За інформацією: Суспільне.
"Єдине, що врізалося в пам’ять назавжди — як в день поховання яскраво світило сонце, і пам’ятаю, як в якусь мить поглянула на всіх хто прийшов попрощатися з Андрієм: рідних, друзів, побратимів, і всі вони стояли в промінні цього теплого і лагідного сонця, так, наче це Андрій був поруч і навіть після смерті дарував нам своє тепло".
Черкасець Андрій Свистільник на позивний "Узвар" був пластуном. У січні 2023 року долучився до ЗСУ та був серед тих, хто формував батальйон безпілотних систем "Пегас". Протягом двох з половиною років виконував бойові завдання на Донеччині, в Запорізькій і Сумській областях. 5 серпня 2025 року загинув унаслідок удару КАБом. У памʼять про захисника його дружина Анастасія взяла в родину кошеня, яке жило поруч з ним на позиціях.
Про знайомство біля пластової ватри, бойовий шлях військового та допомогу тваринам на фронті, Анастасія Зоря розповіла Суспільному.
Весілля Андрія та Анастасії. Архів героїні матеріалу
Як розпочалася ваша історія з паном Андрієм? Як ви познайомилися?
Ми з Андрієм з юності були членами Пласту, національної скаутської організації України. Власне, Пласт не лише виховує свідому і патріотично налаштовану молодь, а й об'єднує серця, дуже багато людей там знаходять свою долю. Так сталося і з нами, це був 2007 рік.
Ми були на таборі в Черкаській області, поблизу Суботова. Там був окремо хлопчачий табір, окремо дівочий, але ми були недалеко територіально один від одного, і часто там разом проводили різні заходи, змагання різні, орієнтування. Увечері в нас була спільна ватра, на яку збиралися всі учасники, хлопці, дівчата.
Андрій Свистільник (попереду праворуч) під час пластового заходу. Архів героїні матеріалу
І от на одній з таких ватр ми познайомилися. Так почалося наше спілкування. І вже, напевно, тоді я зрозуміла, що це моя людина. Хоча на той час мені було 16 років, Андрію було 19. Можна було б подумати, що це якесь юнацьке захоплення, але ні.
Вже тоді я відчувала, наскільки він надійний і наскільки в нього великі життєві цінності, які повністю збігатися з моїм світоглядом, з моїми цінностями — любов до України, патріотизм, ввічливе ставлення до людей, повага, чесність, готовність завжди підтримати іншого, навіть якщо тобі для цього доведеться пожертвувати власним комфортом. Саме це я бачила в Андрієві.
Андрій Свистільник (посередині) з друзями. Архів героїні матеріалу
Після табору ми роз'їхалися, але наше спілкування протягом року не переривалося. і далі ось цей абзац Після закінчення школи я вступила в Черкаси в ЧНУ на навчання і 29 вересня ми вже почали зустрічатися. З того часу, до початку повномасштабної війни, ми більше ніж на день ніколи не розлучалися. Постійно були разом. У 2011 році ми одружилися, а в 2016-му народилася наша донька Марія.
Андрій та Анастасія з донькою Марією. Архів героїні матеріалу
Також ми разом з чоловіком оформили опіку на мою племінницю Софію. Вона з дитинства багато часу проводила з нашою родиною, коли Марія народилася, то вони майже весь час разом були — в один садочок ходили, тільки в різні групи. Потім в одну школу почали ходити. Коли моя сестра померла в 2021 році, ми забрали Софію в нашу родину. Навіть не скажу, що ми довго це обговорювали з чоловіком, іншого рішення і не могло бути.
Як для вашої родини розпочалась повномасштабна війна?
Війна для нашої родини почалася в 2014 році. Наш друг Євгеній Подолянчук загинув під час оборони Донецького аеропорту, тому це були не якісь далекі події, а реальний біль і втрати.
На початку повномасштабного вторгнення, як і в усіх, у нас був страх. Чоловік відвіз нас з дітьми в село, днів два ми там всі разом були, а потім він повернувся в місто, бо треба було допомагати. В нас від Пласту організували допомогу, бо дехто з членів нашої організації з перших днів долучився до війська і треба було їм допомагати "волонтеркою". Я з доньками разом тоді вітрянкою захворіла.
