За інформацією: Суспільне.
Місто Токмак у Запорізькій області. Колаж: Суспільне Ужгород
Анна виїхала з окупованого Токмака на Закарпаття наприкінці березня 2022 року. Дорога на підконтрольну Україні територію пролягала через російські блокпости, перевірки та небезпечний об’їзд полями. Тоді 17-річна дівчина думала, що залишає рідне місто лише на кілька місяців. Минуло понад чотири роки, а повернутися додому вона досі не може. У Токмаку залишилися її рідні, бабусин дім, запах винограду й троянд.
Ім’я героїні цього матеріалу змінене, а її обличчя ми не показуємо. Частина її рідних досі живе на тимчасово окупованій території, тому з міркувань безпеки не розкриваємо деталей, за якими їх можуть ідентифікувати.
Анна розповіла Суспільному, яким пам’ятає довоєнний Токмак, як родина виїжджала з окупації та як підтримує зв’язок із рідними, які залишилися в місті.
Токмак — місто в Пологівському районі Запорізької області, розташоване приблизно за 90 кілометрів від Запоріжжя. До повномасштабного вторгнення Росії там жили близько 30 тисяч людей. Токмак був одним із промислових центрів півдня України: там працювали підприємства машинобудівної та дизелебудівної галузей. Також у місті розташована сонячна електростанція Tokmak Solar Energy, яка до повномасштабної війни була найбільшою в Україні.
Анні 21 рік. Вона народилася і виросла в Токмаку, де провела понад місяць в російській окупації. 30 березня 2022 року дівчина разом із родиною виїхала з міста на Закарпаття. Тут продовжила навчання, а згодом вступила до Ужгородського національного університету.
Після переїзду родини на Закарпаття батько Анни, попри проблеми зі здоров’ям, добровільно долучився до лав Збройних сил України. Каже: не міг залишатися осторонь, адже хотів захищати свою землю та домівку.
Центральна площа міста Токмак Біля будинку культури. Віталій Голод/Facebook
«Там пахло виноградом і трояндами»: яким Анна пам’ятає Токмак до війни
На питання, з чим у неї асоціюється Токмак, Анна передусім згадує дім і дитинство.
«Місто завжди асоціювалося в мене з домом, із тим, як ми ходили до бабусі, проводили час у неї. Там пахло виноградом і трояндами. У нас були три головні вулиці. Найбільш доглянутою, напевно, була Центральна — там було дуже багато троянд. Ще троянди росли на вулиці Шевченка.
Токмак асоціюється в мене з ярмарками. Не щовихідних, звісно, але на свята чи в окремі вихідні в нас організовували ярмарки. Там знайомі продавали свої вироби, ми купували місцеві сухофрукти. Вони були дуже смачні. Особливо цінуєш такі речі, коли знаєш, що це місцеве виробництво».
Окремий спогад пов’язаний із собакою, яку родина завела у 2021 році. Перш ніж погодитися на домашнього улюбленця, батько попросив дітей дізнатися якомога більше про догляд за тваринами та особливості породи.
«У нас мопс. Ми вивчали, що вони брахіцефалиЦе тварини з укороченою та плоскою лицьовою частиною черепа, у яких верхня щелепа значно коротша за нижню., тобто можуть мати проблеми з диханням. Пам’ятаю, як мій молодший брат буквально зійшов з розуму через цю собаку. Уся стіна в залі — реально від підлоги до стелі — була обклеєна фотографіями мопса. Ми вже просто марили цією собакою.
Тому Токмак у мене асоціюється і з таким «собачим» періодом. Ми знаходили друзів, у яких теж були собаки. Це допомагало нам хоча б трохи виходити з дому під час окупації, бо з собакою ж обов’язково треба було гуляти. Ми спілкувалися з іншими собачниками, питали, як їхні собаки поводяться під час обстрілів, що робити, чи потрібні їм якісь заспокійливі, як допомогти, щоб вони легше це переживали».
Міська площа. Скриншот з каналу “Країна за кадром”/Youtube
Ще одне місце, яке Анна згадує, — заклад, який у родині називали «Чебурєчкою». Його справжньої назви дівчина не пам’ятає, але добре пам’ятає улюблену страву та сімейну традицію заходити туди перед поїздками на море.
«У Токмаку був один заклад. Там були не лише чебуреки, але саме вони мені найбільше запам’яталися. Коли родичі приїжджали до нас із Закарпаття, ми обов’язково туди заходили.
Я завжди брала чебурек із сиром, бо любила тільки такий. І обов’язково — томатний сік із сіллю. Для мене це було неймовірне поєднання. І тепер це теж одна з асоціацій із домом. Ми нещодавно з батьками були в закладі з чебуреками вже тут, в Ужгороді, і згадували Токмак. Говорили про те, які ж у нас там були смачні чебуреки і як ми любили туди ходити».
