За інформацією: Суспільне Рівне.
Юзеф Нікольченко долучився до створення Державного історико-меморіального музею "Поле Берестецької битви" та історико-культурних заповідників в Острозі та Дубні. У 1992 році за його ініціативи започатковано традицію "Музейних гостин" у Рівненському обласному краєзнавчому музеї.
Чоловік 29 років працював у Рівному, ще 28 — у Маріуполі, звідки змушений був виїхати у 2022 році через повномасштабне вторгнення рф. У 2026 році він став лауреатом обласної премії імені Ігоря Свєшнікова. Зараз історик та культуролог продовжує свою діяльність у Рівному.
Юзеф Нікольченко — доцент кафедри культурології Маріупольського державного університету. Він релокований, зараз працює в Києві. Заслужений працівник культури України, відмінник освіти України.
Про роботу археологом, перший гуманітарний університет у Маріуполі та як зміг виїхати з окупації у 2022 році Юзеф Мойсейович розповів Суспільному.
Як починав науковець
Я народився в Сарнах, це було досить давно. Батько був військовим лікарем, а мама — лікарем. Вона 44-го року була демобілізована із армії і її направили на звільнені від фашистівВигнання з України нацистських окупантів — це бойові дії на території України під час Другої світової війни, результатом яких стало витіснення гітлерівських військ. регіони. Вона з 44-го року працювала на Рівненщині лікарем. І ми там народилися з братом, були близнюки. Брата, на жаль, вже немає, він помер раптово в 2002 році. А потім ми переїхали сюди, в Рівне. Мама була завідувачкою дитячим відділенням обласної лікарні.
Археологічна діяльність
Спочатку не вдалося вступити до інституту в 64-му році, а в 65-му році вступив на історичний факультет Харківського державного університету, який закінчив у 70-му році. І коли я закінчив навчання, я вже був одружений. Дружина в мене філолог, вчилася в Харківському державному університеті, тільки на українській філології, на філологічному факультеті. Мені запропонували роботу в Рівненському обласному краєзнавчому музеї. Вони шукали археолога, а я вже був дипломований археолог, і тому я повернувся на Рівненщину.
Розпопки. Юзеф Нікольченко
Розкопок було дуже багато. Торговецьке городище на Млинівщині. Три роки досліджував це городище. І не тільки городище, там були первісні кургани. Це були мої перші стаціонарні розкопки. А 1972 року почалися величезний комплекс досліджень давньоруського літописного міста Дорогобужа.
Переїзд до Маріуполя
Один із науковців, з яким ми мали зв'язки, був пов'язаний із роботою і захистом дисертації моєї дружини. Вона український фольклорист. А він був другом ректора Маріупольського державного університету. Це молодий університет на південному сході України. Розумієте, в тому промисловому, величезному, півмільйонному Маріуполі не було навіть педінституту з гуманітарним фахом. Не було спеціальності. Був Приазовський державний технічний університет, була Одеська морська академія. А гуманітарних… От я, коли приїхав туди, в мене волосся "стояло від цього". Ми маємо Рівненський педінститут, поруч Волинський педінститут, Кременецький педінститут. В Маріуполі — або робити тільки сталеварів, машинобудівників, або їжджайте в Запоріжжя, в Одесу, в Донецьк. Доктор політичних наук Балабанов Костянтин Васильович, в нього і виникла ідея відкрити гуманітарний виш в самому Маріуполі, державний. Його підтримала міська влада. І от тоді фахівців не вистачало. І от тоді вони почали шукати. І нам тоді запропонували. Ми і сьогодні продовжуємо працювати, в онлайн-режимі, але, правда, університет продовжує працювати в Києві.
Архівні кадри. Юзеф Нікольченко
Маріуполь у 2014-2015 роках
2014 року ми не виїжджали, тому що залишалися в своєму місті. Це місце нашої країни. І ми вважали… Так, виїжджали люди — дехто відчував ту напругу, особливо після цих трагічних подій 2015 року, цих обстрілів постійних. Люди виїжджали. Особливо це був страшний удар 24 січня, в суботу, 2015 року, коли з Новоазовська гради обстріляли весь район. Той район, де ми жили, східний район — там було до 60 тільки вбитих в один день. Гради попали на ринок, київський ринок, якраз на прикордонній території. Але ми особисто, дружина, я, донька, у нас навіть думки не було. Ми були в своєму рідному місті, українському місті, в своєму виші, і ми працювали.
