За інформацією: Суспільне Вінниця.
Зустріч Павла Шишкіна на Вінниччині. надані Павлом Шишкіним
До останнього не вірив, що їде на обмін
Про можливий обмін Павло почав здогадуватися за день до звільнення. Тоді працівники установи почали обходити камери та ставити полоненим незвичні запитання.
«День почався як завжди: перевірка, шокери, палки. А потім ближче до обіду ми почули, що ходить “вертухай” по камерах, відкриває кормушки і щось питає. Питає, чи отримував гуманітарну допомогу. Перед тим на Новий рік видавали — там показуха була. І питав за куртки, які там видавались, бо вони нам видали зимові куртки, а потім їх зібрали. І оце він ходить, питає. Ми тоді сиділи за столом. Я сиджу і думаю: підійди, назви моє прізвище. Я просто не знаю, що це за рух, так скажемо. Але я розумію, що будь-який рух — це рух».
Павла разом з іншими полоненими вивели з камер і повели до підвалу. Там він почув запитання, які ставили іншим військовим під час запису відео.
«Я в той момент чую, що в кабінеті щось питають. Чую такі фрази: “Що будеш робити після повернення додому?”. Я розумію, що знімають відео. Бо завжди, коли ми виїжджали з якоїсь тюрми, знімали відео: чи нормально до тебе ставляться, чи тебе не б’ють».
Після запису до нього підійшов один із працівників російського спецпідрозділу та запитав, скільки років Павло перебуває у полоні.
«Він мене питає: “Скільки років?”. Я кажу: “26”. Він каже: “А коли потрапив у полон, скільки було?”. Кажу: “22”. Він каже: “Ого, ти нормально сидиш”. Я кажу: “Ну, трошки, так, вже засидівся”. Він питає, чи є родичі. Я кажу: “Так, у мене дві сестри в Україні”. Він каже: “Ти з ними зв’язувався?”. Я кажу: “Ну, листа писав”. Він питає: “І що каже сестра?”. Я сказав, що вона написала, що я дуже сильно змінився, дуже схуд».
Зустріч Павла Шишкіна на Вінниччині. надані Павлом Шишкіним
Тоді росіянин сказав йому, що незабаром він поїде додому. Павло відповів, що не вірить.
«Я кажу: “Не вірю”. Він: “Та чого, ти думаєш, я тебе обманювати буду?”. Кажу: “Тому що я вже дуже багато місць утримання поміняв. І кожен раз я чую, що їду додому, а приїжджаю на нову прийомку. Я вже просто не вірю”. Він каже: “Ну, дуже сильно здивуєшся. Сьогодні ввечері спати можете не лягати, можете збирати речі”. І пішов».
Навіть під час етапування поводження з полоненими, за словами Павла, не було схожим на підготовку до звільнення.
«Відправка була, в принципі, не схожа на обмін, тому що були шокери, хтось отримував. Ми вибігаємо з камери, речі скинули. Нас всіх посадили навпочіпки, всіх звірили знову по списку, спустили знову в підвал. Заводять у кімнату і починають по одному виводити переодягатися».
Коли дійшла його черга, один із працівників сказав Павлові, що він «майже вільна людина».
«Я вибігаю, як зазвичай, у позі “дельфіна”. Підбігаю до працівника. Він мені каже: “Зараз роздягаєшся. Сюди кидаєш речі, форму акуратно складаєш. У тебе 30 секунд, якщо не встигаєш — ти отримуєш”. Я бігом роздягаюся. Він дивиться на мене, а я вже взагалі голий стою. Він каже: “А чого ти так стоїш?”. Я кажу: “Ну ми ж так переміщаємося”. Він каже: “Ти вже майже вільний чоловік. Як вільний чоловік ходить?”. Я кажу: “Рівно”. Він каже: “Ну так, чого ти так стоїш?”. Я вирівнявся, голову опустив».
Після цього військовополоненим зв’язали руки, зав’язали очі та повезли до аеродрому. Літаком їх доправили до Білорусі.