«Світ, який до цього був сповнений кольорів, став сірим»: перші дні окупації Токмака
24 лютого 2022 року Анна була вдома в Токмаку. На той час дівчина навчалася в гімназії з гуртожитком у іншому населеному пункті, де зазвичай жила з понеділка до п’ятниці. Незадовго до повномасштабного вторгнення в її класі учнів відправили на карантин. Через це на початок великої війни Анна залишилася вдома з родиною.
«Мені справді пощастило, що я була вдома. Не було ще додаткової паніки через те, що батькам потрібно терміново думати, як забрати мене зі школи. Зазвичай нас возили маршрутки, які окремо замовляли наші батьки, але на початку повномасштабки ці маршрутки ніхто завчасно не замовляв. Не в усіх були машини, тому батькам доводилося шукати, як забрати дітей. Пам’ятаю, однокласники розповідали, що коли виїжджали, просто підсаджувалися до когось у машину».
У гуртожитку залишилися речі Анни, зокрема іграшка-котик, яка була з нею з дитинства.
«У мене з дитинства є кілька улюблених іграшок, які зі мною багато років. Цей котик був у мене в гуртожитку і дуже асоціювався з домом. Коли в 12 років дитина починає фактично жити самостійно, це все одно непросто. На початку я часто плакала, а ця іграшка давала мені відчуття дому, ніби батьки десь поруч і не все так погано, що ми побачимося через кілька днів. Ця іграшка залишилася там».
Згодом, за словами Анни, вихователька забрала частину речей із гуртожитку. Решта залишилася там, і дівчина не знає, що з ними сталося.
«У гуртожиток, де жили діти, зайшли російські військові. У нас було два гуртожитки — один для молодших класів, другий для старших. Там загалом могло спокійно жити близько сотні людей. Російські окупанти використовували речі, які там залишилися. Тому я навіть не знаю, яка доля всього цього».
Ранок 24 лютого Анна пам’ятає як звичайний будній день. Її батьки збиралися на роботу, а дівчина мала вигуляти собаку. Про початок повномасштабного вторгнення родина дізналася з новин.
«Це було десь близько 7-ї ранку. Ми дивилися новини й дізналися, що почалася повномасштабна війна, що в сусідніх областях починають окуповувати території».
Черга в магазині, де Анна з мамою купували продукти вранці 24 лютого 2022 року. Фото з особистого архіву Анни
Після цього родина пішла купувати продукти. Мама з Анною вирушили до магазину, а тато поїхав до м’ясного.
«Я дуже чітко пам’ятаю той момент, коли навколо всі були в паніці, скуповували продукти. А перед нами на касі стояв чоловік, у якого весь кошик був забитий алкоголем. Там була буквально якась їжа, але другорядна. Основне — алкоголь. Найперше люди розбирали воду. Потім крупи. У перші дні ми теж усе це купили, а потім уже почався дефіцит».
За словами Анни, приблизно на тиждень Токмак опинився в ізоляції. У місті не було світла, води та зв’язку. Газ ще залишався, тому родина могла готувати їжу.
26 лютого Анна разом із батьком поїхала здавати кров для українських військових, але пункт забору крові виявився зачиненим. Коли вони вже збиралися повертатися додому, зателефонувала мама й повідомила, що у місті уже чутно стрілянину.
Родина вирішила йти в укриття. Спочатку спустилися в підвал свого багатоквартирного будинку. Однак батько Анни побоювався, що в разі руйнування будинку бетонні плити можуть завалити вихід і люди опиняться під завалами. Тому родина вирішила перейти до сусідньої школи.
«Ми взяли документи, необхідні речі, воду, кота й собаку. У нас були зібрані тривожні валізи. Тато вирішив, що краще піти до школи, бо вона була цегляна. Ми спустилися в невеликий підвал, який не був пристосований для укриття. Там уже ховалися люди з усього району», — пригадує Анна.
У підвалі було тісно й запилено, навколо стояли дерев’яні конструкції, зламані меблі та старі парти. Туалету не було. Батько облаштував для родини місце для сну зі стільців від парт. Спали по черзі — Анна, її молодший брат і батьки. Поруч були кіт і собака.
Перший тиждень повномасштабної війни Анна пам’ятає уривками. Зокрема, пригадує сусіда, який під час переходу з будинку до шкільного підвалу потрапив під вибухову хвилю. Чоловік вижив.
«У той момент світ, який до цього був сповнений кольорів, радості й емоцій, став сірим, безбарвним. У ньому залишилися лише горе, жах і страх», — розповідає дівчина.
