Вивозять дітей із Запоріжжя в Тернопіль та допомагають знайти родину: історія сім’ї переселенців

За інформацією: Суспільне Тернопіль.

Подружжя Наталії Чижової і Руслана Жирова. Суспільне Тернопіль

Ви в темі сирітства працюєте вже понад 10 років. Як усе починалося?

Наталія Чижова: "У нас три усиновлені дитини. Побачили, що тема сирітства зовсім не розкрита. Вона ніби й піариться по всіх телеканалах, але знайти дитину на усиновлення — то велика проблема. Ми почали робити в Запоріжжі відеоанкети, відеопаспорти дітей-сиріт. Поступово в нас збільшилася сім’я до трьох дітей. Остання дитина була зовсім незапланована. Я її фотографії побачила на фейсбуці, ми не планували третю дитину, але дуже вона сподобалась. Вмовила чоловіка, тихенько поїхала і забрала її. Вона мені дала багато сили й енергії робити щось далі. Побачила тему про патронат. В Запоріжжі ще такого не було, і ми вирішили спробувати".

Руслан Жиров: "Ініціатором була дружина. Дитяча тема була в нашій сім’ї не нова. Оскільки я відеооператор, то в мене така специфіка роботи. В якийсь момент у співпраці з місцевим благодійним фондом знімали багато відеоанкет дітей-сиріт в інтернатах Запорізької області. Тема патронату була поруч. Закінчили курси в Запоріжжі. Потім у співпраці з місцевою службою в нас був перший випадок патронатного догляду за дитиною".

"Спочатку було багато сумнівів, але нас підтримали і ми захотіли йти далі"

Скільки часу минуло від бажання взяти дитину до першого випадку патронату?

Наталія Чижова: "Ну, мабуть, пів року. Для Запоріжжя це була, скажімо так, нова послуга. Вони чомусь вчились і ми проходили навчання".

Навчання, курси патронатних сімей. Як це відбувається? Чого вчать і які вимоги до патронатних вихователів?

Наталія Чижова: "Нова постанова все достатньо спрощує. Тобто, це може бути не сімейна пара. Це можуть бути навіть добрі знайомі, друзі, навіть може бути чужа і стороння людина. Хтось може бути патронатним вихователем, а помічник може бути зовсім сторонньою людиною, яка теж отримує фінансове забезпечення. Раніше до нас, коли ми починали, були вимоги, щоб це була сімейна пара, щоб була житлова площа, дохід. Щодо навчання, то воно було цікавим. Багато нам дало. Спочатку було багато сумнівів: наше це чи не наше? Подолаємо? Нас підтримали і ми захотіли йти далі".

Кореспондент Суспільного Тарас Бурак. Суспільне Тернопіль

Зараз скількома дітьми опікуєтесь? Знаю, що вони з Запоріжжя.

Наталія Чижова: "Дзвінок із Запоріжжя: "У нас є дитина і її треба терміново забрати. Дуже треба". Ми беремо квитки на поїзд, їдемо і забираємо зразу. День-два. Зараз у нас четверо дітей. Це сімейна група — троє дітей і ще одна дитина окремо. Ми скоро передаємо сімейну групу, але Запоріжжя вже дзвонить, що діти чекають".

За цих три роки з якими випадками доводилося стикатися?

Наталія Чижова: "Випадки різні. Кожна дитина — це окрема історія, мабуть, для написання книги. Це маленьке життя, якому дуже хочеться якось дати любов, затишок, тепло і показати, що життя не таке вже й страшне. В нас, зазвичай, були діти, які потрапили в складні життєві обставини. Ми намагались показати, що не все так погано. Що може бути теплий дім зі смачною їжею, з піклуванням, з турботою, любов’ю, найголовніше, з безпекою. У нас зараз дівчата-підлітки. Вони кажуть: "Як приємно, коли ти йдеш додому, заходиш, і пахне якимось смаколиками". Це для них так дивно, що пахне не алкоголем чи тютюном. Намагаєшся допомогти їм стати на ноги, щоб далі кудись передати".

"Одного дня зібрали документи, речі, сіли в поїзд і поїхали в нікуди"

Почалася війна. Що вас не зупинило цим займатися?

Наталія Чижова: "Наша служба пропонувала поїхати за кордон. Вони пропонували транспорт, житло, але ми патріоти, хочемо жити і працювати в Україні. Зараз це не так просто, але Україна того вартує. В період війни не всі можуть піти воювати, але кожен має щось робити таке, щоб потім було що розповісти внукам. Ми переїхали не відразу після початку війни. Довго вагалися. Вісім місяців сиділи, але потім почалися в нас дуже великі обстріли по багатоповерхівках. Одного дня просто зібрали документи, необхідні речі, сіли в поїзд і поїхали в нікуди, чесно кажучи. Заради дітей, бо це психологічна травма. Ми намагаємося їх якось відігріти, а війна не дуже дає це зробити. Приїхали в більш безпечне місце".

На час дії воєнного стану період перебування дитини в сім’ї збільшили. Скільки часу дитині можна бути в патронатній сім’ї, чи спілкуєтесь потім після того як дитина покидає вас?

Наталія Чижова: "Діти зараз можуть бути в патронатній родині понад шість місяців і навіть до кінця воєнного стану. Не завжди буває так ідеально, щоб швидко передати дітей. Зараз судова система недосконала. Суди проходять не так швидко як хотілось би. Тому останні діти в нас понад 9 місяців перебувають. Реабілітація в кожної дитини проходить по-різному. Все залежить від віку, в яких умовах вона перебувала. Але, зазвичай, це діти, які зовсім нічого не бачили. Вони не знають, що таке смаколики, що таке турбота, тепла ванна, звичайне життя, школа. Буває таке, що дитині понад десять років, а вона ні разу не була в школі. Ти їй показуєш звичайне життя, що воно може бути зовсім інше. Не таке страшне, як вона бачила до цього, а з радістю, з подивом, з цікавістю. Екскурсії якісь, прогулянки, іграшки. Іноді діти святкують перший день народження в дорослому віці. В кожної дитини є свої нюанси, проблеми, які треба долати разом. З дітьми спілкуємося. Спілкуємося і з людьми, які їх забирали. З біологічними мамами трошки важке спілкування. В нас один випадок був, коли повторно відібрали в мами дитину, яку їй повернули".

