За інформацією: Суспільне Запоріжжя.
Олеся Мельниченко. Суспільне Запоріжжя
34-річна парамедикиня Олеся Мельниченко із Запоріжжя пройшла 8,5 місяців російського полону. За її плечима — застінки Оленівки та СІЗО Таганрога, де щодня доводилося стикатися з побиттями, гнітючим голодом і непридатною для життя водою, у якій плавали пуголовки. Але найважчим стали не власні муки, а безперервні крики побратимів, яких добами катували за стіною. Попри пережите, Олеся знайшла сили повернутися на службу до лав ЗСУ. Нині вона працює військовою психологинею і допомагає побратимам і посестрам заліковувати душевні рани.
Про системні приниження, міфи окупантів, межі людського божевілля та шлях реабілітації Олеся розповіла Суспільному.
Олеся Мельниченко. Фото: з особистого архіву Олесі Мельниченко
Під час оборони Маріуполя Олеся Мельниченко працювала бойовим медиком і рятувала побратимів під щільними обстрілами.
У травні 2022 року, після 85 днів оборони Азовсталі, українські захисники за наказом командування вийшли з заводу. Серед них була і Олеся. Вона згадує, що не хотіла йти в полон і планувала підірвати себе, але від цього її вберіг командир:
«Він просто був зі мною поруч усю ніч і не дав цього зробити. І коли він загинув, я зверталася до Всесвіту, до нього і казала: “Чому? Ти обіцяв, що ми вийдемо, що все буде добре. Чому ти пішов легшим шляхом, а я маю йти важчим?»
Олеся Мельниченко. Особистий архів Олесі Мельниченко
«Я стою і думаю: Господи, а за що це нам?»
Складні випробування почалися ще дорогою до Оленівки. Автобуси приїхали під колонію й простояли там майже добу. Коли у жінок виникали природні потреби, конвоїри, які постійно й хаотично розмахували автоматами, різко відповідали:
«Сядь ось там, за автобусом”, – казали. А ти розумієш, що за твоїм автобусом стоять ще автобуси й там стоять твої побратими. І це було максимально некомфортно».
Тоді ж окупанти почали мародерити: забирали у полонених гроші та берці. Олеся згадує:
«Залетіли якісь, я думаю, що це чеченці або осетини. І такі: “Що в тебе за берці?” — кажу: “LOWA”. “А розмір який?” І ти дивишся і думаєш: у мене берці вже два роки; вони пройшли 85 днів Азовсталі, вони брудні, виглядають зовсім не ок. А вони все одно планують їх забрати».
Олеся Мельниченко в російському полоні. Фото: з особістого архіву Олесі Мельниченко
Приниження під час прийому полонених були системними. Особистий огляд дівчат проводили, нехтуючи будь-якими медичними правилами:
«Була жінка, яка, вибачте за прямолінійність, запхала мені пальці в піхву. А ти стоїш і думаєш: а що ти там сподіваєшся знайти? От що я там пронесу, а головне — нащо? Я стою і думаю: Господи, а за що це нам?»
Олеся Мельниченко. Особистий архів Олесі Мельниченко
«І ти розумієш, що це не твій жах в голові, а це реальність»
В Оленівці побут перетворився на психологічне катування. У камерах одночасно перебувало до 29 дівчат — їм катастрофічно бракувало простору, світла та повітря. До тогож туди постійно привозили російських журналістів, щоб записати пропагандистські інтерв’ю:
«І ти розумієш, що це не твій жах в голові, а це реальність. У нас було вікно. Два вікна. І з цих вікон було видно трішечки дерев і небо, наше блакитне небо і великий російський триколор. Це небо — це єдине, мабуть, що дозволяло тобі розуміти, що ти ще жива».
Харчування було критично недостатнім, неякісним і використовувалося як інструмент фізичного та психологічного тиску, каже Олеся:
«То була їжа, яка нагадує котячу норму: тобі кидають ложку каші, яка розтікається, і риба, яку не чистять. Вона йде з всім, що є: з головами, з лускою. На обід давали якесь перше і кашу, на вечерю була картопля і майже завжди з рибою».
Найбільшою радістю для полонених були макарони, адже вони давали бодай якесь відчуття ситості, згадує парамедикиня:
«Ми страшенно раділи макаронам. А вони були – комок з макаронів. Вони розварилися вже, злиплися, але ти розумієш, що макарони більш ситні, ніж каша. І ти не будеш відчувати того голоду».
Через постійне недоїдання в камері спалахували побутові конфлікти:
«Постійні склоки, що комусь дістався суп з однією картоплинкою, комусь із двома, а комусь без картоплі. І ці питання постійно треба якось між собою урегульовувати… Голод гнітючий…»
Вода в колонії також була окремою проблемою. Навіть базові потреби окупанти перетворювали на знущання, але жінки були змушені йти на компроміси, аби просто вижити:
«В якийсь момент принесли воду питну, нібито, а в ній плавають пуголовки. І ти розумієш, що ти в будь-якому випадку будеш її пити, бо як інакше».