В укритті стався ще один випадок, який запам’ятався дівчині. Чоловікові з їхнього будинку стало зле — у нього почався епілептичний нападЦе тимчасовий збій у роботі мозку, який виникає через раптовий надлишок електричної активності.. Через відсутність зв’язку люди не могли викликати швидку, тому шукали серед присутніх того, хто міг би допомогти.
Анна знала цього сусіда ще до війни. Він часто їздив на велосипеді біля будинку й пригощав її цукерками. Пізніше чоловік помер під час окупації міста.
Люди протестують біля відділку поліції в окупованому Токмаку. Тетяна Сивоконь
Згодом у місті почалася так звана «зачистка». Люди чули, що російські військові заходять у підвали, шукають українських військових і диверсантів або перевіряють тих, хто там переховується. Анна каже, що їхній підвал не був прихованим, тому родина розуміла: російські військові могли зайти й туди.
«Тоді ходили чутки, що наш район — один із наступних, куди росіяни мають прийти. Ще говорили, що міський голова нібито домовився, щоб місцевих не чіпали, якщо місто передасть їм певну кількість їжі. Але я не знаю, наскільки це правда. Я можу говорити лише про те, що тоді чула.
Ми сім днів фактично жили без зв’язку й будь-якої інформації. Ми навіть не знали, яка ситуація у Києві та інших областях. Не знали, чи живі наші рідні, чи жива бабуся».
Коли ставало тихіше, родина поверталася з підвалу до квартири, щоб приготувати їжу й трохи перепочити. Усі четверо — Анна, її батьки та молодший брат — спали в одній кімнаті разом із собакою та котом. У квартирі було холодно, тому вони не роздягалися, щоб у разі небезпеки одразу вийти.
Одним із найстрашніших моментів для Анни став день, коли батьки пішли по хліб і кілька годин не поверталися. У місті вже почалося мародерство, а російська військова техніка заїжджала на вулиці.
«Це був десь п’ятий-шостий день, напевно. Батькам треба було йти по хліб. Там були величезні черги — по п’ять-шість годин можна було стояти за буханкою хліба, і то не факт, що ти її отримаєш. Це було одним із найстрашніших випробувань ще й тому, що магазинів, де продавали хліб, було далеко не багато.
Поруч була стоянка, а на початку вулиці — траса, і туди заїжджала російська техніка, військові. У сусідньому будинку вже були розстріляні вікна. Росіяни просто брали автомати й розстрілювали все, що бачили. Батьки пішли, а ми переживали, чи вони взагалі повернуться.
Їх справді не було десь, мені здається, п’ять-шість годин. І тоді до нас почали стукати у двері. У той час ми вже розуміли, що почалося мародерство. Коли ми їхали вуличками, бачили, що в центрі вже багато чого було повністю розкрадено. Реально грабували магазини, грабували людей. Було дуже сильне мародерство. І от я бачу — стоїть якийсь незрозумілий чоловік і просто ломиться у двері».
Анна залишилася вдома з молодшим братом, якому тоді було десять років. Вона почала стукати в стіну до сусідів, із якими родина познайомилася в укритті, сподіваючись, що хлопець зможе допомогти.
«І треба розуміти, що я сама ще дитина — мені тоді було 16–17 років. У мене є молодший брат, і я фактично беру за нього відповідальність, коли немає батьків. Ти не знаєш, чи вони живі, чи вони взагалі колись прийдуть додому. Молодший брат теж починає переживати. Пам’ятаю, що це, напевно, тоді у мене був перший приступ панічної атакиЦе раптовий напад сильного страху або тривоги, що супроводжується інтенсивними фізичними реакціями організму та зазвичай триває від 5 до 20 хвилин (іноді до години).. Було дуже страшно.
Той чоловік зрештою сам пішов. Як ми потім дізналися, це начебто якийсь чоловік напився і переплутав квартири чи будинки. Але це одна із найстрашніших ситуацій. Батьки потім прийшли, все було добре. Але дуже страшно, коли ти навіть не знаєш, чи вони повернуться».
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Російський БТР, який дівчина сфотограувала в окупованому Токмаку. Фото з особистого архіву Анни
«Люди стояли, кричали, співали»: як токмачани виходили на проукраїнські мітинги
Коли в Токмаку частково відновився зв’язок, люди почали виходити на проукраїнські мітинги. Анна згадує, що про них дізнавалися через знайомих, групові чати та місцеві пабліки. Для неї спілкування з іншими було способом зрозуміти, що відбувається навколо, і відчути підтримку.
«Ти тоді говориш з усіма підряд, бо переживаєш, не знаєш, що робити, шукаєш у людях підтримку й опору. Хочеться зрозуміти, що вони будуть робити: чи всі залишаться в місті, чи будуть виїжджати.