Андрій Свистільник з доньками. Архів героїні матеріалу
Безпосередньо з військовою справою Андрій не був знайомий, але те, що він довгий час був в Пласті, дуже йому допомогло в плані самозарадності, виживання в природі, розуміння, як організувати свою діяльність, щоб вижити.
Ми там проходили різні вишколи, і по поводженню зі зброєю, безпосередньо в організації нашій, і по наданню першої до медичної допомоги, якесь орієнтування на місцевості, тобто в нього знань було дуже багато, але не військової служби. Приїжджали переселенці, їх намагалися якось прилаштувати, шукали ліки, ну от він був на місці, то безпосередньо цим займався.
Чи обговорював з родиною ваш чоловік своє рішення долучитися до ЗСУ? Як ви на це відреагували?
Коли в 2014-му почалася війна, Андрій картав себе за те, що не йде на фронт, але водночас розумів, що оскільки в нього військового досвіду немає, то він там не зможе принести багато користі. Також на той час ми домовилися, що якщо він все ж вирішить іти воювати, то я йду з ним. Це було наше спільне рішення, і можливо також це його стримувало.
З початку повномасштабної війни, Андрій намагався потрапити до війська, але на той час ще було багато добровольців, не всіх брали. 24 грудня 2022 року йому вручили повістку, він зрадів, що нарешті зможе долучитися до ЗСУ, бо для нього це справді було дуже важливо.
Андрій Свистільник з побратимом під час служби в ЗСУ. Архів героїні матеріалу
Я пам'ятаю, як він повідомив нам про це. Були передсвяткові дні: Різдво, мій день народження в кінці грудня, і ми просто їхали в машині, щось там планували, де будемо зустрічати свята, і в якийсь момент звичайної такої розмови він просто каже: мені вручили повістку, 6 січня треба з'явитися до військкомату.
Я завжди розуміла, що колись настане той день, коли він долучиться до лав Збройних Сил, війна триває і комусь треба боронити нашу країну, але перші хвилини була розгубленість, ступор. Потім треба було швидко адаптуватися, підлаштовуватися під цю ситуацію, максимально зорганізуватися і намагатися підтримати Андрія, допомогти. Я розуміла, що по-іншому і не може бути.
Андрій Свистільник під час служби в ЗСУ. Архів героїні матеріалу
Долучився до підрозділу FPV — це було його особистим рішення, він саме туди хотів потрапити?
Оскільки в нього була технічна освіта, він добре розбирався в будові різних приладів, міг щось зібрати самостійно, тому для нього все, що було пов’язане з технікою, було близьким. Андрій проходив БЗВП на базі 1-ої Танкової бригади. Це був березень 2023 року, пік розвитку дронів, і на базі бригади якраз формувався підрозділ, який займався безпілотними системами. Андрію запропонували долучитися до цього підрозділу, який згодом став ротою "Пегас". Хлопці самостійно вивчали всі технічні характеристики дронів, удосконалювали ефективність їхньої роботи, придумували різні технічні рішення. Спочатку їх відправили на Запорізький напрямок, вони працювали поблизу Оріхова, потім повернулися на Донеччину, поблизу Старомайорська. Далі їхню роту прикомандирували до 110 бригади на Авдіївський напрямок, перед тим, як там вже почали виходити з Авдіївки наші війська, це був жовтень-листопад, вони там відпрацьовували. Згодом їх відправили на Сумщину, також вони брали участі в Курській операції.
Андрій Свистільник під час служби в ЗСУ. Архів героїні матеріалу
Багато хто думає, що якщо ти потрапив в підрозділ, який працює з дронами, то ти десь там далеко сидиш, майже в тилу. Насправді це міф. Їхні позиції завжди були дуже близько до лінії бойового зіткнення. Тому що їм треба було, щоб дрони швидко долітали до цілі, вчасно реагувати на поставлені задачі. Але якось їм так дуже щастило. Десь протягом двох років в них не було в підрозділі втрат.
