За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Ірина Чорна, Наталія Іваніцька і Наталка Андрушко-Колтун у студії Українське Радіо. Суспільне Тернопіль
На Тернопільщині благодійний фонд «Посмішка UA» допомагає людям, які були змушені залишити свої домівки через війну. З якими проблемами найчастіше звертаються, як організована допомога, в ефірі Українського радіо Тернопіль розповіли менеджерка проєктів благодійного фонду «Посмішка UA» Ірина Чорна й регіональна координаторка фонду Наталія Іваніцька. Спілкувалася випускова редакторка радіо Наталка Андрушко-Колтун.
Наталка Андрушко-Колтун:
Вимушено залишити дім, починати життя на новому місці, шукати житло, підтримку і сили рухатися далі. Для людей, які пережили евакуацію через війну, це не просто зміна адреси. Це ціла низка непростих викликів. На Тернопільщині таким людям допомагає благодійний фонд «Посмішка UA».
Один із його проєктів — «Гідність і турбота» — передбачає індивідуальний супровід, психосоціальну допомогу та покращення умов у місцях тимчасового проживання. За час реалізації проєкту індивідуальний супровід, за звітами, отримала 1581 людина.
Які проблеми людей після евакуації вирішує ваш фонд в області?
Ірина Чорна, менеджерка проєктів фонду:
Хочу одразу сказати, що ми робимо оцінку потреб. І виходячи з цього, сам проєкт був запланований як мультисекторальна реакція на гуманітарну кризу, яка склалася в країні загалом і в житті кожної внутрішньо переміщеної особи, яка до нас звертається. Ми вже майже завершили перше приміщення, яке готове прийняти 101 людину. Воно розташоване в Збаразькій громаді, у селі Киданці. Думаю, через тиждень точно закінчимо.
Там уже закінчені ремонтні роботи, зараз триває облаштування. Техніку завезли, меблі збирають і розставляють. Залишилося довезти вогнегасники та аптечки. Протягом цього тижня маємо все отримати, поставити й будемо готові приймати людей.
З іншого боку, люди говорять, що їм потрібна психосоціальна підтримка. У нас працювали й закінчують працювати команди фасилітаторів. Це люди, які створюють безпечні умови для евакуйованого населення і пропрацьовують із ним над тим, як набути навичок, щоб самостійно долати стрес. Тобто я вже знаю, як поводитимуся, якщо зі мною щось станеться, тому що знаю, як це робити. Ми говоримо про те, як можна адаптуватися, інтегруватися на новому місці. Також працюють наші соціальні фахівці, здійснюють соціальний супровід, допомагають покрити базові потреби, зокрема через перенаправлення. Ми шукаємо можливості допомогти людині відповідно до оцінки потреб.
Одяг, взуття, їжа — на те, чого не вистачає, у нас також передбачена грошова допомога в межах соціального супроводу. Ми давали людям гроші, щоб вони могли покрити ці потреби. Також працюють наші юристи і юристки. Тут питання відновлення документів. Здебільшого до нас звертаються щодо «єВідновлення», щодо спадщини, якою багато років ніхто не займався, а тепер настав час привести документи до ладу. Наші юристи з цим допомагають.
Такий комплексний підхід, як показала практика нашого проєкту, дійсно дуже допомагає людям.
Наталка Андрушко-Колтун:
Чи можете розповісти конкретні приклади, як вдалося допомогти людям у межах проєкту «Гідність і турбота»?
Наталія Іваніцька, регіональна координаторка фонду:
Звичайно, у нас є звітність, і ми розуміємо, яка цифра стоїть за кожним випадком, але все це живі люди. Кожна з тих історій індивідуальна, особлива, вони не повторюються. Ми зустрічаємося з різними історіями, і дуже багато з них вражають. Адже коли людина живе вдома, вона має безпеку, відчуває її. Коли покидає дім — втрачає цю безпеку. Можу поділитися однією з історій.
У нас був випадок, коли сім’я проживала разом із людиною старшого віку з обмеженою мобільністю. Усі члени сім’ї працювали й одночасно доглядали за цією людиною. Коли вони перемістилися, втратили можливість доглядати за нею, як раніше.
Їм потрібно було влаштуватися на роботу й одночасно облаштувати все так, щоб створити для цієї людини безпечні умови. Ми допомогли організувати належне місце проживання, щоб вона почувалася в безпеці, а її родичі змогли влаштуватися на роботу.