Юзеф Нікольченко. Юзеф Нікольченко
Окупація Маріуполя 2022 року
В 2022 році ми не виїхали одразу, хоча була, в принципі, така можливість. Донька виїхала, спочатку вибралася зі Східного до Центру, а потім забрала онуку. А ми залишилися. У нас не було відчуття того, що це — війна. Ми вистоїмо, розумієте? Ми знали, що в Маріуполі є Азов. Ми бачили азовців. Багато наших студентів було серед азовців. Ми бачили, як Маріуполь готувався до можливості цієї агресії. Так сталося, бачите, ворог кинув все, щоб зламати, розумієте? Бої були страшні. Потім вже практично виїхати ми не мали можливості. Важко це згадувати, знаєте, важко, час пройшов, ми були в підвалі, в центрі міста. Маріупольці пам'ятають, це "Тисяча дрібниць", величезний магазин. Я бачив наш університет, коли вибігав, бомби його знищили, фактично, як і театр, 16 березня, 600 чоловік загинуло в театрі в Маріупольському 16 березня. 16-го, вдень, 12 годин — прилетіло два КАБи. Удар був такий, що ми були за 800 метрів в підвалі, і наш будинок зійшов з місця, удар такий був, що він хитався. Ми були в підвалі, але тут люди прибігли і кричать, що театр горить. Так, от в цьому підвалі, де ми були там було до 500 чоловік, діти, дорослі. 18 чоловік померли. Помирали просто від хвороб. Вийти було практично неможливо. Трупи замотували в ковдру і виносили в сусідню кімнату, і просто їх складали. Вийти було неможливо, а хто виходив, вони вже не поверталися. Потім, коли ми шукали, бігали, ту воду шукали, то трупи так і лежали, їх ніхто не забирав. Це страшна була картина, згадувати її просто не хочеться, воно все перед очима зараз стоїть.
Евакуація на Рівненщину
В підвалах були спочатку березня до 19 квітня. А потім вже було якось поступово, де пішки, де підвозили, добралися до Бердянська. Спочатку 10 днів не могли виїхати з Бердянська. Ми були з 20 квітня по 1 травня. Потім перебралися в Мелітополь. В Бердянську ми найняли автобус і водій робив спроби вивезти нас. Спочатку спробу на Оріхів, наче відкрили дорогу — ми не доїхали, бомбардували, все, повернулися назад, в Мелітополь. Потім знову зробили, виїхали на Василівку, туди на ЗАЕС, Запорізька атомна електростанція, нас не пропустили. А от зараз, я вам скажу, десь напередодні, перед 9 травня, це було 7 чи 8 травня, водій приїхав, де ми там мешкали в лікарні, в закритій лікарні, нам дали можливість там декілька ночей переночувати біженцям, будемо говорити, з Маріуполя. І він під'їхав і сказав: "до 4 години відкрили переїзд на Василівку". І ми вискочили в цей мікроавтобус, скочили, він нас повіз на Васильківку, а ми попали якраз на зміну — прийшли "кадиривці", вони зовсім не розмовляли ніякою мовою: "нікуди ми вас не пропустимо і все, повертайте назад". Вже відчай такий, машин море, і тут підійшов один чоловік, теж в формі, і каже: «Дайте гроші, і ми вам скажемо, як вам проїхати». Ну, водій заплатив гроші, нам сказали, що повертайтеся з Василівки в село. І автобус поїхав через село, там був один тільки блокпост, це були ДНРівські блокпости, вони теж взяли гроші, причому хороші гроші. І сказали, от вам колія, ви будете їхати по цій колії, по полю, справа міни, зліва міни. Ну і от 12 кілометрів по полю через колію, а потім вискочили на горба, там вже був наш блокпост. Ми одразу з цього блокпоста вже українського доїхали в Запоріжжя, нас на запорізький автовокзал привезли. Ми там найняли просто машину і переїхали в Дніпро. А на другий день до Дніпра приїхала з Полтави моя старша донька. І ми з нею поїхали в Полтаву. І до кінця серпня ми були в Полтаві. Нам треба було дружину піднімати на ноги, тому що вона практично вже не ходила. Коли бомба попала в перший наш будинок на Східному, ми бігли вниз в підвал, і провалився марш. І вона впала і вдарилася спиною. І вже після цього практично вона ходити не могла.
Юзеф Нікольченко. Юзеф Нікольченко
Продовження діяльності
У нас в центрі "Я Маріуполь", я керую лекторієм, історико-культурним лекторієм. Я його веду вже чотири роки. Розумієте, мій обов'язок був допомагати тим маріупольцям, які релаковані тут, в Рівному. Нас 700 чоловік сьогодні в Рівному. Я низько вклоняюся місту, за те, що вони з величезною повагою відносяться до людей, які в статусі ВПО.
—————————-
17 квітня 2026 року Юзеф Нікольченко став лауреатом премії імені Ігоря Свєшнікова. Її у сумі 25 тисяч гривень історик передав Рівненському обласному музею. Зараз він продовжує працювати у Маріупольському державному університеті дистанційно, співпрацює з Рівненською обласною бібліотекою та обласним краєзнавчим музеєм.
Дивіться відеоверсію матеріалу про Юзефа Нікольченка — згори сторінки
