За інформацією: Суспільне.
"Я знаю, що він повернеться і скаже: ти молодець. Для мене — це людина, яка перевернула мій світ своїм коханням. Я не довіряла людям. Але з його появою зрозуміла, що це справжній чоловік, якого я чекала і шукала. І знайшла".
Чоловік Аліни Сергій Бородай з Черкащини зник під час бойового завдання 17 лютого 2025 року. З того часу звісток про коханого вона не має. Та жодному слову про його загибель — не вірить, адже знає, що він живий.
Про життя в очікуванні Аліна Бородай розповіла Суспільному.
Познайомилася пані Аліна зі своїм майбутнім чоловіком близько восьми років тому — у соцмережі. Тоді її чоловік підписав контракт та поїхав на службу.
"Ми дуже довго спілкувалися з ним телефоном. І потім, в один момент, він приїхав, його відпустили. Ми домовилися про зустріч і після того разом вісім років"
Аліна зі своїм чоловіком Сергієм. Архів героїні матеріалу
До початку вторгнення чоловік Аліни Сергій був у Харкові. Він возив пальне для військових по всій Україні. Після початку повномасштабної його перевели в інше місто Черкаської області, згодом — до Полтавської області, там він продовжував службу — возив пальне для побратимів.
"У грудні 2024 року йому прийшло призначення, що їх переводять у бойову частину. Ми хотіли його перевести в іншу частину, але, буквально на тиждень, не встигли. Я казала, що не хочу, щоб він туди йшов. Ні в якому випадку. Хоча ще тоді досить не розуміла всієї цієї ситуації, наслідків тощо. Але ми завжди один одного підтримували, казала йому: «все буде добре, ти побудеш, ми тебе повернемо, переведемо»".
Поки Сергій був на навчанні, пані Аліна намагалася при можливості приїжджати до нього.
"Крайня наша зустріч була в січні 2025 року. Хоча я не розуміла, що це може бути крайній раз. Я приїхала до нього на навчання. Ми тоді довго спілкувалися, обговорювали все. Говорили за полон, можливий, тому що, мабуть, він вже тоді розумів, що це все можливо. Прощались, ну як прощались, не прощались. Він взагалі не любить, коли я його проводжаю".
Сергій Бородай. Архів героїні матеріалу
Після навчання Сергія направили на Донеччину, додала Аліна:
"Він написав мені, коли вони вже збирали сумки, що їх везуть, але не сказав куди. Він завжди мене оберігав, не хотів, щоб я багато хвилювалася. Мовляв, він чоловік, він розбереться. Пізніше він мені скинув всі контакти. Контакти побратима свого, контакти керівників, офіцерів, які їх повинні там супроводжувати. Коли ми спілкувалися, він сказав: вийду на зв'язок через чотири дні, потім зідзвонимося, не переживай, як тільки вийду з позиції — наберу. І все, вночі їх відвезли на позицію".
Та чоловік Аліни на зв'язок не вийшов.
"У той день я була вдома. Це була субота, як зараз пам'ятаю. Включила музику якусь сумну. Навіть не знаю чого. І просто почала плакати, ще не знаючи нічого. Мабуть, так серце підказало мені. І потім дзвінок. Я дуже боялась брати трубку, бо рідко беру з невідомих номерів. Чомусь дуже-дуже довго я не брала трубку, а потім сама перетелефонувала. Це був ТЦК. Мені сказали прийти забрати сповіщення. Я зібралася і відразу поїхала до них".
Опісля звістки, що чоловік зник безвісти, Аліна зателефонувала своїм рідним.
"Це була земля з-під ніг. Спочатку з мамою чоловіка зідзвонювалися щодня, розмовляли та згадували багато моментів, які пережили разом. Згадували Сергія, який він завжди енергійний, веселий, на позитиві".
Про звістку одразу повідомила й сину Власу.
