За інформацією: Суспільне.
Євген Петровський на псевдо Джек — командир батальйону безпілотних систем "Star" 22 окремої механізованої Миколаївської бригади. У 2022 році він самостійно шукав військову частину, щоб потрапити в армію. За 8 місяців служби був діловодом, командиром мінометної батареї, начальником штабу та став командиром батальйону.
Про службу, бойові завдання, формування підрозділу, евакуацію поранених та свої переконання чоловік розповів у інтерв'ю Суспільне Миколаїв.
Від діловода до комбата
— Діловод, командир мінометної батареї, начальник штабу батальйону і командир батальйону безпілотних систем. Це те, що нам відомо про ваш бойовий шлях і досвід. Чи правда, що це все зайняло у вас близько восьми місяців?
— Все почалось з діловодства — я хотів воювати. І, напевно, це найбільшу внесло лепту, мабуть, те, що хотів. Був вісім місяців діловодом в окремому батальйоні. Потім потрапили під Бахмут. Там я був чотири місяці командиром мінометної батареї. Потім поставили начальником штабу батальйону.
"Скажу чесно, я не був ідеальним начальником штабу. Я більше сидів на пункті, управляв боями, бігав, тягав. А штаб собі працював, там була налагоджена робота".
Командир батальйону безпілотних систем “Star” 22-ї окремої механізованої Миколаївської бригади Євген Петровський. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Був чотири місяці начальником штаба, потім комбриг каже: "Женька, досить тобі вже в паперах колупатися, треба батальйон спробувати очолити". Ну уже, як ви знаєте, новітня війна, якась інша сходинка. Став командиром батальйону, будучи молодшим лейтенантом.
— У вас був якийсь досвід військової служби до повномасштабного вторгнення?
— До Збройних сил відносився максимально ніяк. Я навіть не заглиблювався, армії як належить і не було до 2014 року. Потім вона зʼявилась, але я її "обійшов стороною". Був студентом, був ще десь. Потім мені 26 років було і так вийшло, що дотягнув до відстрочки, навіть не порушив закон. І далі, коли вже почалась повномасштабка, то вже треба було зупиняти ворога десь, а не дома.
Початок повномасштабного вторгнення
— З чого для вас почалась широкомасштабна війна?
— У нас був "костяк" хлопців. Ми хотіли обороняти Одесу всередині, там працювали. Думали, що якщо Миколаїв захоплять, то росіяни прийдуть до нас, але миколаївці витримали, відбили наступ. Минуло три-чотири місяці, та ми потрапили у Миколаїв.
"У мене є друзі, які воювали з перших днів. Вони були у вас, тримали оборону. Я пару разів приїжджав. Якась АЗС Автозаправна станція.у вас є, за нею був, і нормально там уже все бігало, стріляло. Я це все побачив і думаю: "Мабуть, треба воювати, але не в себе дома".
І так я пішов служити. Хотів якось пробитися не на блокпости, бо у нас армія, де немає середини: у нас або ти стоїш на блокпосту, нічим не займаєшся, документи перевіряєш, або ти штурмовик і через пару днів можеш бути безвісти зниклим. У кого як складається війна.
Я пішов, пройшов "учебку" для себе. Мені сказали, що тут батальйон з однієї бригади формувався новий. Я хотів туди дуже, але не потрапив, тому що не знав, як в армії працює спілкування з нашими майорами, полковниками та підполковниками. Я сказав, що піду воювати з молодими хлопцями, не з вами. Вони на мене образилися і сказали: "Ти взагалі не підеш, типу, вільний".
Потім мені подзвонив мій кум з Очакова. Каже: "Куме, є місце, тільки не бойове". Я йому: "Та давай куди-небудь, мені тільки потрапити до армії, а там далі я себе знайду". І мене забрали діловодом автослужби. І все, я працюю, кажу: "Я місяць-два, всіх узнаю і піду". І затягнулось моє діловодство на вісім місяців. Ось так розпочалась моя служба в армії.
"Паперова війна — те, що тягне назад"
— Ви наполегливо намагалися не займатись "паперовою війною". Чому для вас це було важливо і наскільки це важко сьогодні в Збройних силах?