«Ми під’їжджаємо до кордону в Чернігівській області. І всі на нервах, тому що розуміють, що ти вже будеш вдома тоді, коли сядеш у свій автобус і вже поїдете. Тоді дійсно розумієш, що обмін уже не зірветься».
Павло розповів, що знав військовополоненого, якого кілька разів вивозили на обмін, але повертали назад.
«У нас був чоловік, сидів з нами, який три-чотири рази їздив на обмін і постійно повертався. Було навіть один раз, це він розказував, що всіх забрали, а його залишили. І він назад їхав уже з російськими полоненими, які у нас сиділи».
Тому остаточно у власне звільнення Павло повірив лише після того, як побачив українські автобуси.
«І тут ми бачимо, що заїжджають наші автобуси. Тільки заїжджаємо на територію України — одразу кричать: “Слава Україні! Героям слава!”. Вже всі раді. Багато хто навіть розплакався, дійсно, тому що цей момент дуже довгоочікуваний. Ми їдемо просто по дорозі, і вздовж дороги, по праву і по ліву сторону, стоять люди з прапорами, діти, радіють, всі кричать: “Вітаємо вдома!”. І це настільки просто пробирає тебе до мурашок, що ти не знаєш тоді, чи плакати, чи сміятися. Просто купа емоцій».
Павло Шишкін. Фото надані Павлом Шишкіним
Оборона Маріуполя
Повномасштабне вторгнення Павло зустрів у селі Кременівка неподалік Маріуполя. Про початок повномасштабної війни йому повідомив побратим, який згодом загинув.
«24 лютого ми були в селі Кременівка під Маріуполем. Зранку мене будить мій товариш, його вже немає, на жаль, і каже: “Війна”. Кажу: “Яка війна? Ти про що?”. Я виходжу, там маленька така будка у нас була, бачу — ракети летять, все горить навколо. Відсунулися в сам Маріуполь. З 27 на 28 лютого ми заїхали на завод Ілліча, де ми і були, в принципі, вже до прориву».
На заводі військові жили у бункерах. Спочатку запасів їжі вистачало, втім після російських авіаударів частина продовольства опинилася під завалами.
«У нас було спочатку два бункери. В одному жили, так скажемо, батареї, бойові розрахунки, а в другому бункері було забезпечення, офіцери, психологи, ще хтось. Продуктів спочатку вистачало, поки не почав працювати літак. Коли літак скинув бомби і ракети на наші ангари, більшість продуктів у нас залишилися під завалами. І вже намагалися щось готувати, намагалися хоча б раз на день давати людям щось гаряче, якусь похльобку чи ще щось».
Проблемою була і питна вода.
«Так само і з водою, в принципі, був теж напряг дуже сильний. Хтось знаходив воду, хтось збирав дощову, хтось топив сніг».
З часом, розповів Павло, російські війська почали відрізати українські підрозділи, а кількість поранених збільшувалася. Тоді військові вирішили йти на прорив.
«У нас, в принципі, було вже дуже багато трьохсотих. Спочатку ми перемістилися по самому заводу, тому що нас почали відрізати і брали в кільце. У нас вже не було, в принципі, чим воювати, крім стрілецької зброї і гранат. А проти літака ти особливо не повоюєш патронами. Є варіант йти на прорив. У нас, в принципі, весь дивізіон тоді сказав, що тільки прорив. У полон здаватися ніхто не хоче і не буде. Тому що там є хоч якийсь шанс вийти».
Незадовго до виходу Павло допомагав пораненому побратиму і сам зазнав поранення.
«Нас тоді накрили їхні дрони, закидали вогнем. У нас ще одного поранило в ногу. Він заліз під вагон. Ми з товаришем спустилися до нього, залізли під вагон, почали йому накладати турнікети. Тут знову прилітає і ранить мене і цього товариша».
Тому на прорив він вирушав уже пораненим. Таких військових посадили в «Урал».
«Усіх поранених — в одну машину, в “Урал”. І от на цьому “Уралі” з пораненими ми й виходили. Виїхали з ангара, почали їхати по території заводу. І коли ми їхали по території заводу, по нас почали працювати “Гради” і авіація. На небо дивишся — все червоне було. Купа виходів цих “Градів”, цей літак над вами кружить».