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Щоб вирватися з цієї жорстокої реальності, дівчата багато читали — книги залишалися для них єдиною можливістю подумки побувати в іншому світі, розповідає Олеся.
Олеся Мельниченко. Суспільне Запоріжжя
«Ми приїхали в пекло…Ми не розуміли, що нам треба робити»
До Таганрога бранців везли в КамАЗі із туго затягнутими на руках пластиковими стрічками та зав’язаними очима. Олеся згадує:
«Зав’язали так туго, воно було так боляче. І просто кидали нас в КамАЗ. Ми приїхали в пекло. Нас викидали з КамАЗів. Ми не розуміли, що нам треба робити».
У СІЗО жінок змушували годинами стояти біля стіни в максимально незручній позі під глузування персоналу:
«Ти маєш стояти з розсунутими максимально ногами, з розведеними руками й обпершись головою об стіну. І коментарі жінок, чоловіків… Хтось встиг вдягнутися, хтось не встиг. У мене на спині татуювання. І коли треба було фотографуватися — вони фотографують у тому числі й татуювання. А мені треба було задерти цю сорочку, а білизни на мені немає…»
У Таганрозі у камері з Олесею були ще дві дівчини. Вони намагалися підтримувати одна одну й ділилися їжею. Першого ж ранку окупанти наказали прибрати приміщення, не давши для цього жодних засобів:
«Ми прокидаємося, і нам росіяни: привести камеру в порядок. А чим привести? Нічого немає. Ми знімали свої шкарпетки, намочували їх і протирали ними підлогу».
Режим у СІЗО був нещадним. Купатися дозволяли раз на тиждень холодною водою і без засобів гігієни. На прогулянку випускали на 7–10 хвилин — і весь цей час полонені були зобов’язані співати російських пісень. Побиття стали щоденною рутиною:
«Я не чекала від росіян людяності. Тому, коли нас почали бити і над нами знущатися, я сприймала це як те, що треба було очікувати від тварин. Нас били кожного разу, коли відкривалися двері і ми виходили в коридор. Били по ногах, по спині. Змушували присідати 200–300 разів. Ці ноги, які в якийсь момент стають просто синіми вже».
Олеся Мельниченко. Суспільне Запоріжжя
«Вони знущалися в сусідніх кабінетах над нашими хлопцями… Їхні голоси ще довго після повернення кричали в моїй голові»
На допитах жінок били менше, проте могли вдарити головою об стіл. На кожній такій розмові слідчі по колу ставили одні й ті самі запитання, вимагаючи пропагандистських зізнань. Олеся згадує:
«Вони знущалися в сусідніх кабінетах над нашими хлопцями і казали: “Якщо ти не будеш говорити, то ми з тобою таке зробимо”. А потім настав момент, коли хлопці кричали постійно. І ти постійно чуєш ці крики і цей стогін. Їхні голоси ще довго після повернення кричали в моїй голові».
При цьому окупанти щиро вірили у власні пропагандистські міфи про жорстокість українських військових. Вони були переконані, що українські жінки-медики в полоні обов’язково вдаються до кастрації:
«Росіяни свято вірили, що жінки в нас страшні: відстрілювали чоловікам їхні принади, а медики обов’язково полоненим відрізали їх, бо як так?»
Також окупанти психологічно принижували бранців. Олесю під час допитів саджали в металеву клітку, встановлену просто в кабінеті слідчого:
«Просто хтось приходив, запитував те, що йому цікаво, хтось руками чіпав. І ти розумієш, що ти просто річ, ти не людина. Особливо, коли в цій клітці чоловіки тебе мацають».
У такі хвилини, як зізнається парамедикиня, живі починали заздрити мертвим. Особливо після того, як бачили катування інших полонених:
«До нас у дворик привели азовську танкову роту і били їх, мабуть, годин 6 або 7. Потім забитих затягували в камери. І в той момент ти розумієш, що, можливо, десь ти заздриш мертвим. Бо для них це пекло вже скінчилося. Ти стала просто річчю, з тобою можуть зробити все що завгодно. Тебе можуть бити, як кожного ранку і ввечері. Тебе можуть чіпати руками… Гладити… Торкатися…Будь-що».
