За інформацією: Суспільне.
Олександр Гащук виріс у родині військовослужбовця. Школу закінчив у Росії, а 1992 року переїхав до України, де закінчив військовий навчальний заклад. 2014 року став на захист країни як командир батальйону. Після початку повномасштабного вторгнення долучився до Черкаської ДФТГ, а нині очолює міський центр підготовки громадян до національного спротиву.
Про свій шлях у війську та різницю між реабілітацією ветеранів під час АТО та в сучасних умовах — Олександр Гащук розповів в етері Українського радіо Черкаси.
Якщо повернутися до 2014–2018 року, коли ви перебували в зоні АТО, які повноваження ви виконували?
Я був командиром підрозділу. Війна в 2014 році і війна зараз — це дуже-дуже різні бойові дії, різні умови. Хоча ми теж жили в польових умовах постійно. На жаль, чомусь так сталося, що ми не готувалися від 2014 року до 2022 року.
Хоча всі ті, хто прийшли у 2014, 2015, 2016 роках, всі казали, що росіяни так просто не залишать нас, що буде вторгнення. Але чомусь ніхто не хотів слухати.
Ви з родини військових. Чи розглядали ви і інші варіанти, ким ви хочете бути в майбутньому, чи одразу обрали для себе цю професію?
Не те, щоб хтось там агітував — от я військовий, ти будеш військовим. Але, коли ти ж більше нічого практично не бачиш. Їздиш по гарнізонах, їздиш по частинах. Як правило, хлопці всі йшли далі служити в військовий навчальний заклад.
У 2021-му ви звільнилися з військової служби. Як тоді проходила ваша адаптація до цивільного життя?
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Хлопців, які прийшли в 2014 році із зони бойових дій, взагалі ветеранами не вважали, давайте говорити правду. Ніхто на контузії увагу не звертав, навіть у військових госпіталях. Оце підхід радянський: на тобі таблетку, поділи на дві частини, одну візьмеш від голови, другу від ніг. Я нікуди не виходив. У 2021-му я не повернувся до цивільного життя. На початку повномасштабної пішов в ДФТГ, я знову був в тій стихії, яку я знаю, а потім у Нацспротив, там я почав став більше спілкуватися з людьми.
Олександр Гащук. Суспільне Черкаси
Як для вас почалася повномасштабна війна?
Я був в Києві, у перший день прийшов до ТЦК, на другий день, третій. На четвертий день з місцевими допомагав обладнати бомбосховище. 28 лютого я приїхав в Черкаси і одразу пішов у ТЦК, але відповідь така сама була — не підійшов за станом здоровʼя. Тоді він долучився до добровольчого формування територіальної громади в Черкасах. Там займався підготовкою людей.
Які обов’язки у вас були?
Туди приходять люди, які не можуть служити в війську, вони ж так само стоять на обліку в військкоматі. Тобто це не ті люди, які десь сховалися, просто вони за станом здоров’я не можуть перебувати у війську, але хочуть бути корисними, хочуть допомагати державі. Тому люди витрачають свій час, свій ресурс, і вони ж це роблять безплатно. Вони машини заправляють, вони машини ремонтують. Там є колишні військові, їх багато, але є і багато цивільних людей, їх необхідно було цьому навчити, розповісти.
З якими викликами ви стикалися на початку, коли організовували цю структуру, і як це все змінювалося з часом?
Якщо подивитися на тих самих росіян, ми говоримо про те, що вони там такі-сякі, але ж весь час незалежності готували дітей з садочків, проводили патріотичне виховання, військове виховання.
Ми повинні були робити це з 1991 року. Навіть якщо б ми почали це робити з 2014 року, це було б вже набагато краще. Ми маємо купу людей, які просто не хочуть, не бачать себе. У Черкасах ти розумієш, що для багатьох війни немає, на жаль. Але ж, натомість, є і люди, які допомагають кожен день, допомагають тим, хто поряд, допомагають тим же самим тваринам, допомагають війську.
Як керівник, як ви допомагаєте військовим в адаптації та поверненні?
Чесно кажучи, коли ти знаходишся в колі людей, які тебе розуміють, які пройшли те саме і бачили те саме, тобі просто легше. Коли ти розмовляєш з людьми, які взагалі не розуміють, що таке складні умови, а мало того, вони тікають від цього, і не хочуть цього бачити — воно нікуди не дівається.
Я буквально недавно був в Києві, їхав в метро, і я бачив дітей 15, 16, 17 років, в них на сумці турнікет, і їх стає більше. Сьогодні важливо, щоб люди знали, наскільки важливо володіти навичками домедичної допомоги і хотіли захищати цю державу — це основне завдання.
Інтервʼюерка — Альона Ніколенко.