Ірина Чорна, менеджерка проєктів фонду:
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
І ще хочу навести приклад. Наш проєкт реалізовувався у двох областях: Запорізькій і Тернопільській. У нас був випадок, коли людина евакуювалася саме в Запорізьку область. Наші соціальні фахівці почали з нею працювати там. Але ми знаємо, яка зараз ситуація в Запорізькій області. І, перепрошую за сленг, «прилетіло» поруч із місцем проживання цієї людини вже на новому місці, у Запоріжжі. Людина вирішила їхати далі.
Наші соціальні фахівці, яких ми називаємо кейс-менеджерами, зв’язалися з командою в Тернополі. Людину тут прийняли, допомогли влаштуватися, знайшли місце, де вона може проживати, надали всю допомогу, яку могли: оформили довідку внутрішньо переміщеної особи, допомогли податися на державні виплати, перевести пенсію сюди, щоб людина могла її отримувати. Надали одяг і взуття, закупили все, що могли для неї закупити. Ця людина неодноразово казала: «Дякую», тому що одна організація змогла організувати і переїзд, і прийняття, і адаптацію.
Наталка Андрушко-Колтун:
Скільком людям вдалося допомогти під час цього проєкту?
Ірина Чорна, менеджерка проєктів фонду:
Це дуже складне питання. Цифри — це добре, але за кожною цифрою є людина. Напряму ми допомогли більш ніж 4000 унікальних людей, але за кожною людиною стоїть родина, її діти або, навпаки, люди старшого віку. Тобто 4000 — це унікальні бенефіціари, але загалом більше 20 [тисяч], якщо рахувати родини.
Наталка Андрушко-Колтун:
Який випадок був найскладнішим? Чи можете пригадати випадок, який вдалося вирішити, але це було непросто?
Ірина Чорна, менеджерка проєктів фонду:
Це якраз стосується гуртожитків, які ми створюємо. Один гуртожиток, як я вже сказала, у Збаразькій громаді ми відремонтували, зараз облаштовуємо. І два таких самих робимо в Запорізькій області: один у місті Запоріжжі, а один — у Широківській громаді, у селі Августинівка.
Як під час ремонтів, так і під час закупівлі техніки або меблів ми стикаємося з обстрілами. Наприклад, у нас була ситуація, коли в «Епіцентрі» вже стояла на відвантаження техніка, яку мали привезти в наші гуртожитки. Туди прилетіла ракета, і всю техніку було знищено.
Ми почали знову шукати, продовжувати тендери, шукати, де можна знайти техніку. У тому обсязі й з тими характеристиками, які нам були потрібні для облаштування цих місць для отримувачів допомоги, її просто немає в Україні. Наші постачальники шукали можливості й привозили з-за кордону. Я дякую всім, тому що цей проєкт показав нам, наскільки в Україні небайдужі люди. Іноді вони не стільки заробляли на цьому проєкті, скільки намагалися допомогти.
Ми зіткнулися із ситуацією, коли єдиний завод в Україні, що виготовляє спеціалізовані таблички з текстом Брайля для людей, які не бачать, також був зруйнований. Він розташований у Київській області. Треба було терміново вирішувати, що робити. Ми змінили матеріал: планували композитні металеві таблички, але переробили їх на ПВХ, тому що ніде в Україні поки що неможливо зробити їх швидко. Таких ситуацій дуже багато.
Бувало, що люди, які евакуйовувалися до нас, потрапляли під обстріли під час переїзду. Вони приїжджали дуже налякані, іноді поранені, і ми також із ними працювали й допомагали. Це, напевно, найскладніше. Найскладніше, що ми бачимо сьогодні, — це війна. Вона впливає на все.
Наталка Андрушко-Колтун:
Скажіть, будь ласка, як вам співпрацюється з нашими громадами на Тернопільщині? Адже головне завдання таких фондів, мені здається, — це якраз комунікація з громадами.
Ірина Чорна, менеджерка проєктів фонду:
Повернуся до прикладу зі Збаразької громади, села Киданці й гуртожитку, який ми зробили. До речі, він діє згідно з постановою № 1169, розрахований на людей з обмеженою мобільністю, родини з дітьми й людей старшого віку. Ми створили там максимально інклюзивне середовище. Але ми зробили, облаштували й пішли. А далі хтось має опікуватися цими людьми, надавати послуги. Збаразька громада погодилася, ми маємо меморандум. Вони беруть на себе подальший супровід усіх людей, які туди приїдуть.
