За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Військовослужбовець Юрій Костишин. Фото: Суспільне Тернопіль
А що найскладніше?
Найскладніше буває, коли твій розрахунок розбивають. Найскладніше, коли когось ранять, або хтось покидає нас. Це дуже складно. Знову ж таки, різні моменти. Буває ситуація, коли всіх треба зібрати вкупі. Ти себе уявляєш капітаном на піратському абордажному судні. Коли ти працюєш, коли по тобі працюють — такий адреналін піднімається. Важко — це дистанція з рідними, близькими. Оці телефонні дзвінки, в месенджері повідомлення, воно трохи рятує ситуацію. Немає того затишку, родинного тепла. Немає доторку долонь дитячих. Я проґавлюю життя своєї дитини. Навіть я проґавив кавалочок її випускного, я проґавив її вступ. Я був на зв’язку, але я не був фізично присутній. Вона вже на другому курсі навчається у Львові. Так пощастило, що вона поїхала на навчання. Частина навчання в неї онлайн, частина в реалі. Ми поїхали, десь погуляли з нею. Я стараюся. Я їй кажу: "Доню, не думай, що я за тобою слідкую особливо. Просто мені хочеться побути з тобою, бо потім я поїду знову". І вона це все прекрасно розуміє. Найскладніше, коли немає родинного тепла. Коли така дистанція велика.
Фотографія — це спосіб показати щось інше
Ви на війні з 2015 року. Як ви тоді ухвалили рішення піти на війну?
Мабуть, я і не ухвалював рішення. Зрозуміло, що жіноча половина нашої сім’ї була не те що проти, але вона дуже хвилювалася за мене. Але так просто пішов і все. Тоді формувався артилерійський дивізіон в 93-й бригаді. Я і дуже багато хороших людей його, практично, з нуля створили. І хороше командування було. Тоді більш-менш була спокійна ситуація. Потім демобілізувався. Потім контракт, бо воно завжди тягне на якусь авантюру. Потім закінчився контракт і почалася повномасштабна війна. Зранку літаки і це все літає. Шум, гамір. Мала в тій ковдрі. У мене є брат, на два роки молодший від мене. Він також зараз продовжує службу. І мала нас проводжала. І оце найскладніше: ти так ідеш, повертаєш голову назад, заглядаєш за ріг двору так, щоб ще шматочок її фігури було видно. Вона така заплакана. Я кажу: "Головне, щоб з вами все було добре. Якщо у вас вдома все було гаразд, то мені буде якось спокійніше на душі".
Юрій Костишин з рідними, фото 2015 року. Фото: Юрій Костишин
Навіть в такій складній ситуації ви встигаєте фотографувати. Ваші знімки зазвичай зроблені на телефон. Розкажіть, як ви це робите, що вас надихає?
Мабуть, це щось генетичне. Дідусь мій колись після Другої світової війни закінчив Львівське училище, здається, на кіномеханіка. Ми постійно з ним проявляли фотознімки. Проявники, закріпники, вода. Промивалися фотографії. Оце таке з дитинства. Мабуть якось генетично воно передалося. Я трохи фантазер за натурою. Тобто мені оцей світ не нудний взагалі. Він дуже цікавий. Але чомусь завжди хочеться знайти якісь дверцята в щось інше. Фотографія — це спосіб показати щось інше. Я ходив на роботу пішки. Хіба що, напевно, в моменти, коли землетрус, апокаліпсис, ядерна зима — тоді я можу їхати маршруткою. А так, то завжди ногами. І завжди, поки заходив на роботу, я фотографував схід сонця. І всі дивувалися: "Як ти йдеш ногами на роботу і ще встигаєш щось сфотографувати, викласти в соцмережі?
Ти, як справжній характерник
А де ви працювали?
Я в екологічній службі нашій працював. Потім працював в тернопільському гіпермаркеті будівельних матеріалів. Відділ електротехніки — відділ, в який я найменше думав, що потраплю. Я людина за складом розуму гуманітарна. Але там дуже хороші люди. Вони підтримують навіть зараз. І не нарочито, а по-справжньому. Тому що ти відчуваєш це навіть в тих словах з месенджера. Люди справді співпереживають. Багато хлопців вже загинули. Я ще не знаю, як цей світ зібрати. Він зараз нагадує розбите дзеркало. Ти на двосторонній скотч оце скло наклеїв. По формі наче дзеркало, але зовсім потріскане, розбите. І потім треба буде якось це все ладнати докупи, якось жити з цим, пам’ятати людей.
