я записалася. Поки чекала на ці курси, пройшла ще одне навчання в Києві — базову підготовку з тактичної медицини у бойової медикині з позивним Мураха.
Після цього я закінчила два курси бойового медика у "Госпітальєрів". Спочатку планувала поїхати з ними на ротації, щоб зрозуміти, як усе відбувається, а потім уже приєднатися до якоїсь бригади. Але до ротацій так і не дійшло — я просто допомагала "Госпітальєрам"і була з ними, як одна сім’я.
Згодом знайомий запропонував мені спробувати себе в іншій ролі — приєднатися до Всеукраїнської ради реанімації. Там я стала інструкторкою і почала навчати основам військової та тактичної медицини майбутніх військовослужбовців.
Гарпія з крапельницею для медичної інфузії на курсах з медицини. Фото надала військовослужбовиця 34 34 ОБр МП 30 корпусу МП ВМС ЗСУ Ксенія
Чи пам'ятаєте свій перший тренінг? Які були відчуття, враження від нього?
— Взагалі, я себе не бачила в якості інструктора, тому що я ніколи не викладала, не мала такого досвіду. Але завжди є така жага до чогось нового, і я вирішила спробувати. Було дуже важко, тому що одне діло, то коли навчаєшся і щось робиш, вмієш це робити, а інше — коли ти маєш когось навчити.
Мені було перший раз дуже страшно, коли переді мною було 20 військовослужбовців, і я мала їм викладати. Тобто я стою одна дівчинка, їх стільки, і я мала чомусь їх навчати. Я хвилювалася, але я все-таки переступила, і потім це було дуже легко.
Дуже легко, тому що ти розумієш, що люди стоять і вони не мають ніяких знань, і ти маєш їх навчити. Бо це дуже важливо, бо від цього залежить їхнє життя і життя їхніх побратимів.
Скільки таких було тренінгів, курсів?
— Дуже багато, дуже. Я не можу сказати. У нас курс триває три дні, і от вісім місяців я там була. Крім неділі, ми кожен день викладали.
Тобто, багато випускників маєте?
Так, досі є такі. Деякі з нас ділилися номерами, там робили спільне фото, деякі вже служать, пишуть повідомлення, що ці знання, які ми давали їм, — базові знання, — їм допомагають, і дякують за те, що у них були такі інструктори, як ми.
Ксенія “Гарпія” на курсах з медицини. Фото надала військовослужбовиця 34 34 ОБр МП 30 корпусу МП ВМС ЗСУ Ксенія
Коли прийняли рішення долучитися до лав 34-ї окремої бригади і що цьому спонукало?
— В минулому році я була тут на річницю звільнення Херсона, приїхала сюди і познайомилась тут з 34-ю бригадою. Саме в ній служив чоловік моєї сестри. Я з ними познайомилася, побачила своїх, з мого міста людей. І навіть ми провели короткий такий курс тактичної медицини.
Я дізналась тоді, що їм потрібна бойова медикиня. І з того моменту мене це не покидало. Я прокручувала ці можливості, щоб сюди потрапити, і почала потихеньку збирати документи, аби долучитися сюди.
І ще це Херсонський напрямок. Тобто, я поближче до дому. Тут, коли я сюди приїжджаю, тут інакше повітря. Я розумію, що я десь в Україні, і все це моє рідне. Але Херсонщина — це найближче до мене.
Розкажіть, звідки ви і чому так прив'язані до Херсонщини?
— Я сама з Нової Каховки. Там я народилася, виросла. Дуже люблю своє місто, дуже. А ще після того, як це все трапилося, я його почала любити ще більше. Дуже мені прикро, що я не можу потрапити додому, не можу побачити рідні вулиці, рідний дім. Тому що Нова Каховка з перших днів в окупації. Там я пробула майже три роки, допомагаючи людям як волонтер.
Чому вирішили залишатися під тимчасовою російською окупацією і не просто залишатися, а ще й допомагати? Тому що волонтерство в окупації — це ризик.
