За інформацією: Суспільне Кропивницький.
Дмитро Кондратенко з донькою та дроном. Людмила Шибіста
На похованні начальник управління сказав, що Діма загинув, а їм досі надходить якесь обладнання, вони й не знають, що воно таке. Дімчик був одним з перших, хто вів дронове відеоспостереження на півдні. А ще організував партизанський рух у Херсонській та Миколаївській областях – йому скидали дані, а він аналізував їх, обробляв і відправляв у ГУР.
Ми, коли їздили в Київ, отримали його орден "За мужність" III ступеня й медаль "За бойові заслуги" від ГУР.
Дмитро Кондратенко. Людмила Шибіста
Про відзнаку "Орден матері бійця", те, як дізналась про загибель сина та власні переживання
Я орден отримала після загибелі сина. Вручили мені його у Кропивницькому, в "Єдиній Родині Кропивниччини". Це назва громадської організації. Вручала його голова спілки Олена Степанок.
Синулечка служив в облдержадміністрації в Миколаївській області. У нього день народження 29 березня, а в мене – 30-го. І на сімейній раді вирішили мені зробити подарунок – відправити мене в салон краси. Мене зять відвіз, а потім, коли він мене забирав, перше, що він мені сказав: "Ви тільки не хвилюйтесь". Я питаю: "А що трапилось?" – "Влучила ракета в облдержадміністрацію в Миколаєві". І я вже двері закривала і кажу: "Діма загинув".
Він мене привіз додому. У мене дівчата тоді працювали – розгрузки шили, я одразу сіла на телефон, у комп'ютер. Кіму (начальнику Миколаївської обладміністрації – ред.) не могла додзвонитися, а додзвонилася в міськраду. Назвалась, сказала, хто мій син, а вони сказали: "Як тільки будуть новини, одразу ж повідомимо".
Синуля загинув о 8:05, а десь об 11:30-12:00 мені продзвонили і сказали: "Співчуваємо, але вашого сина немає". Син загинув – в мене була істерика, кричала дуже. Я це пам’ятаю, бо дівчата полякалися.
У мене там казанська ікона Божої Матері – я до неї впала на коліна й кажу: "За що? Чому в свій день народження таке трапилось?" І я їй казала: "Я ж тебе просила, просила – без рук, без ніг, але щоб був живий".
Я їсти не хотіла нічого, жити не хотіла. Йшла із синочкиним собакою – вигулювати вранці – йшла, щоб іти, а опинялася в нього на могилі, на Алеї Слави Рівнянського кладовища. Я не пам’ятаю, як це траплялося, просто ноги йшли туди.