Я точно пам’ятаю, що 8 березня був мітинг. Тоді тато з мамою пішли на нього. Мене не пустили, хоч я дуже хотіла. У той час вже почали говорити містом, що росіяни ґвалтують дітей віком десь 12–13 років. Було, звісно, страшно. Ще говорили, що вони могли забирати випадкових людей, якщо їм щось не подобалося, і навіть розстрілювати. Але в тата було бажання допомогти й відстояти своє місто. Як у нього це було на початку повномасштабної війни, так і залишилося зараз. Тому він і пішов воювати за власним бажанням».
За спогадами дівчини, акції тривали близько тижня. Одного разу вона разом із мамою вийшла до магазину й випадково потрапила на мітинг.
«Я знаю людей, які ходили на ці мітинги, там були й наші знайомі. Пам’ятаю, як ми з мамою одного разу вийшли в магазин, і якраз потрапили на мітинг: люди стояли, кричали й співали. Хтось із хлопців читав український вірш. Я зараз не пам’ятаю, який саме».
Акція протесту в Токмаку. Тетяна Сивоконь
Анна каже, що про серйозні сутички під час мітингів не чула, однак російські військові намагалися розганяти людей, кричали та погрожували їм. Вона також згадує, що серед військових були представники різних національностей, зокрема бурятиВійськовослужбовці (як контрактники, так і мобілізовані) з Республіки Бурятія (Російська Федерація), представники корінного азійського народу. та кадирівціБійці з Чеченської Республіки..
Окремо Анна пам’ятає 8 березня через невеликий сімейний момент. На тлі окупації та розграбування міста бабуся дівчини дістала морозиво, яким родина поділилася за одним столом.
«У бабусі тоді не було нічого. Місто розкрадали. Заклади, кафе, магазини — усе. А те, що в когось залишалося, щоб воно не пропало, продавали за дуже низькими цінами. І от тоді бабуся купила морозиво. Чи його взагалі безкоштовно віддали, чи за дуже низькою ціною — вже не пам’ятаю. Але це, напевно, було одне з найкращих морозив, які я пам’ятаю. Це була дуже велика радість. Ми всією сім’єю тоді сіли за одним столом і, скажімо так, відсвяткували 8 березня морозивом».
Анна вважає, що про проукраїнські акції в Токмаку писали менше, ніж про мітинги в інших окупованих містах Запорізької області, зокрема Мелітополі та Бердянську. Вона пов’язує значення міста для російських військових із його розташуванням.
«Я пам’ятаю, що коли ми ще були там, Токмак називали “містом сонця”. Він розташований приблизно в центрі, і від нього дороги йдуть на Бердянськ, Маріуполь, Мелітополь, Василівку, далі можна дістатися до Енергодара. Насправді з нашого міста можна було всюди доїхати і звідусіль приїхати. Тому у нас була велика кількість російських військових. Їм було зручно звідти діставатися в різні напрямки. Плюс до фронту було десь 40 км, тобто це була така плюс-мінус “безпечна” зона: не дуже далеко, але й не дуже близько».
Одним із найбільш виразних спогадів Анни про окупацію залишилися російські військові колони, які регулярно проїжджали містом.
«Кожного разу їх було приблизно 50–150 одиниць різної техніки: БМП, різні машини. Вони їхали однією і тією самою вулицею до певного місця. Я не знаю, куди саме.
Одного разу ми з мамою пішли в магазин із різними дрібницями. Ми навіть не встигли до нього дійти, як почала під’їжджати ця колона. Росіяни на всіх наставляли автомати, прицілювалися, щоб, не дай Бог, ніхто не поворухнувся, нічого не зробив. Вони їхали один за одним. Ми з мамою потихеньку почали заходити в магазин, щоб сховатися.
Я пам’ятаю, що зайшла дуже налякана й хотіла одразу відійти від дверей, щоб нічого не сталося. А жінка там стоїть і каже: «А чого ви сховалися? Що таке? Вам страшно?» Вона це говорила російською, бо ми тоді всі переважно спілкувалися російською або суржиком».
Знищена техніка у Токмаку. Фото з особистого архіву Анни
Ще один спогад Анни пов’язаний із чергою до магазину. Люди годинами стояли на вулиці, намагаючись придбати найнеобхідніше. У чергах обговорювали ситуацію в місті й думали, що робити далі.
«Ми з мамою стояли в черзі близько трьох годин. Це був березень, ще холодно. Зима того року була холодна, були морози. Перед нами стояла жінка з маленькою дитиною, років до п’яти. Усі між собою спілкувалися, щось обговорювали, хто що планує робити далі. І ця жінка сказала: “Мені все одно, який буде прапор. Головне, щоб було спокійно і тихо, бо в мене дитина”».
За словами Анни, у перші дні повномасштабної війни місцеві жителі також намагалися організувати територіальну оборону. Водночас поширювалися чутки, що списки охочих долучитися до неї могли потрапити до російських військових.