— Тому що не було таких людей, їх дуже було мало. Ми розуміли, що якщо ми одразу можемо поїхати, то хто ж буде допомагати тим людям? Кожна людина має свою причину того, чому вона не виїжджала. Хтось не виїжджав, тому що боявся дуже і не може перебороти свій страх, щоб поїхати. Хтось по стану здоров'я. У когось там батьки лежать, у когось щось іще.
І ми розуміли, якщо ми просто кинемо цих людей… Тобто ці люди трималися і вірили в те, що про них не забуває Україна завдяки нам. Тому що ми казали, що вас Україна не забуде, все буде добре. Можливо, це десь нас і підводило, як волонтерів, тобто ми цим ризикували.
Ксенія “Гарпія”, бойова медикиня 34 окремої бригади морської піхоти 30 корпусу МП ВМС ЗСУ. Суспільне Херсон
Що вас найбільше зачепило за цей час, поки ви волонтерили? Можливо, якась ситуація от найбільше врізається в пам'ять?
— Під час підриву Каховської ГЕС ми не завжди були в Новій Каховці — Корсунка, Кринки, Дніпряни. Потім ми поїхали в Олешки. Там була трошки гірша ситуація. І там зустрілася мені одна сім'я, яка розказала свою історію про те, як їх застала повінь. Тобто вони не знали, що взагалі трапилося з Каховською ГЕС; працювали в своєму городі. І ця хвиля велика, велика вода їх застала саме там в городі та змила їх. І коли вони вибралися на сушу, в них нічого не залишилося.
Десь приблизно через тиждень, з їх розповіді, вони взяли човен і попливли до свого будинку. Там знайшли коробку, в якій були п'ять курчат і одна кішка. Кішка їх не з'їла. І коли вже поверталися, побачили відро з-під краски, таке пластмасове, велике, відро, яке було закрите. Воно десь там за щось зачепилося, вони його зняли, відкрили, і там виявилися їхні документи.
Один із його синів, просто за два-три дні до підриву Каховської ГЕС, сховав ці документи. І ці документи залишилися ось цілими й неушкодженими. Ми їм допомогли виїхати. Напевно, вони направлялися десь в сторону Італії, десь туди. Тобто, така історія. Це мені більше запам'яталося. Мені, звичайно хотілось би побачити ту сім'ю і дізнатися, як у них справи зараз, чи влаштувались вони, як їхні діти.
З окупації вивезли якісь цінні серцю речі?
— Прапор. Він саме був пошитий після деокупації Херсона. Таких прапорів ми нашили не один. А це саме мій прапор. Я його вирішила вивезти разом із собою, бо він для мене має велику значимість. Дуже довго думала, як його провезти, бо розуміла, що це буде небезпечно. І я придумала: знайшла синій хомут, вирішила вшити жовтою стороною. І синя сторона була в мене як підкладка. Всю дорогу цей шарф був в мене на шиї.
Вперше я його розгорнула тоді, коли я вже подолала весь цей шлях. На нашому кордоні мене зустріли наші військовослужбовці, допомогли його зрізати зі шарфа і одягли мені його на шию. З тих пір цей прапор я завжди вожу з собою. Це мій талісман, і це, напевно, частинка мого міста — Нової Каховки.
А ще вивезла з окупації вишиванку. Я її вивернула і сховала серед білизни. Ще я вивезла віночок, який мені подарували на день народження, саме будучи в окупації. Дівчинка зробила його своїми власними руками і подарувала мені. Я його розібрала, стрічки окремо поклала, а сам віночок перемотала стріч плівкою.
Ксенія “Гарпія” з прапором, який вивезла з окупаціії. Суспільне Херсон
Коли ви виїхали з тимчасово окупованого лівобережжя, наскільки це було для вас складно і важко?
— Взагалі, підготовка до виїзду була важкою, тому що я не один раз намагалася це зробити. Але сам виїзд, напевно, там більше мого хвилювання було. Завдячуючи волонтерам, знову ж від Humanitу, я з ними співпрацювала, і також вони мені допомагали виїжджати. Завдяки їхній підтримці виїзд пройшов більш безпечно, без всяких таких ситуацій. Єдине — що тільки в Білорусі вже не хотіли мене випускати туди, на кордоні Білорусі й України, там не хотіли випускати. Там більше, напевно, через тварин.
