За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Разом з парафіянами священник Дмитро Онуфрик розпочав будівництво храму. Фото: Дмитро Онуфрик
Для мене було важливо, щоб люди брали участь у будівництві. В нас не було грошей, тому все робили самотужки. Я пішов на таку невеличку хитрість — покликав майстрів, які сказали, скільки ці всі роботи вартуватимуть, і хлопці з села сказали: "Ні, ми робимо самі". Багато людей долучалися: хтось їсти готував, хтось працював. Навіть з інших сіл люди приїжджали, аби допомогти нам. Найважливіше те, що ми показували людям результат спільної праці. Коли будували церкву, то зібралися з хлопцями й кажемо: "Йдемо ремонтувати дороги". Три роки поспіль ми постійно ремонтували в селі дороги. Тобто постійно намагалися показувати, що разом можна й гори звернути, змінити життя громади на краще. Також ми поставили контейнери для сортування сміття в парку. А коли накрили церкву, було багато відходів від будівництва, ми це все здали і купили дзеркало огляду на перехрестя. Тобто показали, що навіть зі сміття можна щось зробити.
Будівництво храму на Херсонщині. Фото: Дмитро Онуфрик
Для нас було важливо, щоб село жило. Спочатку це було важко, але потім люди справді долучалися і для них це було щось надзвичайне. Для них було святом разом прийти і попрацювати. Ми разом молилися, спілкувалися, вони мене як священника багато чого запитували. Деколи і ходив на поля з ними працювати чи продавати різну продукцію на ринку. Мені було цікаво з ними. Навіть не вистачало часу на всі ці ініціативи, які запровадили. Шкода, що церкву недобудували і недобудували катехитичний клас. Але це все робилося своїми руками. Я дякую людям, що вони справді долучалися і ми були, як одна сім’я. Для мене було важливо показати, якою має бути церква, яким має бути священник, і показати, що Бог він не є тільки в храмі — Він повсюди.
Дмитро Онуфрик із сім’єю святкує Різдво на Херсонщині. Фото: Дмитро Онуфрик
Також ви разом із сім’єю популяризували українські традиції. Розкажіть, як це робили та які саме традиції? Можливо деякі з них не були поширені на Херсонщині?
Одна з традицій, яку ми намагалися поширити, — це Святвечір. Ми намагалися робити таку вечерю в себе. Фотографували і викладали в соцмережі для того, щоб показати, що це класно. Тому що на традиціях будується наша сім’я, наше суспільство і коли ми маємо ці традиції, то це такі стовпи, і ми знаємо, хто ми є. Традиції єднають — сім’ю, суспільство і село. Дуже приємно, що багато сімей також приєдналися до нас і впроваджували цю традицію в своїх домівках. Сідали в колі сім’ї, молилися і вечеряли напередодні Різдва Христового. Можливо не на 100%, але деякі люди казали і хвалилися: "А ми вже так зробили, приготували традиційні страви". Запитували, які страви мають бути на столі, як краще їх приготувати. Дуже було приємно, що така традиція започатковувалася і сприймалася людьми.
Ви говорили, що багато українських традицій на Херсонщині були перекручені. На вашу думку, це вплив російської пропаганди?
Перш за все, це відсутність церкви. Там, де була церква і там, де не було церкви, ситуація кардинально відрізнялася. Звичайно, що десь на це вплинула й Росія, і мені шкода, що багато хто підпадав під той вплив. Але я хочу впевнено сказати, що Херсонщина — це Україна.
"Я знав, якщо залишуся – сім’я загине"
Сім’я священника переїхала на Тернопільщину. Суспільне Тернопіль
Чи пам’ятаєте, як розпочалася повномасштабна війна, можливо якось відчували те, що вона таки розпочнеться?
Моя дружина Зореслава постійно говорила, що буде війна. Говорила, що потрібно готуватися, потрібно вивезти найцінніші речі. Тому ми два дні перед війною вивезли пам’ятні речі та дитячі ліжка. Також вивезли частину книг, бо в нас їх було дуже багато — вся стіна була закладена книгами. Були якісь пам’ятні фотографії, інші речі, які було би дуже важко втратити. Дружина наголошувала на цьому, тому я її послухав. Хоча, знаєте, можливо і не вірилося до кінця, що буде війна, але ми розуміли, що це цілком можливо і потрібно до цього готуватися. Я шкодую, що раніше не вивіз сім’ю, що наразив їх на таку велику небезпеку.