Машина, в якій їхали поранені, потрапила під обстріл.
«На той момент так вийшло, що наш “Урал” їхав вже один по дорозі. Деякі машини були вже ззаду, а деякі — спереду і спалені. Ми виїхали, зловили один заряд “Мухи”, прямо в передню частину “Урала”. Потім прилетіла друга, ми вже злетіли з дороги. Почали вистрибувати з машини. Навіть ті, хто були, наприклад, у ногу поранені, вони вже на адреналіні змогли рухатися».
За словами Павла, військові опинилися під перехресним вогнем.
«Машина і ми самі вже на той момент були під перехресним вогнем. По нас стріляли і з правого, і з лівого — автомати, кулемети. І в цей момент “Гради” і літак так і працюють далі по цій трасі. Я добігаю до якихось кущів. Тут буквально метри три від мене прилітає знову “Муха” в землю. Перебігаємо на другу сторону, там була невелика посадка. Ми в цю посадку забігли, там зібралися ті, хто залишився, хто вижив. І почали рухатися через поле».
18 днів і близько 200 кілометрів
Згодом військові дісталися річки. Частині групи вдалося переплисти на інший берег. Інші, за словами Павла, опинилися під вогнем російських військових.
«Ми вирішили, що треба перепливати річку. Я перепливаю на другий берег, починаю викручувати речі, чую — хтось кричить: “Тигри”. Ми дивимося на той берег, а там по полю якраз до наших, хто не встиг переплисти, під’їжджають три “Тигри». Вони починають наш берег, там, де ми вже сиділи, обстрілювати з кулеметів. З сусіднього села починають нас крити АГСами»Автоматичний станковий гранатомет..
Одному хлопцю прострілили легеню, він лежав, задихався, а одному прострілили печінку. Він ще повзав, але каже: «Я вже нікуди не піду». Він віддав одному товаришу хрестик, каже: «Вийдеш, повернешся в Миколаїв, знайдеш жінку, віддаси хрестик»».
Павло Шишкін. Фото надані Павлом Шишкіним
Павло стверджує, що російські військові розстріляли тих, хто залишався у воді та відмовився повертатися назад.
«Ті, хто були в річці, — їх розстріляли. Бо вони, як під’їхали, сказали: “Пливіть назад”. Тих, хто відмовився плисти назад, вони в річці прямо розстріляли. Ми залягли, вони нас обстрілюють, один “Тигр” поїхав в об’їзд річки, щоб на наш берег приїхати».
Через обстріли зайнялося поле. Дим, за словами Павла, допоміг частині військових відійти.
«Я кажу: “Треба відходити, поки дим є”. Ми відійшли через поле, забігли в посадку. Там вже нас зібралося у підсумку вісім людей — сім хлопців, одна дівчина. І от цією групою ми якраз і продовжили виходити уже на нашу територію».
Дві ночі вони провели у покинутих бліндажах у лісі, а потім продовжили шлях через населені пункти.
«Ми дочекалися віконця, між машинами проскочили і так і рушили далі через Кременівку, через Малоянісоль, потім через Антонівку. І от ми дійшли до кордону Дніпропетровської і Запорізької областей».
Спочатку військові планували йти у напрямку Великої Новосілки, але побачили там значну кількість російських сил.
«Ми пішли туди, подивилися, що там дуже щільно все у них наставлено — артилерія, міномети, піхота. Ми зрозуміли, що там не пройдемо. Розвернулися і пішли в сторону Запорізької області».
Дорогою їм допомагали місцеві жителі.
«Нам люди місцеві, агрономи, сказали, що до Гуляйполя десять кілометрів залишилося. А в Гуляйполі на той час стояли наші. Вони нам кажуть: “Якщо підете вздовж цієї посадки, ви, в принципі, вийдете на Гуляйполе”. Чи ці люди не знали, що Гуляйполе в кільці на той момент було, чи спеціально — скоріше за все, не знали, тому що з виду мужики були хороші, порядні. Вони сказали: якщо треба щось допомогти — допоможемо. Можемо навіть кудись підвезти вас».