Волонтери звернулися до мене з проханням, кажуть: "Ксю, ти виїжджаєш. Чи можеш взяти з собою вісім котів?" До речі, вони також з Херсонської області — деякі з Олешок, деякі з Нової Каховки, і одна собака. Я, звісно, ж не відмовила.
Я всю дорогу мовчала, тому що я взагалі боялася щось сказати. Вже трошечки видихнула, коли я перейшла кордон пішки. Зустріли наші військові, і вже коли я побачила українські прапори, там вже стало мені набагато легше.
Що стало вирішальним для прийняття рішення полишити рідний дім?
— Це саме те, що мене розшукували, тому що я розуміла, що якщо я попадуся просто, то я буду позбавлена волі. І наскільки це буде — це мене лякало. Це єдиний шанс — там було вижити, а не тільки ховатися десь, але розуміла, що я довго не зможу там ховатися. Нова Каховка — це маленьке місто.
Ксенія з врятованою собакою після затоплення, яке виникло через підрив військами РФ Каховської ГЕС. Фото надала військовослужбовиця 34 34 ОБр МП 30 корпусу МП ВМС ЗСУ Ксенія
Були якісь небезпечні ситуації, погрози, тиск на вас?
— Так, були й не один раз. Перший раз — це було якраз чи перший, чи другий день після підриву Каховської ГЕС. До мене підійшов один із колаборантів. Він мене впізнав і почав погрожувати, хотів мене затримати. Але мене врятувало те, що він чекав на проросійських журналістів, і вони в той момент приїхали. І він просто переключився туди, і я могла вільно поїхати.
А другий раз в мене вже було майже затримання. Через тиждень після цього цей же колаборант мене знову зустрічає на Корсунських дачах. Я бачу, що стоять там дві машини: одна — поліцейська, друга — військова. І десь до 10 військових, і серед них був цей колаборант. Вони повністю були зі зброєю, обличчя були закриті. Але вони чекали вже, я думаю, що хтось із місцевих просто здав, що тут їздять такі волонтери, на якій машині. Вони просто нас чекали.
Врятувало мене те, що з'явився український дрон. Вони побігли всі в посадку, тобто за дерева. Мене також потягнули за собою, а водія просто залишили на дорозі. Коли вони відстрілялися по дрону, я просто вирвалася. Я не знаю, що тоді мною керувало, але я вирвалася і побігла до свого водія. Нам пощастило, що вони просто не забрали ключі від машини. Ми сіли в машину і поїхали.
Знаю, що ви мрієте однією з перших зайти у деокуповане рідне місто.
—Так. Я про це думала, навіть коли я була ще там. Коли я розмірковувала, якщо я виїду, долучуся до ЗСУ, то також буду планувати це таким чином, щоб я була однією із перших, хто потрапить у своє місто. Мене дуже ще мотивувала деокупація — звільнення Херсона.
Я все це бачила, ще будучи там. Тоді нас взагалі це все надихнуло. Ми тоді пошили ті прапори, один з яких я вивезла. Ми шукали тут ті тканини. Це дуже важко і небезпечно, ще й знайти людину, яка нам їх пошиє. Готувалися також до деокупації.
Тому для мене це важливо. Я хочу відчути це відчуття, коли я входжу в своє рідне місто, я зустрічаю своїх людей, які там залишилися, обіймаю. Просто сказати: "Ну, ми ж прийшли. Ну, я ж обіцяла."
Що б хотіли сказати людям, які досі залишаються на лівому березі Херсонщини?
— Я хотіла б, щоб люди, які залишаються там, не втрачали надію. Це дуже важливо, тому що багато хто втрачає. Щоб вони вірили в те, що ми повернемо нашу Нову Каховку, ми повернемося туди. Я хочу, щоб люди були об'єднаними там також, бо там це, напевно, важливіше бути об'єднаними з кимось, триматися разом і чекати, і чекати на нас.
Проєкт "Захисники півдня" розповідає про захисників і захисниць Херсонщини, людей з інвалідністю та волонтерів із прифронтових громад. Він покликаний сприяти збереженню історичної пам’яті, формуванню нових культурних наративів та протидії російській пропаганді.
Матеріал підготовлений за підтримки International Media Support (IMS).