— "Паперова війна" — те, що нас тягне дуже назад. Ми досі "боремося з папером". До такої міри затягнули, що ми не можемо людей собі набрати. Вони поділили структуру на дві частини: військкомат і нас. Якщо у військкомат людина заходить, ми їй надаємо відношення, і вона вже потрапляє туди, не потрапить до нас. Вона потрапить, тому що військкомату "не поставлять галочки".
"Так само і в нас. Поки я цю людину з "гражданки" затягну, мені треба купу паперу, написати, щоб її затягнути. Так воно не працює. Вся проблема "паперової армії".
— Ви від цього діловодства намагались піти саме в бойовий підрозділ?
— Я хотів воювати. Я не хотів максимально з папером сидіти. І я вісім місяців чим займався — це просив в командира роти. Тоді я ж прийшов, я навіть не знав, хто такий комбат. Для мене це була людина, яку взагалі, мабуть, не бачив ніхто, тому що я був діловодом.
"У мене був начальник автослужби, хороший мужик. Але йому не було цікаво, він вже чекав пенсію. Я їздив до комбата, побачив його і подумав: "Ого, це якийсь дядько впливовий". Я кажу: "Переведіть мене в бойовий підрозділ". А він мені каже три літери і: "Сиди на своєму місці".
Командир батальйону безпілотних систем “Star” 22-ї окремої механізованої Миколаївської бригади Євген Петровський. Особистий архів Євгена
Переломний момент був, коли я потрапив на КСП Контрольний спостережний пункт.батальйону в Авдіївці. Там люди на позиції були "300Іншим словом — поранені.". І приходить тоді хлопець, який вже наразі загинув на Донеччині, і каже: "Мені треба люди, щоб поїхати та витягнути цих трьохсотих". Я такий: "Давайте я поїду". А мені говорять: "Женю, ти діловод, сиди на дупі рівно". Кажу: "В сенсі? Почекайте, я можу це зробити, можу папірці не писати, зате людину витягну". Не пустили — мене запаяло. Я зрозумів, що щось в цій армії не так, як треба.
Вже нас виводили з Авдіївки, комбат змінився. Говорю: "Олександрович, давай я буду воювати". Він каже: "Так, тобі треба воювати". І він попросив подзвонити через тиждень для вирішення цього питання. Я дзвоню йому через тиждень, кажу: "Я ж маю йти воювати, ви памʼятаєте?" Він такий: "Женю, нас розформовують, ми їдемо звідси в Овідіополь". І ось так закінчилась у мене служба в стрілецькому батальйоні.
Коли нас розформовували, так хотів воювати, що за один день в мене п'ять наказів помінялося в різні бригади. У мене два варіанти: або СЗЧСЗЧ означає самовільне залишення військової частини (або місця служби). Це правопорушення, коли військовослужбовець покидає територію військової частини або місце виконання обов'язків без дозволу командування., або щось я зараз буду робити. Зателефонував всім, кажу: "Давайте, мені надо". Сказали: "Підпиши контракт. І все в тебе буде добре". Я пішов, підписав контракт. Отримав звання офіцера і, дійсно, не обманули. Через два тижні під Бахмутом бігав, все добре було.
Бої під Бахмутом та взаємодія комбата з побратимами
— Бахмут для вас і вашого підрозділу став першим бойовим завданням?
— Для мене — так. Бригаду сформували у Миколаєві. І це перший такий напрямок був в нас серйозний: район Кліщіївки, Часового Яру, Андріївки. Коли прийшов у свій підрозділ, я міномет не бачив ніколи на очі. Є така приказка в мене: "Якщо хтось зміг, то і я зможу". Тим більше я побачив, який був командир батареї — капітан. Кінцева його точка — епілепсія на базі алкоголізму. Як можна було поставити цю людину на таку посаду? Взагалі не розумію.
У нас колись грало роль, мабуть, звання. Якщо тобі ротний або заступник комбата, або комбат має відповідати звання, то зараз, слава Богу, такого немає. Вони трошки переступили вперед. Якщо такого ротного поставили, то і я зможу. І я побачив свою мінометну батарею, там 15 людей тверезих і 45 п'яних. І нам приходить наказ — Бахмут, Донецьк. Я думаю: "Зараз ми туди приїдемо, ми там налагодимо цю ситуацію".