Як ваші доньки Марія, Софія реагували на службу батька, на те, що його рідко можна побачити вдома, як вони спілкувалися в цей час?
Марії було досить важко, коли Андрій мобілізувався, їй було шість років, вона якраз закінчувала садочок і мала йти в перший клас. Вони з чоловіком проводили дуже багато часу разом, Андрій був прекрасним батьком, він завжди піддавався на всі пропозиції доньок, якщо треба було десь йти гуляти, то він з ними завжди йшов, грав у різні ігри, постійно придумував і розказував якісь історії. Ми пояснювали, що тато йде служити, що йому треба нас захищати, але на той час донька не могла повністю зрозуміти, як це був тато, а тепер тільки по телефону з ним можна поговорити, вона на певний час закрилася в собі і їй важко.
Андрій Свистільник з донькою. Архів героїні матеріалу
Потім ми вже пристосувалися до цієї ситуації, доньки підросли, старалися кожного дня записувати Андрію якесь відео зі свого життя, чим вони займаються, знімали йому різні "розпаковки", а він у відповідь також намагався знімати відео зі свого побуту. Ми дуже часто передавали хлопцям з дому посилки, то дівчата також намагалися постійно вкладати якісь записочки для тата, якісь малюночки, вітати його зі святами, передавати подарунки. Коли побратими чоловіка передали мені його речі, і я змусила себе частинку з них розпаковувала, то знайшла там дуже багато малюнків наших доньок та інших дітей, які їм передавали з волонтеркою з різних шкіл.
Андрій Свистільник під час служби в ЗСУ. Архів героїні матеріалу
Що він вам розповідав безпосередньо про свою участь у бойових діях?
Ми відразу домовилися, що я маю знати максимально багато інформацій, з того, що можна розповідати. Щоб розуміти, що відбувається і в якому він стані, щоб за потреби я могла якось підтримати, допомогти, спілкуватися з волонтерами тощо. Нам можна сказати пощастило, що він працював з дронами, і зв'язок був майже завжди. В Андрія був дуже хороший командир, він ставився з повагою до хлопців, і коли там випадала можливість дати хлопцям якийсь вихідний, то він максимально старався домовитися із вищим керівництвом, щоб у хлопців були такі вихідні, щоб можна було приїхати, наприклад, туди до нього і там побачитися. Я також старалася максимально часто їздити.
Андрій Свистільник під час служби в ЗСУ. Архів героїні матеріалу
Коли вони ще були на Донецькому напрямку, там у них була їхня киця. Вони возили її з собою по різних областях. Потім ця кицюня народила їм кошеняток, хлопці порозбирали собі додому. І якраз Андрій їхав у відпустку і також нам додому привіз кицюнку, назвали її Рада.
Андрій дуже любив тварин і тварини його любили, постійно коти спали біля нього, собаки завжди приходили. Коли на Сумщині працювали, у них була позиція поблизу села, в лісосмузі. Вони сиділи в бліндажі і до них прийшли троє кіз, яких люди залишили, коли евакуйовувалися, то хлопці підгодовували їх сухарями.
А потім вони переїхали на Курщину і були на подвір'ї людей, — чують — собака скавчить, вони вибили вікно в хату. Там росіяни коли виїздили — залишили собаку в хаті закриту, потім вона народила цуценят, вони тоді теж їх годували, доглядали, але з собою не було можливості забрати.
Андрій Свистільник під час служби в ЗСУ. Архів героїні матеріалу
Перед Андрієвою загибеллю в них в підрозділі також вже була нова кішка, яка народила пʼятеро кошенят. Усіх розібрали, а одне залишилося, і Андрій за нього дуже переживав. Ми розуміли, що додому вже не можемо його взяти, бо в нас є кицюня, яку він привіз раніше, і ще один кіт був. Але коли Андрій загинув, я попросила хлопців, щоб, коли вони їхали на похорон, привезли цю кішечку в пам'ять про Андрія. Вони навіть не в переносці її везли, а просто в машині, вона спала на руках, в нас відразу вона адаптувалася, і з нашими котами також подружилася, і вона така вся чорна, а на жовті біла плямка у вигляді сердечка. Доньки назвали її Лохинкою.