Руслан Жиров: "Була маленька дівчинка Даша. Три рочки. Спілкувалася, ніжна була і товариська. Одного разу я помітив, що приходиш додому, а вона тобі капці несе домашні. Це так цікаво. Потім, коли її передавали назад до мами, звісно, ти вже прикипів до неї. Так обняв, пригорнув. Ну все, іди".

Наталія Чижова: "Приїхала мама. Оскільки дитина маленька, вона не розуміє, що таке патронат, то почала мене називати мамою. Каже: "Мама, а що це за тьотя приїхала?" Ми їй намагались пояснити: "Дашулька, все буде добре, все буде класно. Це твоя справжня мама. Все буде добре". Вона з такою недовірою: "Так? Ну добре".

Під час розмови з патронатною сім’єю. Суспільне Тернопіль

"Перший випадок — було страшно і складно. Налаштовувались, що діти підуть"

За цих три роки над скількома дітьми брали опіку?

Наталія Чижова: "Семеро дітей".

Пам’ятаєте кожну історію?

Наталія Чижова: "Так. Кожну історію, кожну емоцію, кожного якісь пунктики, забаганки, улюблені речі. І часто згадуємо".

Руслан Жиров: "Першим був хлопець Олексій. Так цікаво було. Ми тільки закінчили курси. Він дорослий був — років 12-13. Олексія потім родичі забрали за кордон. Деякий час було якесь спілкування невеличке. Головне, щоб йому там було нормально".

Ви, напевно, себе налаштовували психологічно, морально?

Наталія Чижова: "Перший випадок — це було страшно і складно для нас. Ми не зовсім розуміли, як це. Як потім розірвати зв’язки. Але налаштовувались, що діти підуть. Ми вже зараз знаємо, як налаштовувати дітей, що ми добрі родичі, до яких ви приїхали в гості. Це тимчасово. Потім знайдеться ваша справжня мама, тато, і все буде добре".

"Патронат для Тернополя — поки незвична процедура"

Ви вже два роки прожили в Тернополі. Маєте досвід Запоріжжя. Якщо порівнювати роботу соцслужб в Запоріжжі і в Тернополі, чи є відмінність?

Наталія Чижова: "Відмінність, звісно, є. Патронат для Тернополя — поки якась незвична процедура. Ми з надією чекаємо, що все ж таки в Тернополі захочуть робити патронат, захочуть співпрацювати, дізнаватись далі, що таке патронат. Але, поки що Запоріжжю ми більш потрібні. Тому що це прифронтове місто і дітей там багато по лікарнях. Усі притулки, всі дитячі будинки вивезли, а в прифронтове місто потрапляють діти і з окупованих територій, і звідусіль. Вони залишаються в лікарнях, лежать там. Їх теж треба кудись дівати".

Руслан Жиров: "Маємо надію, що колись тема патронату в Тернополі відгукнеться більше в серцях людей, буде активніше впроваджуватись. Тому що дітей багато, а патронатний напрямок — це вимоги вступу України в Євросоюз. Патронат — це наша робота. Її оплачує держава".

Зараз часто говорять про те, що потрібно відмовитися від системи дитячих будинків. Враховуючи ваш досвід роботи з дітьми, чи стикалися ви з наслідками перебування дітей у дитячих будинках? Чому важливо змінити цю систему?

Наталія Чижова: "Зараз склалась якась така дивна ситуація з цього приводу. Дітей з дитячих будинків не дуже люблять влаштовувати до прийомних сімей і різних сімейних форм влаштування. Тому що інтернати більш вигідні. Там можна заробити більше грошей, більше благодійників, більше всього. Як змінити цю систему, поки не розуміємо. Якщо ви зіткнетесь з таким питанням і захочете всиновити дитину, побачите, що це або великі кошти, або дітей немає, або ще щось. При тому всі мережі кажуть: "Дітей повно. Всиновлюйте, беріть у свої сім’ї". Але ось в нас бере під опіку сімейну групу сім’я, яка рік чекала дітей. Їм сказали: "Дітей немає". Поки ми не вийшли на них через Київ і знайшли сім’ю, яка може взяти наших дітей. А вони сиділи і чекали. Їм сказали, що дітей немає, при тому, що в нас повні інтернати, притулки і навіть патронатна сім’я, яка чекала, шукала, куди влаштувати дитину.

Це такий парадокс. Як його побороти, поки не відомо. В Тернополі з цим, мабуть, важко. Навіть влаштувати дітей в школу — то є велика проблема. Ось остання розмова була в мене при влаштуванні дітей в школу. Сказали: "А ми хочемо відмовитися від них. Нам такі діти не потрібні. Віддавайте їх кудись, щоб їх не бачили". Так, діти-сироти є, але хай вони будуть десь збоку, щоб не чіпали моє гарне життя. А ми будемо ходити раз в неділю в церкву, будемо молитися Богу і все буде добре. Але хай ви з вашими дітьми будете десь подалі. На жаль. Я б хотіла сказати щось інше, але… Маю надію, що за рік скажу щось інше. Поки йде війна, дуже хочеться, щоб кожна людина задумалась і робила більше для країни та для дітей".

Новини України