«Ти записуєш повністю інформацію про себе, а потім ці списки нібито передають російським військовим, щоб вони знали, хто потенційно може чинити опір. Були наші знайомі, які хотіли йти. Не пам’ятаю, чи тато записувався, чи ні.
Зрештою ніхто особливо не збирався, ніхто нічого не захищав. Ходили розмови, що місто здали ще давно. У нас також був якийсь об’єкт, пов’язаний із військовими — не міська рада, а місце, де, наскільки я розумію, стежили за військовою технікою, боєприпасами. Казали, що його здали одразу і все відбулося спокійно».
Російська техніка біля дитячого майданчика у місті. Фото з особистого архіву Анни
Виходити на вулицю та відкрито говорити про свою позицію люди боялися. Анна ж намагалася фіксувати пересування російської військової техніки й надсилати інформацію через чат-боти.
«Ми теж не дуже часто виходили. Але я фотографувала те, що могла. Мені здається, це в мене така риса — хотілося, щоб була якась справедливість, хотілося допомогти. Я відсилала фотографії в боти. Щоразу писала, коли приїжджала техніка.
Я кожного разу сподівалася, що ось-ось і щось прилетить по них. Але, на жаль, нічого не було. Думаю, там, можливо, накопичилося багато такої інформації. Хоча хто знає, можливо, ці пабліки навіть не були якимись офіційними. Ніхто не перевірить, до кого насправді доходила ця інформація».
Російські військові поступово закріплювалися в Токмаку, а невдовзі на вулицях почали з’являтися російські прапори.
«Це був чи не найщасливіший момент у моєму житті»: як родина виїжджала з окупації
«Ми думали, як нам дістатися до Ужгорода. У нас була купа валіз, собака. Евакуаційні потяги були переповнені: там неможливо було нормально ні сидіти, ні лежати, ще й собака. Не хотілося створювати зайві незручності іншим людям».
Зрештою родина вирішила їхати автомобілем разом зі знайомими. Перед дорогою потрібно було визначитися з маршрутом і пальним. Частину бензину батько Анни заздалегідь заховав у каністрах.
«Проблемою були заправки. Багато з них були розбомблені, а на деяких росіяни стежили за тим, щоб заправлялися тільки їхні машини, а місцевих не пускали. На щастя, у тата були заховані каністри з бензином. У нас його вистачало фактично на одну дорогу — в один бік. Ми поділили бензин, щоб заправити і машину наших друзів, і нашу.
Ми їхали до Запоріжжя шість годин, хоча там максимум близько 100 км. У звичайних умовах це година-півтори дороги. До Василівки від Токмака було приблизно 30 км, але на цьому відрізку ми проїхали шість блокпостів. Одразу після виїзду з міста починали все перевіряти, і на кожному наступному перевіряли знову. Слава Богу, нас не роздягали й не було якоїсь дуже жорсткої фільтрації, але машину і речі перевіряли. Просили сигарети, знеболювальні, якісь ліки. Напевно, їм цього не видавали або вони просто забирали собі.
Обов’язково питали, чия машина, бо, наскільки я знаю, були ситуації, коли власник машини був не той, хто сидів за кермом. Тоді машину могли забрати, а людей просто висаджували, і далі роби що хочеш».
Перед дорогою родина намагалася підготуватися до перевірок. Видалила з телефонів і ноутбуків листування та фотографії, які могли привернути увагу російських військових, а цінні речі сховала.
«Ми ще везли із собою два ноутбуки — мій і мамин. Ми розуміли, що все, що їм не сподобається, вони можуть забрати. Усі золоті прикраси зняли й сховали в різних місцях. Щось поклали в білизну, щоб нічого коштовного не було видно. Телефони теж почистили: видалили листування, фотографії, усе, що могло мати якийсь стосунок до української тематики. Максимально все почистили, щоб безпечніше пройти блокпости.
А два ноутбуки сховали під задніми сидіннями. Є такі картонні штуки, як під яйця. Ми поклали одну, потім ноутбук, знову таку штуку, перемотали скотчем і сховали під сидіння. Ми з братом фактично сиділи на них. З ноутбуків теж усе почистили. Там залишилися тільки якісь звичайні фотографії, бо ми ж не могли повністю видалити все своє життя. Головне було, щоб не залишилося нічого на українську тематику».
Речі, які Анна з родиною забрали із собою, виїжджаючи з окупації. Фото з особистого архіву Анни
На одному з блокпостів російські військові почали перевіряти машину особливо ретельно.
