За інформацією: Суспільне Вінниця.
Василь Кошін в день обміну та сповіщення про його звільнення. Колаж зі світлин доньки Вікторії
Під час обміну військовополоненими 26 червня 2026 в Україну повернувся військовослужбовець із Вінниччини Василь Кошін. Чоловік добровільно вступив до лав Збройних сил України у 2022 році, хоча не підлягав мобілізації. У російському полоні він провів понад чотири роки. Про шлях батька на війну, роки очікування та першу розмову після звільнення Суспільному розповіла його донька Вікторія.
Добровільно став на захист України
Василь Кошін народився 23 червня 1975 року в селі Писарівка. Проживав у селі Качківка Ямпільської громади Вінницької області. Після школи навчався у військово-морському училищі в Одесі, працював охоронником у Києві.
7 березня 2022 року він повідомив доньці повідомленням, що його забирають служити. Як згодом з'ясувалося, розповіла Вікторія, чоловік самостійно звернувся до військкомату, підписав контракт і вступив до лав Збройних сил України, попри те, що був комісований.
"Тато сказав: "18-річні хлопці йдуть воювати, а я чим гірший?". Він нікому нічого не сказав. Просто тайкома пішов до військкомату, підписав контракт і став на захист країни", — сказала донька Вікторія.
Василь Кошін служив стрільцем 2 мотопіхотного батальйону 110 окремої механізованої бригади Сухопутних військ України імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Брав участь у боях поблизу Авдіївки та Попасної.
10 квітня 2022 року військовий потрапив у російський полон.
Василь Кошін на службі та з донькою. Колаж зі світлин доньки Вікторії
Про полон родина дізналася через кілька місяців
Після втрати зв'язку рідні тривалий час вважали Василя Кошіна зниклим безвісти.
"Ми думали, що він безвісти зниклий, бо довго не виходив на зв'язок. Лише в червні 2022 року я випадково побачила у телеграм-каналі інформацію, що тато перебуває у полоні", — каже донька.
За словами Вікторії, відтоді вона зверталася до Національного інформаційного бюро, Міжнародного комітету Червоного Хреста, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, народних депутатів та Міністерства оборони.
"Я писала листи знову і знову. По кілька разів зверталася в одні й ті самі установи, бо дуже хотіла, щоб мене почули і допомогли повернути тата".
За словами Вікторії, навчання на факультеті журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського допомогло їй правильно оформлювати звернення.
Родина знала, де утримували батька
За словами доньки, через особистий кабінет Координаційного штабу вона отримувала інформацію про місце перебування батька.
Спочатку Василь Кошін перебував у виправній колонії №36 у Суходольську на тимчасово окупованій території Луганської області. Пізніше його перевели до виправної колонії №1 у Чебоксарах (Чуваська Республіка РФ), де він перебував до звільнення.
За роки полону двоє українських військових, які повернулися з місця утримання Василя Кошіна, передали його рідним звістку.
"Вони розповідали про стан його здоров'я, казали, що спілкувалися з ним. Тато просив передати лише одне: що в нього є сім'я, є донька, що він дуже сумує".
Звільнені з полону українські військові. Фото Вікторії Кошіної
Перша розмова після звільнення
Про повернення батька Вікторія дізналася після завершення обміну військовополоненими 26 червня.
Напередодні, розповіла вона, її бабусі наснився сон, який у родині згодом сприйняли як символічний.
"Їй приснилося, що до нас прийшов чоловік ремонтувати телевізор. Але бабуся сказала: "Не потрібно його ремонтувати, він справний". Вранці вона розповіла нам цей сон, а вже згодом я дізналася, що тато повертається з полону. Той телевізор став символом доброї новини, яка ось-ось мала прийти. Новини про звільнення з полону про яку розповіли всі українські медіа".
Невдовзі після обміну відбулася перша телефонна розмова батька з донькою.
"Перше, що тато сказав, було: "Я скучив". Потім запитав, де я навчаюся, ким я хочу стати. Ми просто говорили… Це була найважливіша розмова за всі ці роки.
Після звільнення батько буде проходити медичне обстеження та реабілітацію, розповіла Вікторія.
Після завершення лікування та реабілітації родина планує зустрітися вперше за понад чотири роки.
"Дуже хочу його побачити. Понад чотири роки боротьби, тисячі звернень, нескінченне очікування і віра — усе це завершилося одним телефонним дзвінком і двома словами, яких я чекала найдовше — "Я скучив".