Кішка Лохинка. Архів героїні матеріалу
Про що була ваша остання розмова з паном Андрієм?
Я пам'ятаю, вони якраз тоді переїжджали, шукали собі нові позиції, звідки технічно краще буде літати. В той час багато днів йшов дощ і дуже погана дорога була. Хлопці на "квадрику" поїхали частину речей відвозити, а він залишився біля решти речей, на старій позиції, чекати.
Ввечері перед своєю загибеллю Андрій зателефонував. Це було трохи незвично, бо, зазвичай, коли він був на позиціях, то ми могли лише переписуватися, бо часу на розмови не було і я не хотіла його зайвий раз відволікати. А тут ми поговорили, обговорювали якісь плани, банальні якісь речі. Це був початок серпня, і він мав на кінець серпня приїхати у відпустку, ми планували поїхати родиною в Карпати.
Андрій Свистільник з родиною. Архів героїні матеріалу
Як ви дізналися, що ваш чоловік загинув? Хто вам повідомив про це?
Десь о 14:30 ми останній раз переписувалися з Андрієм, їхню зміну в той вечір мали міняти, все було спокійно. А о 15:20 я їхала по дамбі, мені зателефонував Андрієвий командир і повідомив, що Андрій поранений, він точно не знав, що сталося, але обіцяв тримати мене в курсі. Ми домовилися, що я буду їхати в Суми, очікували, що Андрія мають евакуювати в Суми до лікарні. Я ще перетелефонувала побратимам, які були на позиції, спитала, що там відбувається, яка ситуація. Андрія в той час вже повезли на стабік. Хлопці мені сказали, що поранення серйозне, осколкове, роздроблена нога. Але сказали, що він тримається добре і все має бути гаразд, всі в це вірили, бо ніхто й подумати не міг, що з Андрієм щось може статися. Проте, коли вже його доставили на "стабік", були проблеми з подальшою евакуацією, не могли його вивезти, тому що була загроза дронів. Мені залишалася, напевно, ще година доїхати до Сум, коли знову перетелефонував командир і сказав, що, на жаль, Андрій помер на "стабіку".
Донька на могилі Андрія. Архів героїні матеріалу
Але ми все одно приїхали, я їхала з своєю мамою. Взагалі дуже погано пам’ятаю саму дорогу. Чітко пам’ятаю тільки, що думала, що це все неправда, що сталася якась помилка, що я приїду, а мені скажуть, що він все ж живий і в лікарні.
В Сумах нас зустрів командир Андрія і його побратим, хлопці також були в шоковому стані, бо Андрій був професіоналом своєї справи, дуже виваженим в своїх діях, уважним до деталей, спокійним і ніхто не міг подумати, що з ним може статися щось погане. Я просила командира повезти мене до Андрія, хотіла його побачити, не могла усвідомити, що він помер.
Дуже вдячна хлопцям, що вони порушуючи всі можливі заборони все ж змогли відвезти мене в морг і домовитися, щоб я побачилася з чоловіком. Нам дозволили зайти лише на кілька хвилин, але це було надзвичайно важливо для мене.
Потім була дорога назад в Черкаси, Андрій лишився ще в Сумах, бо все мали оформити відповідно до протоколів. Я з того часу дуже мало, що пам’ятаю, але дуже вдячна всім рідним, друзям, чоловіковим побратимам, які весь цей час максимально намагалися підтримати нашу родину і бути поруч.
Єдине, що врізалося в пам’ять назавжди — це те, як в день поховання яскраво світило сонце, але це був не такий нестерпний і жаркий день, а приємний і теплий, і пам’ятаю, як в якусь мить поглянула на всіх хто прийшов попрощатися з Андрієм: рідних, друзів, побратимів, і всі вони стояли в промінні цього теплого і лагідного сонця, так, наче це Андрій був поруч і навіть після смерті дарував нам своє тепло і світло, щоб навіки залишити слід в серцях тих, хто хоч раз зустрів його в житті.
Він назавжди залишиться поруч, у кожному ударі наших сердець, у кожній усмішці наших дітей, у кожному світлому спогаді, який гріє душу.
