За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Людмила Сліпа під час спілкування з кореспондентами Суспільного. Золотники, Тернопільщина, листопад 2026 року. Суспільне Тернопіль
Мама була з бідної родини. Мама нічого не мала, але мій батько був вдівець. Йому жінка померла в 45 років. І потім десь побачив маму мою, приїхав із Заздростісело в Микулинецькій громаді сюди, в Золотники. Я була п’ятою дитиною в мами».
За словами Людмили, її батько був двоюрідним братом майбутнього патріарха Української греко-католицької церкви Йосипа Сліпого. Жінка згадує, що він інколи гостював у Золотниках.
«Йосип приїжджав зі Львова. Приїжджав сюди, їхав там на поле до тата, як тато працює. Співчував тату, що в нього була важка праця. На то всьо дивився. Та й дуже його бджоли кусали. Тато ситка не накладав, а йому дав таке ситко на голову, аби його бджоли не кусали. Він каже: “Брате, та що тебе бджоли не кусають, ти без ситка?”. А він каже: “Мене всі знають. Ти більше приїжджай”», — згадує жінка.
Людмила Сліпа у своєму домі в Золотниках, Тернопільщина, листопад 2026 року. Суспільне Тернопіль
Людмила розповідає, під час Другої світової війни активно почало діяти українське підпілля. У 1945 році до повстанської армії пішов її старший брат Михайло:
«Раненько мав йти до армії. Мама йому вже зладила всьо: рубцакРюкзак, горнятко, ложку, сухарів напекла. А ввечері прийшли з УПА. Вони його закликали надвір. Там з ним поговорили. Прийшов брат до хати, і каже до нас: «Тихенько, без крику, без шуму. Від сьогодні я не ваш син, ви не моя мама. Ви втікайте з хати, тут не сидіть. Куди годні, туди розходьтесь, бо місця вам тут не буде». І пішов. І ми так зробили».
Тоді востаннє вона бачила брата Михайла, розповіла Людмила. Його вбили у 1947 році. Згодом до УПА долучилася її старша сестра.
«В неї псевдо було Береза. Вийшла заміж за бандерівця і родила дитину. Така була [в них] землянка, не хата, просто землянка. Така зависока була, що голова до стелі досягала», — згадує жінка.
Сестра Людмили залишилась жити з донькою у землянці до 1949 року. Згодом, за словами Людмили Сліпої, їхню криївку знайшли співробітники радянських органів держбезпеки:
«Тоді їх позабирали. Маму забрали, брата Івана забрали, сестру забрали. Мене лишили в тій землянці з тою дитиною. Вона дуже плакала по ночах. Кожну ніч обступали тую землянку, чи хто не буде приходив до мене. І чи не буде приносити якоїсь допомоги».
Рідних Людмили протримали в ув’язненні п’ять місяців. Вона в той час носила їм їсти й доглядала племінницю.
Коли Людмилі було 13 років, розказує, почала співпрацювати з УПА. Була зв’язковою разом із хлопцями з сусіднього села.
«Була в п’ятому класі. Тут був райкомРайонний комітет — вищий орган районної організації Комуністичної партії Радянського Союзу, де зараз сільська рада. То ми мали той райком підірвати. Вони мали під нього підкласти [вибухівку] під той будинок і мали його взірвати. Я листівки порозносили ввечері, щоб люди до колгоспу не йшли. Але чоловік із Соколова здав їх, і їх полапали. Моя мама шукала за мною два місяці, не знала, де я є. Я втекла, а їх полапали і посадили», — згадує жінка.
За її словами, навіть після цього продовжила допомагати повстанцям. Про деталі не розповідає, каже, ще не пора — залишився страх з тих часів, коли за співпрацю з упівцями карали. Розповідає, зазвичай носила їжу повстанцям та розносила листівки:
«Старші зв’язкові варилиГотували їсти. На таких молодих дівчат [як я] уваги не звертали. Дадуть мені корову, я прийду до лісу там на Буркановісело у Золотниківській громаді, під граба. Закашляю, погодую [упівців]. Корову попасла, далі йду додому.
Було тяжко годувати бандерівців в ті роки, 46–50 роки. Ну я ходила збирала, хто дав два яйця, хто дав кулак муки. В 50-х роках вже остання боївкаГрупа упівців була на Бурканові. То вже три їх самі повбивалися, господар їх здав. Зв’язковою я була до 50-х років і тримаюся до сих пір. До сієї пори тримаюся. Я давним-давно в УПА стою. В мене вже великий стаж».
Про те, що жінка співпрацювала з повстанцями, в радянських спецслужбах так і не дізналось, каже Людмила. У шафі ж досі тримає повстанську форму брата.
Відзнаки Людмили Сліпої Суспільне Тернопіль
Відзнаки Людмили Сліпої Суспільне Тернопіль
Людмила Сліпа показує упівську форму, яка дісталася їй від брата Суспільне Тернопіль
Людмила Сліпа показує упівську форму, яка дісталася їй від брата Суспільне Тернопіль
Людмила Сліпа показує упівську форму, яка дісталася їй від брата Суспільне Тернопіль
Упівську форму Людмила Сліпа, за її словами, отримала від брата Суспільне Тернопіль
«То ще мій брат її мені лишив. Бандерівська сорочка. Вона старенька. Була захована, закопана, то я в 1991 році її відкопала, тую форму», — показує одяг Людмила Сліпа.
Із майбутнім чоловіком Романом жінка познайомилася в 1955-му році.
«Я йшла в центр, а він йшов назустріч зі моїм двоюрідним братом. Побачив мене. Каже: «Міхал, а то чия така файна дівка? Вона мені так сподобалася». А він каже: «Моєї тітки». Каже: ″Може, би ми пішли ввечері туди?″. А він каже: ″Та підем, чого не підем″. Він прийшов, а я втекла. Я встидалася, мені був 18-й рік.
Він посидів, поговорив-поговорив. На другий вечір він знов прийшов, на третій вечір він знов прийшов. Так він приходив цілий тиждень. Тоді прийшов до мене. Говорив: ″А я тебе кохаю, а я тебе люблю, а ти мені вподобалася″. Притулив мене до себе. Мені так шкода його, він такі тюрми відбувЧоловік Людмили був упівцем, за що відбував термін у таборах», — згадує жінка.
Портрети Людмили Сліпої і її чоловіка Романа. Суспільне Тернопіль
Після одруження Людмила з чоловіком працювали в колгоспі. Потім влаштувалась в буфет на хлібзавод. Каже, тоді повстанський рух вже був не такий активний, тому роботи було небагато. Разом з чоловіком виховали четверо дітей. У 1994 році він помер. Зараз Людмила залишається в рідному селі:
«Про що я мрію? Закінчити війну і молитися мені, щоби я всьо розказувала, щоб я нічого не боялася. І таку Україну, вільну, незалежну, як я хочу».
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