«На одному з блокпостів до нас уже вирішили причепитись. Питали буквально про все, зокрема про сигарети. Обов’язково питали дітей, чи справді це їхні батьки. Я не знаю, навіщо їм була потрібна ця інформація. Можливо, щоб потім забирати дітей і відправляти їх кудись, наприклад у табори в Росії. Бували й ситуації, коли дітей просто відправляли зі знайомими, щоб вони врятувалися, а батьки з якихось причин залишалися».
Після попередніх перевірок на блокпостах родині дівчини залишалося пройти ще два. Вони були ближче до Василівки. Перед одним із них дівчина побачила величезну колону автомобілів — люди з різних областей намагалися виїхати на підконтрольну Україні територію.
«Ми називали одне місце “тарілкоюЦе колишній пост дорожньо-патрульної служби (ДАІ) у формі літаючої тарілки, що розташований на в’їзді у місто Василівка Запорізької області на трасі Харків — Сімферополь.« — там була така розв’язка, де раніше був пост патрульних, бо саме там розходилися траси на Запоріжжя. На цій “тарілці» був один із блокпостів. І вже перед нею, на наступному блокпості, нас зупинили разом з усіма машинами. Усе стоїть, ніхто не рухається. Всі тихо сидять у своїх машинах. Треба враховувати, що люди сиділи там не один і не два дні, могли й декілька днів. Тому треба було брати із собою хоча б якусь їжу.
Ми приїхали, і потім почали росіяни обходити колону та казати: «Все, блокпост закрили на 72 години. Їдьте на Оріхів». А на Оріхові евакуаційний маршрут спеціально обстрілювали, коли люди виїжджали. У той час там були дуже великі обстріли. Ми прямо бачили, як там «Градами» просто накривали, і весь той вогонь, весь той шум. І нам кажуть: «Їдьте на Оріхів». Ну, це просто їдьте на смерть, по факту».
Колишній пост ДАІ, відомий усім як «тарілка», та розвилка трьох доріг. Особистий архів Вікторії Богданової
Їхати у напрямку Оріхова родина не хотіла ще й через брак пального: його вистачало лише на дорогу в один бік. Разом з іншими водіями люди почали шукати інший шлях до Запоріжжя.
«Один чоловік, як я зрозуміла, був із Запоріжжя і часто їздив цією дорогою. Він каже: “Я знаю дорогу через поля”. Страшно, незрозуміло, чи не заміновані ці поля, чи є там взагалі якісь інші блокпости. Але вирішили поїхати. А що робити? Стояти тут 72 години — рахуй, три дні без нічого, незрозуміло, чи тебе обстріляють. Так хоча б рухатися і щось робити. Бо їхати на Оріхів справді було дуже небезпечно, там реально якесь місиво було. Тому вирішили їхати полями. Тим паче чоловік більш-менш розказав, як можна проїхати, і враховуючи, що ми місцеві, то розуміли, що шанси є».
Колона з 16 автомобілів, за словами Анни, знову натрапила на російський блокпост. Цього разу військові почали перевіряти телефони водіїв. У першій машині знайшли фотографію української символіки.
«У машині їхав чоловік, який вів усіх нас. Росіянин почав перевіряти в нього телефон і знайшов якусь українську фотографію. Напевно, з прапором чи щось таке. Йому розбили лобове скло, почали погрожувати. Цей росіянин сказав усім чоловікам вийти з машин, взяти паспорти, підняти руки вгору і просто стояти. Він підходив до кожного, питав щось, наставляв автомат, дивився на реакцію.
Купа дітей плакала, бо дуже переживали. Ти не знаєш, що буде зараз, чи застрягнеш тут, чи ні. Поруч просто була повністю розстріляна машина. Вона стояла на узбіччі, було видно, що її просто обстріляли, і вона вже з’їхала вбік. І ти розумієш, що так само могла виглядати вся наша колона.
Далі російський військовий почав питати, куди ми їдемо. Ми всі такі: «На Запоріжжя». А він: «А куди ж іще? Це ж єдиний шлях». І почав казати, що Запоріжжя і так скоро буде «наше», то чого ми туди їдемо. Ну, звісно, все в їхній манері. Потім він нас відпустив. Ми дуже швидко поїхали, всі порозверталися. Там уже насправді все тривало лічені секунди, бо ніколи не знаєш, чи тебе зараз у спину розстріляють, чи ні».
Після кількох годин дороги колона зрештою дісталася розбитого села. За словами Анни, люди не розуміли, де проходить лінія між українськими та російськими військовими. Зв’язку не було, а водій, який вів колону, заблукав, тож доводилося зупинятися й запитувати місцевих, у який бік їхати.
«Я пам’ятаю, що ми приїжджаємо в якесь дуже розстріляне село. Там майже всі будинки були зруйновані, залишилися самі руїни. Нас усіх зупинили. Потім уже почав підходити український військовий. Це, напевно, був чи не найщасливіший момент у моєму житті. Він обходив усіх, питав, чи все добре, чи ніхто не поранений. Попросив усіх вимкнути телефони.