Приїхали туди на полігон. Думаю, що місяць-два, і нормально. Минуло два тижні, й полігон закінчився: "Давайте, хлопці, он бачите посадку, рийте траншеї". І перша позиція в нас була така з хлопцями, що ми вибрали самих таких молодих, хороших, красивих, бойових, хто розумів. Вийшли на першу мінометну позицію, 700 метрів від ворога. І це ми її копали. Там ми настраждалися дуже сильно на початку.
"Піхота більше настраждалась. Вони йшли, зачищали, штурмували, а ми позаду них. Але все одно, для міномета 700 метрів таке собі, ще й не було зрозуміло в лісах, де та хто бродить, пацани ще й перший раз. Ну, нічого, молодці, впорались. Я в них був носильником. Кажу: "Я ж нічого не розумію в мінометі". Я розумію, як засунути в трубу. Говорю: "Давайте я буду носити, а ви будете все робити, я і головний сержант батареї". Ми були в них: "Принеси, подай і розвернись, не заважай".
Командир батальйону безпілотних систем “Star” 22-ї окремої механізованої Миколаївської бригади Євген Петровський під час перебування на фронті. Особистий архів Євгена
— Тобто у бойових умовах це нормально, коли командир батареї або головний сержант стає номером обслуги?
— У старій армії, скоріш за все, це ненормально. Я коли став командиром, трохи пройшов шлях, я почав філософію будувати. У мене відпадають звання або посади, якщо я в цьому нічого не розумію. Тоді я можу і номером обслуги бути: і кухарем, і всім іншим.
"Все можу робити. Неважливо, що ти комбат. Я буду берегти людей і буду ходити, робити таку роботу".
У мене тепер, коли вже я вище по сходинці піднявся, начальник штабу ходить на позиції, тому що я був таким самим і мені кричали: "Женю, ти не то робиш, ти маєш папірці писати". Я кажу: "Ні, їх напише хтось другий, а я піду, тому що я можу це зробити". Так само в мене зараз і заступник ходить, і начальник штабу — всі.
Ми коли на Курщині були, то у мене всі були на позиціях. Нічого немає такого, що вони там, вони навпаки піднімають бойовий дух особового складу. Тому що побачити комбата на позиції та побачити побратима, з яким ти спиш в одній хаті — це дві великі різниці. Так, комбат не буде приходити до тебе кожен день. Але якщо він раз у місяць-два з'явиться в тебе на передовій позиції, де ти стоїш — це вже плюс.
"Для мене було плюсом, коли в Кліщіївці я сидів на пункті управління, і до мене комбриг на зв'язок виходить. Каже, що заблукав, питаю його: "Що ви там робите, пане полковнику?" Він відповідає: "Не став питання, веди мене". Провів його до своєї позиції, його забрали. Я хлопцям потім передаю, кажу: "Пацани, там, наш комбриг у вас сидить". І це прикольно насправді, коли люди з такими посадами виходять до хлопців".
— Отже, можливо поєднувати штабну роботу і присутність на позиціях?
— Так. Є такий момент, що командир батальйону нібито повинен бути постійно на КСП, на управлінні. Це неправильно. От того і всі солдати говорять, що побачити комбата — це "як Бог спустився на землю". І комбат втрачає реальність з особовим складом. Я вважаю, так не повинно бути. Командир батальйону повинен їздити до хлопців. Також хлопці повинні знати, де живе комбат.
Про створення батальйону "Star"
— Поговоримо щодо вашого батальйону. Ви ж прийняли, в принципі, цей підрозділ новоствореним. Як вдалось налагоджувати роботу і чи вдалось вже повністю її налагодити? Як працюєте?
— Мені коли сказали, що я комбат, то я просто три дні пролежав. У мене в голові: "Я командир, в мене батальйон, який менше роти, два взводи". І я просто три дні пролежав, продивився в стелю. І думаю: "Ну все, Женю, треба вставати, щось робити". Я побудував собі піраміду, звідки треба починати.