Там щонайменше раз на день надаватимуть гаряче харчування. Надаватимуть соціальні й медичні послуги саме для людей, які там проживають. Громади в області різні, комунікація різна. Хтось більш спроможний, хтось менш, є великі й маленькі громади. Але все це на людському рівні. Ви правильно сказали: головне — комунікація. Поки що великих викликів у нас не було. До кого б ми не зверталися, завжди є підтримка й розуміння. Це дуже добре.
Наталія Іваніцька, регіональна координаторка фонду:
У нас також є гарні приклади перенаправлень у межах кейс-менеджменту, коли ми спілкуємося, координуємо зустрічі з іншими партнерськими організаціями. У конкретних індивідуальних випадках ми розуміємо, куди можемо перенаправити людей, які потребують допомоги чи послуги, якої ми в межах цього проєкту не можемо надати. Наприклад, це медичні послуги, транспортування або потреба в одязі. Ми можемо перенаправляти до інших організацій, таких як «Одежина», «Карітас», щоб люди отримали ці послуги.
Наталка Андрушко-Колтун:
Конкретний випадок, який вам запам’ятався найбільше?
Ірина Чорна, менеджерка проєктів фонду:
У нашій команді також є внутрішньо переміщені люди. Ми зіткнулися із ситуацією під час роботи фасилітаційної групи з психосоціальної підтримки, де працювали дві наші фасилітаторки. Одна з них — із міста Донецька, а потім із міста Бердянська. Вона зустріла на цій групі людей, з якими раніше проживала в одному місті. Вони не були знайомі в Бердянську, але коли почали працювати, дізналися, що всі з одного місця. Це будує довіру до людей, які тут проживають і працюють, з боку тих, хто приїхав.
Та зустріч була більше про ностальгію, про згадування рідних міст, вуличок. Вона була теплою. Я не можу виокремити якийсь один випадок, але коли люди зустрічають серед тих, хто їх тут приймає, когось зі свого міста, когось знайомого, з ким разом закінчили університет чи ще щось, це торкається самого серця.
Наталка Андрушко-Колтун:
Які результати? Війна закінчиться і люди повернуться до своїх місць. Дай Боже, звичайно. Залишаться ці гуртожитки, так? Що матимуть від цього громади після завершення проєкту?
Ірина Чорна, менеджерка проєктів фонду:
На жаль, сьогодні в Україні, це моя суб’єктивна думка, хоча я також вивчала дослідження різних фахівців і фахівчинь, немає людини, яка б не постраждала від цієї війни. Ментально, економічно, фізично — по-різному. Усі ми, українці, на жаль, постраждали.
У громаді точно залишаться люди, які навчені працювати з постраждалими від війни, надавати їм послуги так, щоб це було корисно. Залишаться ті самі облаштовані приміщення. І громада завжди зможе використовувати їх для своїх жителів: тих, хто приїхав сюди й більше нікуди не поїде, або тих, хто завжди тут проживав і потребуватиме в майбутньому соціального супроводу й підтримки.
Приміщення — це дуже добре, але найголовніше — люди. Вони вже навчені, знають, як це робити. Хочеться поширювати цей досвід, масштабувати його. Тому що сьогодні ми в Україні зіткнулися із ситуацією, коли їдуть Олешки. Ми це бачимо. І маємо бути готові — не стільки навіть із приміщеннями, скільки ментально — до того, що приїжджають люди, яким потрібна допомога. Дехто з них говоритиме російською мовою. Дехто приїде без змінного взуття чи одягу.
І я хочу звернутися до всіх. Такі організації, як «Посмішка UA», та інші організації готові, але нас мало, щоб покрити всі потреби, які, на жаль, сьогодні мають українці. Тому я за об’єднання і масштабування цих проєктів на всіх рівнях.
Раніше Суспільне розповідало, що у Збаразькій громаді в селі Киданці перебудовують школу в місце для проживання внутрішньо переміщених людей. Ініціатори проєкту — благодійний фонд «Посмішка ЮА» спільно зі Збаразькою міською радою. Для реалізації проєкту виділено кошти з «Гуманітарного фонду для України» (UHF).