І тоді приїхали патрульні та всю колону одразу провели до транзитного центру в Запоріжжі. Там нас усіх зареєстрували, перевірили, попитали, чи все добре. Ми трохи відпочили, перекусили».
До Запоріжжя родина їхала близько шести годин. Там знайшли чоловіка, який погодився прихистити їх у своїй однокімнатній квартирі. Разом із господарями там ночували дев’ятеро людей і дві собаки. Це була перша ніч після виїзду з окупованого Токмака. Дорога до Ужгорода зайняла ще три дні. Через завантажену машину, українські блокпости та комендантську годину родині довелося двічі зупинятися на ніч — у Кропивницькому та Хмельницькому.
«Не хочеться наражати її на небезпеку»: як Анна спілкується з бабусею в окупації
Виїжджаючи з Токмака, Анна не думала, що залишає місто назавжди. Тому родина взяла із собою лише найнеобхідніше, не підозрюючи, скільки спогадів залишиться там.
«Думала, що їдемо на пару місяців. Якби ми знали, що це назавжди, я б узяла набагато більше фотографій, якісь цінні речі, пам’ятні речі. Нічого немає. У моїх батьків було альбомів шість величезних, де були всі наші фотографії, дні народження. Ми дуже любили фотографуватися, знімали всі наші поїздки. Зараз нам хіба бабуся, яка лишилася там, щось із фотографій передає. А так нічого».
Ужгород для Анни не був незнайомим містом. Вона приїжджала сюди з дворічного віку.
«Ужгород у мене завжди асоціювався зі святами. У нас місто погано прикрашали на Новий рік, а тут стояли по дві-три ялинки, міст був прикрашений. Плюс Ужгород асоціювався з горами і зимою. Бо в нас у Токмаку дуже рідко був сніг, а коли я приїжджала сюди, раніше було багато снігу. Місто асоціювалося як другий рідний дім. Я знала, де що знаходиться, які магазини, як виглядає центр. У нас тут вся мамина частина сім’ї живе», — розповідає Анна.
Окупований Токмак. Фото з відкритих джерел
Після переїзду на Закарпаття найбільше їй бракує рідних, які залишилися в Токмаку. З бабусею Анна підтримує зв’язок, коли є світло та доступ до інтернету.
«Ми постійно переписуємося, спілкуємося по відеозв’язку, наскільки це можливо. Не кожного дня — тоді, коли в неї є зв’язок.
У них немає світла. Десь місяць тому бабуся купила генератор. Електроенергію дають раз на день на дві-три години максимум. Казали, що в інших містах є графіки відключень, а в Токмаку немає нічого. Вода теж періодично з’являється, напевно, коли є світло, бо це залежить від насосів».
Про життя в окупації Анна з бабусею майже не говорить телефоном.
«Ми не говоримо про окупацію, бо телефони прослуховують. Уже було так, що ми починали говорити про щось і просто зникав зв’язок. Таке траплялося декілька разів. Не хочеться наражати її на небезпеку, тому спілкуємося про те, про що можна говорити, — про наше життя».
Ще одна проблема в окупованому Токмаку — доступ до медицини. Нещодавно бабусі Анни знадобилася стоматологічна допомога і їй порадили їхати до Мелітополя.
«Це 30–40 кілометрів від міста, приблизно година їзди. Я перепрошую: людина пенсійного віку, без машини. І зараз страшно взагалі виїжджати за місто. Вони все позабирали, пограбували, повністю знищили медичну систему. І я не знаю, наскільки там узагалі реально дістати ліки».
Анна тримає єдиний фотоальбом, який родина взяла із собою, виїжджаючи з окупації. Суспільне Ужгород/Мар’яна Русин
За словами Анни, складно й із продуктами. Бабусі допомагають власні запаси та консервація, яку родина готувала ще до окупації.
«Вона нещодавно фотографувала нам продукти, які тато купував ще в перший день повномасштабного вторгнення. Боже, це скільки вже пройшло? П’ять років. На щастя, у неї є свої закрутки. Але ж треба враховувати, що там купа пилу, постійно все здригається, їздять їхні машини».
Анна також розповідає, що українські військові почали атакувати російські позиції в Токмаку дронами.
«Наші били по заводу, де було неймовірне скупчення їхньої техніки, і по залізничній станції. Вони тоді перегородили її, трохи призупинили залізничне сполучення. Це уповільнило їхню логістику. У наших краях залізниця важлива, адже через Запорізьку область можна дістатися до Маріуполя через Бердянськ, усе пов’язано з портами. Вони могли використовувати залізницю для доставки техніки, тому наші били по коліях».