Їхати — це одне з найважчих рішень, які довелося прийняти. Тому що я знав, якщо залишуся — сім’я загине. А з іншого боку думав, що не можу лишити свою парафію, не можу лишити людей. Для мене ці люди були і залишаються сім’єю. Але знаєте, що мене заспокоювало? Я думав, що вивезу сім’ю і спокійно повернуся назад. Я був готовий до життя в окупації, ми закупили продукти, підготували дім до цього. Ми залишили свою собаку, бо я думав, що я швидко повернуся і собака буде зі мною під час окупації, і так мені буде веселіше. Але, на жаль, собака загинув. Це для нашої сім’ї була велика втрата. В момент, коли розпочалася повномасштабна війна, було дуже важко приймати серйозні рішення, бо було багато дезінформації. І це справді важкий момент в нашому житті, коли я не зміг повернутися на Херсонщину. Я цілий рік не міг відійти, тому що для мене це був великий шок — як я не там? Хоча я розумів, що мене там чекає. І, в принципі, мої підозри були підтверджені, тому що деякі люди постраждали через те, що ми спілкувалися. Хтось "доніс" на нас, що нібито ми підірвали якісь склади, хоча ми до цього не мали жодного стосунку. Я навіть не знав, що там щось знаходиться і взагалі тим не займався. Тому, коли мого знайомого катували тиждень, щоб він зізнався, як він передавав інформацію, це було дуже важко. Хоча це не твоя вина, але все одно через тебе може загинути людина. І шансів жодних не було. Чудом він врятувався. Ми допомогли йому із сім’єю виїхати з окупації. Зараз він у безпеці і це насправді велике чудо Боже.
"Важливим було показати людям в окупації, що ми з ними"
Чи продовжували після окупації села спілкуватися з людьми, якось допомагали їм?
Було важко якось себе перебороти, щось робити, заспокоїтися. Тому що я мав бути там і моя присутність мала все. Люди не усвідомлювали загрози, вони думали, що це на день-два. В нас у будинку залишилися продукти, я сказав місцевим, що вони можуть брати все, що залишилося в погребі чи в будинку. В нас були гроші, які ми мали при церкві, я також сказав: "де потрібно, там і використовуйте". Я певні розпорядження зробив, щоб люди скористалися, щоб була координація.
Я знаю, що вам також вдавалося передавати на окуповані території ліки. Як це робили?
Довший час нам вдавалося передавати ліки. Я знав, що в селі є інсулінозалежні діти. Ці ліки було дуже важко передавати. Бо для цього має бути відповідна температура, час доставки і все інше. Спершу ми брали ліки в благодійних організацій. Були моменти, коли ми самі купували ліки і передавали. Доставка могла тривати й місяць. Цілий місяць ти переживаєш, хвилюєшся, бо знаєш, що ці ліки в дорозі можуть забрати. Але доставки були успішними і я знаю, що ці ліки розійшлися по багатьох селах. І дуже приємно, що вони принесли результат. Також ми передавали продукти. Були такі цікаві моменти, коли дзвонить людина і каже: "я вам дякую, бо ви би бачили очі моєї дитини, яка з’їла згущеного молока". Важливим були не тільки продукти, а показати людям в окупації, що ми з ними, ми пам’ятаємо і розуміємо.
Дмитро Онуфрик передавав ліки в окуповане село. Фото: Дмитро Онуфрик
Багатьом односельчанам ми допомагали виїхати з окупації. Декому оплачували дорогу, декому допомагали влаштуватися. Потім людям, які оселилися в різних куточках України, надсилали продукти. Тобто це була перша допомога. Перший місяць з людиною, яка виїжджає з окупації, важко говорити, бо їй дуже важко це все залишити, взяти одну сумку та поїхати. І стараєшся мінімально розмовляти і максимально допомогти — продуктами, грошима. Багато людей живуть тут, на заході України, і, слава Богу, в них все добре. Звичайно вони хочуть повернутися і постійно про це говорять.
Село й надалі в окупації. Чи знаєте, яка там ситуація? Можливо якимись каналами отримуєте інформацію від тих людей, які залишилися там?