"Він дуже сумує, як і ми всі. Звичайно, ми обійнялися і поплакали разом. Потім взяли себе в руки, тому що ми знаємо, що треба боротися. Ми не можемо розкисати. Зараз син пишається татом, вірить, що він повернеться до нас. Обов'язково".
Про обставини зникнення чоловіка Аліна не знає, лише — чутки.
"Їх відправили на позицію в чотирьох. І вони були окремо. З чоловіком був ще один побратим. Знаємо, що це був артилерійський обстріл. Потім нам дуже багато говорили, що вони там загинули, що можете їх не шукати, їх засипало десь там. Ну, ми не віримо ні одному слову. Ми в надії, живемо. Для нас це неправда. Ми знаємо, що все зовсім по-іншому".
Триматися на плаву допомагає син та рідні. А ще — робота фітнес-тренером.
"Моя робота вивезла мене дуже добре, тоді, в перший місяць, взяла на себе дуже багато роботи, щоб менше хвилюватися. Моя професія — мій стимул щось робити далі, працювати. Я працюю з людьми, тому мені потрібно бути завжди на висоті. Ті, хто знають, звичайно, підтримують. І через це, мабуть, я тільки тримаюся".
Аліна разом із сином на акції “Не мовчи — полон вбиває”. Архів героїні матеріалу
Від моменту зникнення чоловіка пані Аліна помітила зміни у поведінці свого 11-річного сина:
"Він змінився. Чоловік щораз при зустрічі дарував мені квіти. Він не міг приїхати без квітів. Чи це буде друга година ночі, третя — він їх знайде. Неважливо, де б це було, як би це було. Тому син зараз старається дарувати мені квіти. Він завжди говорить: поки що дарую тобі я квіти, а приїде Сірьожка, ми будемо дарувати тобі разом. Вдома він може там щось підкрутити, як чоловік. Помити посуд. Він зараз це все старається виконувати. І завжди ми говоримо про чоловіка, що він дуже сумує і завжди каже: мама, я буду твоєю опорою, твоєю підтримкою і ми дочекаємось обов'язково".
Аліна разом із сином доєдналася до акцій на Соборній площі "Не мовчи — полон вбиває". Туди намагаються приходити щотижня.
"Доєдналася я до акції, тому що хочу, щоб всі знали, що це чиїсь сини, чоловіки, брати, що за них треба говорити. Це не важко, це займає годину часу, але це наскільки підтримує інших, мотивує не здаватися, бути сильними. Тому що коли був чоловік, у мене була підтримка, мотивація і зараз, поки ми всі чекаємо, всі в надії живемо, ми повинні бути їхньою підтримкою".
Син Влас. Архів героїні матеріалу
Спеціально для акцій син Аліни намалював плакати:
"Ми малювали разом плакати. Ми перший плакат намалювали, я замовила прапор. Потім ми вирішили, що ми ще намалюємо плакат. Потім він ще сам ще один зробив. Він його постійно носив з собою. Колись давно, ще до зникнення чоловіка, ми йшли з сином, і була саме акція, проїжджала автоколона. Син спитав, чому вони сигналять. Я розповіла йому дуже м'яко, що таке полон, що хлопцям там дуже важко. І коли ми говоримо про якісь проблеми свої, я йому завжди кажу, що це зараз не проблема. Говорю, нашим хлопцям зараз набагато важче. Бо ми все-таки надіємося на полон".
Нині мотивація не покладати руки — боротьба за чоловіка, розповіла Аліна.
"Чоловік завжди мене підтримував. Без нього я, мабуть, не мала б того, що зараз маю. І я стараюся це розвивати заради нього. Тому що я знаю, що він повернеться і скаже: ти молодець. Для мене це людина, яка перевернула мій світ в коханні самому. Я не довіряла людям. Але з появи його зрозуміла, що це справжній чоловік, якого я чекала і шукала. І знайшла".
Аліна Бородай на акції “Не мовчи — полон вбиває”. Архів героїні матеріалу
