Вишгород веде історію зі стародавнього поселення, як з’явилося в десятому столітті на підвищених схилах правобережжя Дніпра, розташувавшись вище столиці та гирла Десни поблизу стратегічної переправи торгівельних маршрутів.
Населений пункт, як пише vysh-gorod.online, створювався як оборонна твердиня, оточена міцними дерево-земляними оборонними спорудами: насипами, рівчаками, укосами.
Територія населеного пункту до татарського вторгнення охоплювала щонайменше вісімдесят гектарів. Подібно до інших великих центрів Київської держави, поселення розділялося на княжу зону – дитинець, фортецю та передмістя – ремісничі житлові райони, що перебували як усередині укріплень, так і поза ними в дніпровській долині.
Населений пункт, свідчить історія Вишгорода, служив найближчою до столиці резиденцією великих київських володарів. У десятому столітті його називали на честь великої княгині – “градом Олзиним”, тобто Ольжиним. Згідно з літописними відомостями, княгиня Ольга мала тут свою резиденцію.
У 1015 році загинув князь Борис Володимирович, чиє тіло доставили до поселення та поховали в храмі Святого Василя. У 1020 році сюди перенесли останки його рідного брата Гліба. Поховали їх поруч.
У 1115 році нащадки Ярослава Святополк, Володимир Мономах та чернігівський Олег Святославич звкли у поселенні величний кам’яний собор та прикрасили поховання князів, що стали першими руськими святими, золотом і коштовностями. Це був найвеличніший храм Київської держави. До сьогодні збереглися його незначні фрагменти.
У 1072 році тут проходив княжий з’їзд, де прийняли так звану “Правду Ярославичів”.
З кінця 11 – початку 12 століть населений пункт перетворився на значний економічний центр Середньої Наддніпрянщини, тут швидко розвивалися гончарне, залізоробне та ювелірне виробництво. Поселення стало об’єктом данини, проте не перетворилося на окреме удільне князівство, а залишилося передмістям столиці.
З середини дванадцятого століття роль поселення поступово зменшується. У 1155 році його покинув князь Андрій Боголюбський. У 1169 році населений пункт став плацдармом для розгрому столиці одинадцятьма князями-союзниками на чолі з сином вже володимирського князя Андрія Боголюбського. У 1172 році поселення витримує 9 тижнів облоги коаліції з двадцяти князів.
Смоленські Ростиславичі, у володінні яких перебував населений пункт у другій половині дванадцятого століття для посилення ролі своїх смоленських володінь переносять останки Бориса і Гліба під Смоленськ, і духовна роль поселення занепадає. Востаннє населений пункт згадується близько 1214 року, коли точилася боротьба між новгородськими та київськими князями. У 1240 році поселення розділило долю столиці та інших міст Середньої Наддніпрянщини: було знищене військами Батия.
Після монголо-татарської навали життя в населеному пункті поступово відновлюється. За литовських часів поселення було невеликим містечком. Знову зруйноване татарами у 1482 році, у документах п’ятнадцятого-шістнадцятого століть згадується як проста “прикоморня”, а в ревізії Київського замку 1543 року як “земля пуста, людьми неоселена”.
У сімнадцятому столітті землі поселення надаються як винагорода різним особам. У вісімнадцятому столітті поселення – звичайне київське село, де мешкало у сорока семи хатах 228 селян (1787 рік). Через півстоліття тут було п’ятдесят дворів та сімсот людей чоловічої та жіночої статі. Таким поселення залишалося і в середині дев’ятнадцятого століття, коли протоієрей М. Сікачинський за проєктом відомого архітектора Костянтина Тона збудував на фундаментах давнього Борисоглібського собору цегляну церкву з дзвіницею та церковно-приходську школу.
Епоха капіталізму прийшла в поселення разом із цегляними заводами Л. Черноярова, Ф. Березовського та найманою працею.
У двадцятому столітті поселення разом з усією Україною пережило і буремні роки революційних змагань, і Громадянську війну, і сталінські репресії, і жахливу окупацію військами фашистської Німеччини.
У повоєнну епоху життя в населеному пункті пожвавилося завдяки будівництву Київської ГЄС – однієї з найбільших на той час теплоелектроцентралей Європи.
Наразі в місті живуть близько 27 тисяч людей.
