
У п’ятницю, 20 листопада, в книгарні «Є» збиралися говорити про новий роман «Синдром вічного літа» Сергія Колоса Мартинюка. Показово, що твір тільки-но вийшов друком, а примірників, привезених на луцьку презентацію, вже не залишилося. Щось схоже вийшло із розмовою, яка охопила значно ширше коло запитань.
Про любов і помилки, які усвідомлюєш із запізненням. Про бабусю, до якої хочеться повертатися пам’яттю. Про нічні години за письмом, колишнього себе й книжки, які ще має народити ця війна. Про ці та інші думки Сергія Мартинюка розповідають Волинські Новини.

Зустріч одразу розпочалася із пояснень автора, чому так мало примірників нової книги він привіз із собою. Сергій каже: їх підготували спеціально для туру «Фіолету», поки роман ще не з’явився в широкому продажу. І через це виникла цікава ситуація, коли деякі читачі встигли отримати книжку навіть раніше, ніж сам письменник потримав її в руках.


Напередодні Колос виступав із концертом у мистецькому просторі «Ангар». Каже, було тепло, класно і трохи незвично через саму локацію. Сьогодні замість сцени – крісло письменника. У відповідь на запитання, де йому комфортніше, Сергій зізнається: сцену любить більше. Але коли читачі хочуть зустрітися – він лише за.
Читати ще: «У Луцьку вперше чули наші пісні»: гурт «Фіолет» повернувся з концертом до рідного міста. Фото
Концертний досвід теж нікуди не дівається. Як голос мандрує тілом, що відчуває людина на сцені – можливо, колись усе це з’явиться в наступних книжках. Поки ж говорять про ту, яку вже можна прочитати за один вечір.

«Синдром вічного літа», за словами автора, – це світла історія, розрахована на вечір читання. Принаймні такою її було задумано, але у процесі письмо повело в інший бік. «І замість ромкому вийшла драма», – каже Мартинюк. Непроста, про двох людей, які гублять себе у стосунках, потрапляють у співзалежність і не наважуються щось змінити.

Герої роману Майя й Артем зустрічаються, розходяться і знову знаходять одне одного. За видавничою анотацією, їхня історія доходить до лютого 2022 року, снігової бурі й сільської хати баби Теклі. Але цього вечора Колосові важливіше говорити не про повороти сюжету, не переказувати зміст, а про те, що діється між двома людьми: як у стосунках можна втратити себе, застрягнути в залежності одне від одного й роками не наважуватися на зміни.
Він розповідає про це відверто, повертаючись і до власної молодості. Колись міг розійтися з дівчиною, надіславши їй SMS, і вважати такий учинок нормальним. Пізніше почав помічати у своїй поведінці моделі, успадковані від батьків, та інакше дивитися на давні стосунки. У післямові до роману, каже, навіть захотів попросити вибачення в людей, з якими свого часу попрощався погано.


Звідси й назва книжки. «Синдром вічного літа» – не діагноз із медичного довідника. Для автора це стан, коли добре саме зараз і хочеться лишатися в цьому «зараз» якнайдовше. Майбутнє, дорослішання, відповідальність – нехай їм дає раду твоя наступна версія. Та одного дня поруч опиняється людина, яка тобі довірилася, а звичка відкладати все на потім нікуди не зникає.




Мартинюк застерігає: роман не автобіографічний, хоча дещо спільне з Артемом у собі впізнає. У його молодості на першому місці були музика, «Фіолет», «Бандерштат». На стосунки часом лишалося те, що лишалося.
Аж тут розмова про любов несподівано змінює тон.
«Кого ти більше любиш – Артема чи Майю?» – запитує модераторка.
«Я люблю більше бабусю», – відповідає автор.
Сміючись, співрозмовники уточнюють, що йдеться про бабусю Артема. Колос пояснює, що частково змалював її зі своєї бабусі. Згадує, яким близьким був із нею, як багато тепла залишилося в пам’яті.