Інші ж місцеві, за словами Павла, відмовлялися допомагати.
«Ми маленькими групами, по двоє, наприклад, заходили в село. Бувало, просили у людей поїсти, ще щось. Не всі давали, звісно. Деякі вже були за Росію, а деякі давали. Бабусі, дідусі деякі допомагали».
Один із чоловіків запропонував вивезти військових, але їх було восьмеро, тож попросили натомість пояснити дорогу.
«Він каже: “Я вас можу вивезти”. Кажемо: “Ми б із задоволенням, звісно, тільки нас вісім людей. Ти нас не візьмеш. Краще скажи, куди йти”. Він нам сказав тоді, що там один кар’єр був. Каже: “Кар’єр обходьте десятою дорогою, тому що там вони стоять”. Він нам порадив, куди йти. Ми от туди і пішли».
Павло Шишкін. Фото надані Павлом Шишкіним
До українських позицій залишалося зовсім небагато, коли група натрапила на російське кільце довкола Гуляйполя.
«Уже по дорозі до Гуляйполя ми йшли і наткнулися якраз на це кільце навколо Гуляйполя. І там уже, коли на нас наставили автомати, ми зрозуміли, що у нас два вибори: або розвернутися і тікати по полю — нас застрелять, або вже обличчям у землю». Вихід із Маріуполя тривав 18 днів, а пройшли ми приблизно 200 кілометрів».
Севастополь, Воронеж, Курськ, Ростовщина та Удмуртія
Після захоплення групу спочатку привезли до школи, де розпочалися допити.
«Одразу нас завезли в якусь школу, там почалися допити. Спочатку навіть не вірили, що ми з Маріуполя. Вони кажуть: “Далеко зайшли з Маріуполя”. Ми кажемо: “Якось так, дійшли”».
Потім Павла доправили до Севастополя, а звідти — до слідчого ізолятора у Воронежі. Саме там, за його словами, почалися систематичні побиття.
«Нас привозять у СІЗО у Воронежі. Знову ж таки викидають з автозака. І починається побиття — шокери, палки, киянки, руки, ноги. Відбивають органи, б’ють по ногах, по руках, по голові. В принципі, без розбору б’ють. Ні для кого не секрет, що “прийомку” переживають не всі. Є і випадки, коли люди помирають на “прийомці”. Нас приймали, мабуть, годин вісім у Воронежі».
Павло розповів, що такі побиття могли тривати від шести до дванадцяти годин.
«Взагалі “прийомка” довго проходить. У когось шість годин, у когось вісім. У деяких місцях, я з хлопцями спілкувався, у когось і по дванадцять була “прийомка”».
Побиття, за його словами, не припинялися й надалі.
«Режим там такий, що зранку перевірка. Ти виходиш з камери, тебе б’ють, поки вони перевіряють камеру. Знущаються з тебе, принижують. І ввечері так само. І раз на тиждень в камері була перевірка, тобто повний обшук. Після обіду виводять дві-три камери на поверсі. І так само хвилин 15-20 тебе б’ють, поки вони повністю перевіряють камеру».
Як покарання полонених змушували виконувати фізичні вправи.
«Могли “качати”. Змушують присідати, віджиматися. Наприклад, присідаєш тисячу разів, півтори тисячі разів. Нашу камеру якось змусили присідати — ми присідали 1800 разів. Після сніданку, після перевірки ми почали присідати і ближче до обіду закінчили».
Павло Шишкін. Фото надані Павлом Шишкіним
За час полону Павла переводили між кількома установами.
«Воронеж був. Потім Курськ. У Курську недовго, там пересилка у нас була, там теж нас “приймали”, змушували пісні співати. Потім знову в Севастополі. Потім ІК-12 у Ростовській області. І після Ростовської області вже в Удмуртії, в Іжевську, в СІЗО».
Найдовше — майже два роки — він провів у Ростовській області.
«Якщо приводу нема — вони його придумають»
За словами Павла, правила в різних місцях утримання майже не відрізнялися.