У першу чергу, треба було, щоб хлопці були вдягнуті, взуті та нагодовані. Далі — забезпечені в плані бойових умов. А потім уже ми будемо дивитися: хто, що, до чого. Так ми й побудували. У нас ні кухні, ні тилу — взагалі нікого не було. Просто є я, є ротний, начальник розвідки та й все.
Хлопці здивовані були, коли їм їсти перший раз привезли. Кажуть: "А це що таке?" Спустились ми до рівня командира взводу. Ротний позаду мене, я кажу: "Максе, ти вчись". Ну, і вдвох будемо якось пересувати. І потрошки воно почалось. Уже тоді розумного начальника штабу підтягнули. Коли ви приймаєте батальйон там все є, і ти вже можеш переставляти шашки – це одне. А коли ти приймаєш батальйон і там нікого немає, і виявляється, що ти найрозумніша людина — це трошки важко. З начальником штабу ми почали налагоджувати вже цю систему.
"Так, було важко, тому що все спочатку. І батальйон, якщо піхотний, у якому зброя — це автомат, який почистив, і він вже стріляє, то тут, якщо FPV не полетів — це треба купу техніків, електронників, напружити тих, хто в комп'ютерах розуміється. І вони налагоджують цю купу систем. Це було дуже важко в перший час".
Ми впорались. Знайшли розумних людей, почали змагатися, в кого кращий проєкт буде на посаді. І зараз ми уже займаємося тим, що воно працює. Ми потрохи, але розростаємося, залежно від наших можливостей. Зараз уже максимально починаємо людей до себе брати, бо не вистачає. І ми розуміємо, що піхоти вже не залишилось. Батальйон працює. У нас "батальйон-переросток" максимально найбільший. То, що нам не дають, ми самі затягуємо.
Командир батальйону безпілотних систем “Star” 22-ї окремої механізованої Миколаївської бригади Євген Петровський разом із побратимом. Особистий архів Євгена
— Які саме люди вам потрібні у батальйоні?
— Різні люди. Перше питання, яке ми задаємо: "Чим ти хочеш займатися?" Є посади, наприклад, пілот, оператор, водій і так далі. Люди самі обирали: хто хоче літати, вбивати — він іде та це робить. Хто хоче в небі літати, по крилах працювати – теж це робить. Хтось хоче водієм бути, машини крутити – так само. Зараз нам потрібні більше пілоти, тому що існує розвідка, FPV, перехоплювачі – це все пілоти.
"Не хочу образити вікових людей, але це більш робота для молодих. Якщо в піхоту колись нам давали, кажуть: "Женю, ось тобі 59 років, іди воюй”. І я з ним йду на позицію, і я більше в ньому впевнений, ніж в тому, хто 26-річний. Але зараз не так. Зараз у мене в батальйоні я буду впевнений у 26 роках".
– А хто навчає цих людей? Зрозуміло, що спочатку БЗВПБазова загальновійськова підготовка., а далі ви самі надаєте якесь навчання цим людям, чи допомагаєте з цим?
Чесно вам скажу, не знаю, для чого їм БЗВП. Для пілотів є фахова підготовка. Базову підготовку для літунів я б робив би, наприклад, п'ять днів. Що треба для нього? Розібрати та зібрати автомат, забити ріжок та інше. Є школи, де вчать керувати дронами. Це все в нас зараз дуже сильно розвинуто.
Але у нас воно трішки не так працює. Ми забираємо людей з цивільного життя або десь з піхоти. Ми їх одразу відправляємо до своїх фахівців на бойові завдання. Він буквально в нас приходить, стає на облік, все, отримує майно і через два-три дні він заступає на позицію з хлопцями. Він вже дивиться, як воно літає. І коли приходить його час на фахову підготовку, то він уже приїжджає і він розуміє, що там робити. І воно набагато ефективніше, ніж це.
Бойові дії на Курщині та мотивація воїнів
— Ваш батальйон був на відновленні, вас відвели на Сумщину. За деякий час так вийшло, що саме ваш підрозділ був одним із перших, хто перетнув державний кордон і зайшов у Курську область?