Читати ще: Підсумок юності: лідер «Фіолету» розповів лучанам про свій дебютний роман
Майже вісім років тому в цій самій книгарні Мартинюк презентував «Капітана Смутка». Тоді розповідав, як хотів зберегти в книжці дитинство й юність – сукні, які носила мама, вигляд знайомих будинків, дрібниці, що поступово стираються з пам’яті. Тепер згадує дебют як спосіб проговорити власний досвід. А поряд ставить «Кушмарджак», до якого готувався зовсім інакше: довго збирав матеріал, спілкувався з ветеранами, психологами, розробниками штучного інтелекту, розпитував рідних і складав докладний план.


Із новим романом усе пішло вільніше. «Історія мене несла», – каже Сергій.
Зате години для роботи доводилося шукати дуже конкретні. Він писав у вільний від служби час, переважно від опівночі до другої. Редагувати міг і пізніше, коли випадала нагода відкрити ноутбук. «Чи на ранок я дивився на щось написане і думав: Боже, ні-ні? Конкретно цієї книжки – ні. Але була поезія, були пісні, які, звісно, на ранок сприймалися як повний крінж», – зізнається Колос.

Писати вночі – для нього давня звичка. Перші пісні «Фіолету» й вірші теж часто народжувалися тоді, коли місто стихало. Сергій згадує Луцьк, проспект Волі, часи задовго до комендантської години, коли під вікнами могли співати мало не до ранку. І все ж у ночі знаходився простір, щоб побути наодинці з думками.
«Це був час спокою, це був час відвертого діалогу з самим собою», – каже він.

Не всі сторінки нового роману давалися однаково легко. Найболючішими для автора залишаються події на Інститутській. Один із розділів розповідає про поранення героя під час Революції гідності. Мартинюк читав спогади про ті дні, а сам розділ, за його словами, вичитував знайомий волинянин Олександр Пегас Гуч, який отримав тоді важке поранення…

Розмова раз у раз повертається до того, як змінюється людина з роками. Якби нинішній Сергій міг зустріти себе колишнього – що сказав би?
«Я, напевно, нічого собі не казав би, нічого не радив би, – відповідає він. – Просто тихенько поспостерігав би збоку. Мені той Сергій дуже подобався», – додає щиро.

Той Сергій багато робив, не підраховуючи наперед, скільки це принесе грошей і як результат доведеться просувати. Тепер він чоловік, батько, військовослужбовець, який допомагає збирати кошти для своєї бригади. Та й роки у медійному просторі привчають озиратися на чужу оцінку: написав пісню, самому вона подобається – аж тут думка, чи сподобається вона людям?
«Але тоді життя смакувалось кожною хвилиною максимально. І до війни було так далеко, до ковідів… Я ним трошки надихнувся б», – усміхаючись підсумовує Колос.

Тим часом наступна книжка Сергія вже поволі набуває обрисів. Пів року Мартинюк працює над синопсисом постапокаліптичного роману про Україну 2050-х. Знову хоче торкнутися теми батьківства. Почати писати планує з нового року, а про видавництво говоритиме, коли матиме завершений текст. Після історії з «Синдромом вічного літа» він добре знає: задум і книжка, що зрештою з нього виросте, можуть виявитися різними.
Наприкінці запитуємо його про інший, значно більший твір. Після історичних потрясінь з’являються книжки, через які наступні покоління уявляють цілу епоху. Чи матиме ця війна свій великий роман? І коли він може з’явитися?
Колос каже, що сьогодні досвід війни найкраще вміщують поезія та коротка проза. «Великий літературний твір, я думаю, ще не пишуть. Його уже виношують в головах той же Валерій Пузік, можливо, і Артур Дронь, і багато інших», – припускає він.
Можливо, каже, потрібні ще п’ять-сім років і трохи інша відстань до пережитого. Історія триває, і поспіх із бажанням негайно сказати про неї головне здатен обернутися кон’юнктурою.

Водночас серед уже написаного Мартинюк особливо виділяє «Нуль» польського письменника Щепана Твардоха – роман про нашу війну. Йому важливо, що така книжка розповідає світові про український досвід, навіть якщо не з усіма її оцінками український читач погодиться.
А ще Колос багато читає сучасних українських авторів-військових. Розповідає про їхню прозу з повагою й помітною радістю: знає багатьох особисто, спілкується з ними. Питання про великий твір майбутнього зрештою приводить нас до людей, які пишуть уже тепер.
«Честь, що я живу з ними в один час», – з гордістю каже Сергій Мартинюк.
Олександр ДУРМАНЕНКО