Який історія вашого позивного?
Позивний "Кіт Характерник". Він так складається кумедно з двох частин. Позивні, як правило, не просто так даються. Це не так, що от я собі вибрав. Я ще в школу як ходив однокласники мене називали "Котом". Я не знаю, звідки вони це взяли. Потім в університеті — передлітня пора, був кінець пари, там вже й сесія така собі, прочинене вікно і я щось так "закімарив". Хтось зайшов і каже: "От кіт на осонні спить". І воно так і там продовжилося. А "Характерник" додалося – це небажання бути дотичним до чогось химерного. Може воно так підсвідомо вийшло. У 2015 році ми стояли на нулі, на спостережному пункті. Я палив багаття. Це був день. І я так сів — у мене тоді була вибрита голова, був козацький чуб. І я так себе сфотографував на фоні цього багаття. І мій одногрупник, побачивши цю фотографію, каже: "Ти, як справжній характерник". Ну, я думаю, це так круто звучить.
Юрій Костишин в Тернополі у парку “Сопільче”. Фото: Суспільне Тернопіль
Під цим псевдонімом ви і викладаєте свої фото різноманітні у Фейсбуці. Розкажіть про них.
Я просто люблю робити фото. До фотографії у мене терпець є. Телефон не зовсім пристосований до фотографій. Буквально якийсь подув вітру, шелест — і воно вже розмиває фотографію. Особливо, коли ти хочеш зробити макрофотографію. Але до фотографії в мене терпець є. Я можу довго спостерігати, я можу довго кликати собаку, щоб вона стала в той ракурс, в який мені потрібно. Можу довго спостерігати за якоюсь травинкою, на яку вилізла комашка. Терпцю до іншого в мене не зовсім вистачає. Буває час, коли небо хмарне і пташки ворожі не літають, немає загрози і можна походити, щось зняти.
Диви, яка гусінь!
Що кажуть хлопці про таку поведінку?
Дивувалися. А потім, коли минулого року ми також були на Запоріжжі, там були дуже красиві зливи. Там зливи такі, які мають бути: з громами, з блискавками — просто епічні. А вранці дуже пахне степовим різнотрав’ям. Виходиш з тої посадки, присідаєш і дивишся на це, спостерігаєш за квітами, за комашками. Я таких вперше в житті бачив. Бо я живу тут, звик до тутешніх, а там інші. Хлопці гукають: "Юра! Юра!". Я думаю: "Ну, мало що, якась потрібна допомога, якщо тебе гукають. Не дай Боже, щось сталося". А вони: "Диви, яка гусінь!". І мені вже там показують, що мені щось треба сфотографувати. Хлопці до того нормально ставляться. Раніше я пояснював, чого я їх фотографую. Кажу: "Ти не хвилюйся, я тебе сфотографую. Мені просто сподобалося, як ти стоїш і те, що ти робиш". Кажу, ти продовжуй курити чи продовжуй сидіти. І вони вже тепер розуміють: якщо я фотографую, то це я фотографую собі, для себе. До мене потім теж писали: "Вийшла якась твоя фотографія опублікована, значить все в тебе гаразд". Були великі терміни, коли не було ні зв’язку, ні інтернету. Це було на початку лютого, в березні. Ну і потім там були такі місцини, де не було зв’язку, не було нічого. Дружина каже: "Ти надішли хоча б якийсь смайлик або ще щось". Але це сім’я — тут трішки інше. А друзі, це вже трішки більше коло. І теж багато хто хвилювався і хотів знати, що все гаразд. І фотографія якогось там метелика для них була свідченням про те, що зі мною гаразд, принаймні з моїм психологічним станом. Ну і з фізичним, мабуть.
Чоловік фотографує вербу над водою. Фото: Суспільне Тернопіль
У вас було вже декілька виставок. І в Україні, і вже була за кордоном одна виставка — в Литві у Вільнюсі. Розкажіть, чи сподівалися колись на те, що будуть ваші фотовиставки? На те, що поки ви на службі, хтось буде їх організовувати?