«Б’ють всюди, так скажемо, плюс-мінус однаково. Тебе б’ють за те, що ти десь щось зробив не так. Якщо приводу нема — вони його придумають. Тобто вони зайдуть, скажуть: ліжко погано заправили, пилюку десь знайшли або дивилися не так».
Причиною для побиття могло стати навіть те, як полонений співав.
«Співали гімн, дивилися не в камеру, наприклад. Або тихо співаєш. Або голосно співаєш. Тобто було таке, що тебе спочатку б’ють за те, що ти тихо співаєш. Потім вони тебе б’ють за те, що ти кричиш, а не співаєш. Вони, в принципі, знаходять привід, щоб тебе побити. Щоб тебе зайвий раз, так скажемо, принизити».
Особливо часто допити, розповів військовий, проводили на початку полону.
«На допити водили доволі часто. Особливо спочатку, коли ти тільки потрапляєш. У перший час, наприклад, через день водять на допити. І постійно це побиття, знущання. В основному на допитах — шокери, ТАПік, киянки, палки. Відбивають нирки, відбивають органи».
Павло розповів і про один із методів катування під час допитів.
«Був такий допит, наприклад. Ти заходиш — тебе одразу кладуть на підлогу. Зверху сідає один, а другий б’є тебе по п’ятках палкою. Ламають ребра, руки, ноги. Мені особисто нирки відбивали. Шокерами били, постійно ТАПом«ТАП» (або «тапік») під час допиту — це метод жорстокого катування електричним струмом за допомогою радянського польового телефонного апарата ТА-57. крутили».
За його словами, під час допитів росіяни звинувачували українських військових у злочинах проти цивільних та вимагали свідчень.
«Найперше — навіть не питання, а звинувачення. Коли ти заходиш на допит, вони одразу кажуть: “Ти вбивав цивільних, ти мародер, ти ґвалтівник, ти вбивця”. Ти їм кажеш, що ні, такого не було. Вони кажуть: “Тоді розказуй, хто вбивав. Якщо ти не вбивав цивільних, хто вбивав? Давай, розказуй, хто вбивав”».
Павло стверджує, що через тиск частина полонених брала на себе провину за злочини, яких не скоювала.
«Багато хто з хлопців у різних СІЗО бере на себе вину за ті злочини, яких вони не робили. Наприклад, мені товариш розказував, як у них у СІЗО молодий хлопець, 18-19 років, на себе набрав на 20-25 років ув’язнення».
Павло Шишкін. Фото надані Павлом Шишкіним
«Ти приходиш із одним болем, а болить уже все тіло»
Медичну допомогу, за словами Павла, полоненим або не надавали, або вона була мінімальною.
«В основному вона або не надавалася, або надавалася так собі. Тобто це максимум цинкова мазь якась, алое вера, прикласти і тому подібне. У Ростові у нас було так, що головний був майор у них. Ти просто виходиш, наприклад, тебе веде один працівник у медпункт, ти отримуєш таблетки, отримуєш мазь, виходиш на плац, тебе там вже зустрічає майор, просто ці таблетки забирає, мазь викидає, таблетки викидає. Каже: “Все, ти видужав, іди назад у загін”. Міг ще побити за це».
Через це, сказав Павло, частина полонених боялася звертатися по допомогу.
«Хлопці дійсно боялися ходити в санчастину, тому що ти міг ще отримати. Тобто тебе болить одне, ти приходиш — тебе болить вже все тіло, тому що він просто тебе побив за те, що ти захворів».
Втратив понад 30 кілограмів
До повномасштабної війни Павло важив близько 100-105 кілограмів. Після звільнення, вже під час реабілітації у Вінниці, ваги показали 68.
«До війни я важив десь приблизно 100-105 кілограмів. З полону я повернувся, зважився у Вінниці вже на реабілітації — я важив 68. Тобто більше 30 кілограмів, 30 плюс-мінус, я там втратив».
За його словами, проблема полягала не лише у кількості їжі, а й у тому, скільки часу давали, щоб її з’їсти.