Проміжна залізнична станція Запорізької дирекції Придніпровської залізниці. Скриншот з каналу “Країна за кадром”/Youtube
«Токмак — це не просто місто на півдні України. Це дім»
Анна хотіла б, щоб про Токмак згадували не лише в контексті війни.
«Для нас це місто — значно більше, ніж лінія фронту на карті. Це спогади про щасливе дитинство, неймовірні світанки в степу, троянди, аромат яких відчувався по всьому місту, і дорога до моря.
Хотілося б, щоб Токмак пам’ятали не лише через окупацію та бойові дії, а й через людей, які там жили, любили місто й будували плани на майбутнє. Коли почалося повномасштабне вторгнення, токмачани виходили на площу без зброї, із синьо-жовтими прапорами в руках, і співали гімн України перед дулами російських танків.
Токмак — це не просто місто на півдні України. Це дім, із яким пов’язані найдорожчі спогади, люди, за якими сумують, і місце, куди попри все хочеться повернутися».
Ключі від будинку Анни в окупованому Токмаку. Суспільне Ужгород/Мар’яна Русин
Як російські війська окуповували Токмак
На початку березня 2022 року Токмак опинився під контролем російських військових. 1 березня Запорізька обласна військова адміністрація повідомляла про складну ситуацію в місті: вулицями рухалася російська військова техніка, відбувалися бойові зіткнення, понад добу не було електроенергії та не працював зв’язок.
Попри окупацію, місцеві жителі виходили на мирні акції на підтримку України. 8 березня 2022 року на центральній площі Токмака зібралися кілька тисяч людей, які згодом пройшли ходою центральною вулицею міста. Про це повідомляв депутат Запорізької обласної ради Аскад Ашурбеков.
У березні 2022 року в окупованому місті виникли проблеми з доступом до готівки, медикаментів і продуктів. Банкомати не працювали, картками можна було розрахуватися лише в окремих місцях. Водночас Токмак приймав людей, які виїжджали з Маріуполя: місцеві ділилися з ними водою та хлібом і давали прихисток на ніч.
Після проведення російського псевдореферендуму у вересні 2022 року виїхати з Токмака на підконтрольну Україні територію стало складніше. За словами директора агенції регіонального розвитку Запорізької області Аскада Ашурбекова, для цього потрібно було реєструватися в окупаційних «комендатурах», надавати інформацію про родичів і чекати на дозвіл від одного до двох тижнів. Тоді ж повідомляли про погіршення гуманітарної ситуації та штучне зниження курсу гривні.
У лютому 2023 року Генштаб ЗСУ повідомляв про примусову мілітаризацію освіти в окупованому Токмаку: школярів змушували писати листівки зі словами підтримки російським військовим і щодня слухати російський гімн перед уроками.
У вересні 2023 року українські військові повідомляли про випадки мародерства російських військових у Токмаку. За даними об’єднаного пресцентру Сил оборони таврійського напрямку, через брак продуктів і затримку грошового забезпечення вони змушували місцевих віддавати домашніх тварин, консервацію та інші харчі.
У 2026 році жителі окупованого Токмака повідомляли про тривалі перебої з електро- та водопостачанням. За їхніми словами, з 8 квітня світло подавали раз на три-п’ять днів на кілька годин, а в окремих районах упродовж літа не було води. Про це йдеться у зверненні жителів, опублікованому в одному з Telegram-каналів окупаційної влади.
Окупація супроводжується й переслідуваннями людей, які підтримують Україну. У лютому 2026 року окупаційний суд призначив 15 років ув’язнення 70-річній Світлані Лой із Токмака, звинувативши її в так званій «державній зраді» через перекази на підтримку Сил оборони України. Жінка була парафіянкою Української греко-католицької церкви та допомагала збирати кошти й продукти для українських військових. У серпні апеляційний суд у Москві залишив вирок без змін.
У червні 2026 року стало відомо про ще один випадок переслідування жителя Токмака за підтримку українського війська. 72-річного чоловіка засудили до 13 років ув’язнення. За даними окупаційного суду, з листопада 2023-го до травня 2025 року він здійснив 27 переказів на рахунки, пов’язані із Силами оборони України, на загальну суму 4100 гривень. Окупаційна сторона стверджувала, що гроші призначалися для придбання озброєння українським військовим.
Читати ще
Читати ще
Що відбувається в тимчасово окупованому Токмаку — розповіла місцева мешканка
Читати ще
“Кому страшно, той виживає”: як на початку вторгнення тероборона Токмаку і Пологів опиралась окупації
Читати ще
У Токмаку військові РФ через брак продуктів змушують місцевих віддавати їм домашніх тварин та консервацію
Читати ще
Представники РПЦ захопили храм святих апостолів Петра і Павла УГЦК у тимчасово окупованому Токмаку на Запоріжжі