Не сподівався, для мене це просто спосіб поділитися емоцією. Красивим може бути метелик, красивим може бути туман. Це спосіб нагадати про те, що крім звичайного сірого побуту є ще щось кольорове. Є чорно-біле, є дуже смішне, є дуже трагічне, дуже сумне. Світ різний просто. Ми знаходимося в одній його частині, а в інших відбувається щось інше. І ти знайомиш людей з тим, що є ще щось інше. Оце найбільше торкає серце.
Має бути розуміння у всіх, що це дійсно геноцидна війна
Доки ви в Тернополі, які у вас емоції, які думки виникають?
Приїхав у відпустку минулого разу, тоді була осінь, діти йшли до школи. Я оце йду за ними і так класно на душі. Вони з тими ранцями біжать. Там студенти десь групуються. Хтось побачив стару знайому — обіймаються. Дітлахи з тими зошитами. І це таке життя — добре, що воно є. Це дуже круто, що недаремно хлопці там стоять на передовій на всі ділянках фронту. Таким має бути життя. Знову ж таки, поруч з тим всім має бути розуміння війни. Зрозуміло, що не кожен може піти. Зрозуміло, що не кожен може в міру своїх міркувань, внутрішніх переконань і так далі. Зрозуміло, є люди-боягузи. Оці люди — я не вважаю, що про них треба згадувати. Бо про них всім відома думка, тим паче, в армії. А про інших — це класно, що Тернопіль живе своїм життям. Повинно бути тільки таке співпереживання. Для мене найкласніше, це на днях трапилося, коли маленький хлопчик помахав рукою, сказав: "Добрий день". Це було так круто. Це таким життя повинне бути. Щоб така розруха, яка там, не була тут. Тому ми там. І всі гуртом. Це так, ніби в тебе в кімнаті безлад, а ти береш швабру і прибираєш. Коли до тебе доєднається син чи донька, старий батько щось скаже: "Візьми оце, так швидше буде". Ви всі гуртом те сміття виметете, ви будете швидше жити в чистій запашній ароматній хаті, дихати свіжим повітрям. А коли хтось: "Ой, це ж тарган, ми тікаємо!", і залишається лише хтось один — це буде довго. Гуртом треба. Чим швидше ми гуртом це все зрозуміємо, тим швидше ми заживемо, переборюючи всі труднощі. Труднощів ще багато попереду. Навіть після перемоги вони будуть. Якось так сумбурно я це все сказав, але логічний ланцюжок з того можна вивести. Просто має бути розуміння у всіх, що це дійсно геноцидна війна. Через прочинені двері до тебе у хату залазить маніяк. І ти його просто стримуєш там. Воно лізе, ти тримаєш. І всіма способами нам треба втримати ті двері й ізолювати ту психічно хвору людину з тією всією наволоччю. І тоді наша країна буде процвітати.
Військовослужбовець Юрій Костишин і журналістка Суспільного Діана Качуровська. Фото: Суспільне Тернопіль
Яким ви бачите своє майбутнє? Чи буде воно пов’язане з фотографією?
Колись в дитинстві мріяв бути фотожурналістом в журналі "National Geographic". І пам’ятаю, як виходили перші номери. Це було, коли я ще навчався в педуніверситеті і один мій одногрупник приніс англомовні видання. Ми там перекладали їх. Потім з’явилася оце "Россия" — тоді ще ні АТО, ні ООС не було. І воно так захоплювало, тому що ту мову ворожу розумів. Читав. Ну, головне для мене — фотографії там були. Потім виходили українські. Але вони чимраз ставали дорожчими і дорожчими. І вже зі свого кишенькового бюджету не міг виділити гроші, щоб їх купити. А потім вони взагалі зникли ті журнали. Я читач творів про мандри, всіляких шукачів пригод. Це було так епохально. Тому нехай це буде туманно, можливо нездійсненно, але хотів би бути фотожурналістом "National Geographic". Нехай.
Фото Юрія Костишина, яке він зробив на фронті Юрій Костишин
Фото Юрія Костишина, яке він зробив на фронті Юрій Костишин
Фото Юрія Костишина, яке він зробив на фронті Юрій Костишин
Фото Юрія Костишина, яке він зробив на фронті Юрій Костишин
Фото Юрія Костишина, яке він зробив на фронті Юрій Костишин