Олеся Мельниченко. Фото: Суспільне
«Вона тебе б’є просто тому, що може собі це дозволити»
Жінки-наглядачки вражали своєю жорстокістю значно більше ніж чоловіки, згадує Олеся:
«А жінки, вони не розуміють, як жінка може воювати. І ось це: “Навіщо ти туди пішла?” — було, мабуть, головним питанням у наглядачок. Вони не жінки, вони тварини просто. Вона тебе б’є просто тому, що може собі це дозволити. І знущається над тобою просто тому, що може собі це дозволити. Була одна Юля, жінка-конвоїр, так ось, я щиро їй бажала ніколи не мати дітей, бо така тварина не може розмножуватися».
Олеся згадує і про витончену систему колективного покарання через медицину, яку вигадали для них окупанти. Тож дівчата терпіли будь-який біль і мовчали, аби не наражати на небезпеку інших:
«Якщо ти викликаєш медика, то ваш день стає пеклом: “А, ви захворіли? Ну, давайте, ви присядете триста разів”. І через тебе присідають усі вісім камер».
Раз на місяць камери обходив начальник колонії й запитував про потреби полонених. Проте дівчата боялися просити щось, адже за це чи скаргу їх били ще сильніше:
«То просила хіба зубну щітку, мило, а так не скаржилися навіть. Інколи туалетний папір давали. Прокладки давали дуже рідко — їх видавали з особистих речей дівчат: ото що було в кого в сумці, ото і могли дати».
Олеся Мельниченко. Особистий архів Олесі Мельниченко
«Я підіймаю на нього очі й кажу: “Пішли, стріляй»
Психіка трималася на межі, каже Олеся. Тож, аби не збожеволіти під час монотонного ходіння камерою, вона рахувала кроки й навчилася впадати в транс:
«Монотонно ти ідеш, рахуєш. А я гуляла в магазинах у своїй голові. Я уявляла товари і в якийсь момент зрозуміла, що я настільки заглибилась, що я відчуваю запах їжі там. Я прийшла до дівчинки, яка була у нас в камері, і сказала: “Не залишай мене наодинці у своїй голові, бо я вже відчуваю певні галюцинації”».
Коли охоплював розпач, Олесі сили давали ті, кого вже не було поруч. Щовечора, намагаючись заснути, вона з ними розмовляла:
«Я з деякими загиблими побратимами розмовляла щовечора, коли намагалася заснути. І людина зі здоровою психікою може подумати, що я з’їхала з глузду, але я відчувала по-своєму їхню присутність поруч. І це давало якихось сил триматися. Я знаю, що в мене тепер є стільки захисників».
Її загиблий командир приходив у сни. Щоразу, коли наближався надважкий день, він снився парамедикині й попереджав її про це:
«І це закінчилося лише тоді, коли я вийшла з полону. Вони мені час від часу сняться, і я знаю, що то до недоброго».
Олеся Мельниченко. Особистий архів Олесі Мельниченко
Одного разу, згадує Олеся, наглядач пригрозив їй розстрілом, але вона відповіла без жодного остраху:
«Я підіймаю на нього очі і кажу: “Пішли, стріляй”. Він такий: “Ви що, смерті не боїтеся?” — кажу: “Ні, бо я її бачила».
«Ми відчуємо радість, коли повернуться всі»
Олесю Мельниченко звільнили під час великого обміну військовополоненими наприкінці грудня 2022 року. Вона згадує свої перші відчуття після повернення:
«Це, мабуть, полегшення. Це не радість. Деякий час — відсутність розуміння, що все скінчилося. Тобто ти все одно встаєш вранці о 06:00. І така: треба прибрати в камері. Потім така: стоп, камери більше немає. Я ще місяці три ходила з руками за спиною».
Повної радості від свободи вона не відчуває й досі, адже пам’ятає про тих, хто залишається в застінках російських катівень:
«Ми відчуємо радість, коли повернуться всі».
Олеся не залишилася в тилу. Маючи диплом психолога, вже у вересні 2023 року вона повернулася на службу до лав ЗСУ на посаду військової психологині.
«Люди після полону зовсім інші. Родинам треба буде знайомитися з ними по-новому, звикати до них», — каже вона.
Олеся Мельниченко. Особистий архів Олесі Мельниченко
Олеся наголошує, що найважчий етап реабілітації — це внутрішня чесність із самим собою, без якої неможливо рухатися далі:
«Щоб рухатися далі, пропрацювати свій шлях, треба визнати, що ви жертва, що ви зазнали знущань. Прийняти позицію, що я був жертвою — це довгий і важкий шлях».
Вона пройшла цей шлях, усвідомила свій біль і повернулася на службу, проте її особиста позиція щодо російського полону залишається безкомпромісною:
«Краще б я померла, ніж потрапила в полон. І продовжуючи далі служити, я можу сказати з впевненістю: якщо буде ситуація, коли полон або смерть — я уб’ю сама себе, але більше в полон не потраплю. Полон — це не гарантія життя, це лише гарантія мук. А виживеш ти чи ні — це питання».