«Годували, в принципі, в тих місцях, де сидів я, я не можу сказати, що прямо дуже погано годували, але завжди давали мало. Тобто або тобі дають багато і не дають часу, або тобі дають, так скажемо, мало, але в тебе все одно часу ще менше».
На початку перебування у Ростовській області полоненим, за словами Павла, давали надто гарячу їжу і лише кілька хвилин на її споживання.
«Перший час у Ростові, наприклад, ми з хлопцями пили кип’яток. Тобто вони давали суп, який тільки закипів, і на приймання їжі у тебе хвилина-півтори. І тобі треба встигнути це випити. Більшість приходила назад у барак, і просто шкірка з рота знімалася, тому що весь рот попечений».
Павло Шишкін під час інтерв’ю. Суспільне Вінниця
Що допомагало витримати полон
Найсильніше за роки полону Павла вразило ставлення працівників російської пенітенціарної системи до беззбройних людей.
«До повномасштабної війни я ще вірив, що є, так скажемо, хороші люди. Будучи там, я побачив, що навіть ті, хто намагаються показатися хорошими, вони все одно прогинаються під цю систему і знущаються. Вони катують, вони вбивають. Тобто коли ти військовий, ти вбиваєш, так скажемо, на війні — це одне. А коли ти знущаєшся і вбиваєш людей, які без зброї, які вже тобі не несуть ніякої небезпеки, — це зовсім інше».
Морально триматися, за словами військового, допомагали думки про рідних та майбутнє.
«В принципі, як і всім, я думаю, це думки про родину, про майбутнє, про рідних своїх. Думки про те, що ще не встиг, наприклад, створити свою сім’ю, дітей. Ти розумієш, що ти комусь потрібен, що хтось тебе чекає. І тому не можна опускати руки».
Павло розповів, що підтримка інших полонених була особливо важливою у найважчі моменти.
«У першу чергу я і ті, з ким я спілкувався, терпіли це все не заради себе, а заради рідних. Тому що там дуже часто приходять в голову думки про те, щоб спробувати з собою щось зробити. І в такі моменти люди, які поруч, товариші, вони тобі кажуть: “А чого ти цим доб’єшся? Тобі стане легше, а подумай, як буде, наприклад, твоїй мамі, твоїй сестрі”».
Павло Шишкін. Фото надані Павлом Шишкіним
Що змінилося після повернення
Після майже чотирьох років полону найбільше Павло цінує час із близькими.
«Час, проведений з рідними, з коханою людиною. Як на мене, саме такі емоції. Зараз намагаєшся якомога більше емоцій дати собі і своїм друзям, коханій людині, своїм рідним».
Також військовий почав більше подорожувати Україною та звертати увагу на речі, які раніше здавалися звичними.
«Нові місця подивитися. Тому що там я зрозумів, що, в принципі, я в Україні мало де був. А зараз за цей час після повернення вже встиг і в Західній Україні побувати, і на морі. Всюди погуляти, все подивитися — все цікаво зараз. Ті самі пам’ятки архітектури, на які раніше не звертав уваги, зараз дають якесь задоволення».
Наприкінці розмови Павло закликав українців пам’ятати, що війна може торкнутися кожного, та підтримувати військових.
«Треба, як на мене, більш патріотично ставитися до своєї країни, до цієї війни. Тому що дуже часто зустрічаєш людей, які, так скажемо, намагаються нейтрально триматися у цій війні. Типу, що мене вона не стосується. А, як показує практика, раніше вона стосувалася в основному Луганська і Донецька, а зараз уже стосується і Вінницької області, і Київської. Тобто вона в будь-який момент може торкнутися і тебе».
Захисник: навіть невелика допомога може бути важливою для тих, хто нині перебуває на фронті.
«Не треба забувати, хто тебе захищає в першу чергу, і якомога більше намагатися допомагати військовим, які на даний момент знаходяться на позиціях. Тобто якщо там десь є якийсь збір на дрони, на пікап, ти можеш п’ять гривень дати, десять гривень — то треба їх дати. Тому що на даний момент ці люди тебе захищають. І завдяки їм ти можеш вільно ходити, наприклад, по своєму місту, ти можеш виховувати свою дитину, ходити в кафе».