Звичайно, що ситуація важка. Коли окупанти кажуть, що прийшли визволяти, а вони просто грабують. Грабують тих бідних людей, які все своє життя вкладали в ту працю. Мені шкода тих людей. Вони дуже важко працювали, щоб збудувати будинок, щоб мати ту саму техніку. Це все грабують. Якщо росіяни приїжджають — вони грабують і їдуть на ротацію. І так постійно. Якщо вони вже ту хату знищили, вони вже там не хочуть жити. От це шкода, бо людське життя дуже сильно перевернулося.
"Наша віра нас спонукає бути гідними людьми. Це дуже важливо — не бути байдужими"
Зараз ви живете на Тернопільщині. Тут волонтерите всією сім’єю, до волонтерства долучається й найстарший син — 8-річний Василій. Розкажіть, будь ласка, за якими напрямками працюєте, кому допомагаєте?
Це спільне волонтерство нашої сім’ї. Цього року ми мали запит ще на один тепловізор і, чесно кажучи, не знали, як його купити. Нам запропонували, щоб наш старший син, який досить гарно грає на скрипці, грав в одному з розважальних центрів. І коли він грав дві години без перерви, йому вдалося зібрати шість тисяч гривень. І хто побачив наш збір, потім продовжував нам донатити. І дуже швидко ми змогли купити один тепловізор. З того часу ми купили вже три тепловізори. Я намагаюся знайти необхідне, скоординувати роботу. Дуже приємно, коли ти робиш і бачиш результат. Наша українка купує в Нідерландах каски, передає нам і ми передаємо далі. Один такий шолом ми передали нашому військовому і він врятував йому життя. Каску розтрощило, але вона врятувала йому життя. І дуже багато таких знакових моментів було. Коли ми купляли тепловізори, в Бахмуті були найбільші бої. Наша волонтерка співпрацювала з військовими, які були на цьому напрямку, й каже: "там дуже потрібен тепловізор, бо вони вночі нічого не бачать". І ми почали шукати. Знайшли, купили. Маємо фірму, яка робить нам дуже великі знижки. Завдяки тому, що ми змогли придбати тепловізор, військові вже не ризикували своїм життям. Ми віримо, що ця річ врятувала не одному життя. Пам’ятаю також, коли наші артилеристи попросили купити зарядну станцію, і, чесно кажучи, не було грошей. Проходить година-дві, телефонує людина і каже: "отче Дмитре, чим вам допомогти?". Кажу: "мені треба більше 20 тисяч гривень" і у відповідь: "приходьте". І вже ця річ ввечері їде до наших військових. Таких моментів було дуже багато і бачу, що Бог допомагає в цьому. Ми просто є його руками.
Син Дмитра збирає гроші для ЗСУ граючи на скрипці. Суспільне Тернопіль
Через окупацію вам не вдалося завершити усі справи, зокрема добудувати храм, добудувати спортзал. Чи плануєте після повної деокупації повернутися на Херсонщину?
Це дуже цікаве в дуже важке запитання. З одної сторони, справді хочеться, і я надіюся, що ця територія буде звільнена. Я однозначно поїду туди. Це щось надзвичайне, щось таке рідне. Хочеться обняти тих людей, хочеться просто побути з ними. Можливо Бог дасть і ми добудуємо храм. Бог нам протягом будівництва дуже багато допомагав — знаходилися гроші, люди. Найперша мета церкви — це об’єднати нас. Я старався спілкуватися з людьми, говорив їм, що це велика справа і якщо ви дбаєте про Боже, то Бог подбає про ваше. Бог справді подбав про їхнє, бо багато було різних моментів. У мене сусід там є і я дуже довго про нього думав. Коли я думаю, значить щось треба зробити. Я подумав, що йому гроші потрібно передати в окупацію. Я передав їх і через тиждень він мені телефонує й каже: "знаєте, от ми вирішили виїжджати і ці кошти нам допомогли, бо машина поламалась". І коли він служив у війську, він йшов на завдання і просив про молитву. Він каже: "я був на 100% впевнений, що зі мною все буде добре". Так, він отримав важке поранення, але я бачу як Бог дбає за них, тому що вони дбали про Боже. Наша віра нас спонукає бути гідними людьми. Це дуже важливо — не бути байдужими.
Дмитро Онуфрик в храмі на Тернопільщині. Суспільне Тернопіль