Так, після Кліщіївки нас відправили на Сумщину для відновлення та укомплектування. Тоді я отримав 15 людей. Серед моїх людей ніхто не відпочив абсолютно, тому що ми замінили інший підрозділ. Мені зателефонували й сказали: "Женю, ти заходиш туди зі своїм підрозділом". Хлопці максимально не відпочили. То вже вам судити, чи це було відновлення, поповнення чи відпочинок. Насправді — нічого такого не було.
Потім нас перевели ближче до Сум і кажуть: "Хлопці, вам треба виїхати, позасмагати за кордоном". І справді — ми увійшли в історію. Наша бригада, наші хлопці — на третій день ми перетнули державний кордон.
"Тоді я частково зрозумів, наскільки ворогу важко і чого втрати у росіян ростуть в геометричній прогресії. Коли ми зайшли туди, зв’язок не працюв: ні Starlink, ні інтернет, хоча їх там було пару видів. Телефони не працюють, заїжджаєш, поля, села — і більше нічого. У руках — лише паперова карта, за якою ми намагалися орієнтуватися.".
Але ми молодці, бо зайшли туди. Мій батальйон єдиний в бригаді дав три стріми, мабуть, на той час. Ми повністю стрімами закрили всю смугу відповідальності. І я тоді такий: "Ого!" Хоч це було і недовго, рівно добу. Ми заїхали на Курщину, з батальйону я, мій заступник, він ще тоді був ротним. Ми на квадроциклах заїхали. І що не кажіть, але там красиві місця — озера, ліси, хороші дороги.
Без карт та телефонів мої хлопці не доїжджали до ворога 200 метрів. Їдем-їдем, а потім кажем: "О, ми вже проїхали". Я розумію по відстані, що вони трошки не доїхали туди, куди треба повернулись, виїхали.
— Як вам вдавалось мотивувати їх на це? Вони ж теж розуміли деталі цієї операції.
— Це була така розмова, що ми йдемо всі туди, як дружня військова сім'я. Я вже говорив вам про мораль батальйону – їду я, а ви за мною. І ми втретє в історії: "Пацани, ніхто не може виїхати за кордон, а ми їдемо". Були такі, хто підтримував, а деякі хлопці казали: "Ні, ми мінус". Насправді це теж правильно сказані слова. Вони сказали: "Командир, ми сюди прийшли захищати державу, свої кордони. Але ми не будемо окупантами". І я їх зрозумів, я їм слова не сказав. Кажу: "Добре, підтримуйте нас тут, а ми там далі будемо". Були й такі, яким байдуже, де нищити ворога: чи в нас на землі, чи в них.
Командир батальйону безпілотних систем “Star” 22-ї окремої механізованої Миколаївської бригади Євген Петровський разом із побратимами під час виконання завдань на Курщині. Особистий архів Євгена
Керівний склад батальйону їде на позиції, ротний воду везе. Я казав йому: "Якщо ти не можеш допомогти в іншому, то вези воду". Ротний взяв паки води, ще якесь обладнання і поїхав. Це мотивувало. Тому що дружні підрозділи, коли стоять, і їм кажуть, що зараз ротний привезе воду, і такі: "В сенсі ротний привезе воду?" Кажу: "Ну так, а що тут такого?" Я йду з проводами, якісь там валізи, вони навантажили мене, як коня, кажуть: "Давай вперед, ротний воду несе". Ми прийшли, пацанам дали, вони кажуть: "Все, давайте звідси, щоб не привертати уваги".
"Ми двічі опинялися оточені, нас брали в кільце. Один із моїх бійців, чудовий хлопець, на жаль, уже загинув. Я на зв’язку сидів і розповідав йому, що робити. Він організувати оборону навколо ліса, сам пілотом FPV був. І він вже без окулярів, без нічого, на пряму видимість нищив танки, БМПБойова машина піхоти.. Він штурм відбив без окулярів. Біля них БМП так проїжджає, він злітає і все, і нема "бехи". Ось так і втримали".
Я подзвонив командиру й кажу: "Пане полковнику, в мене пілоти, не піхота. Вони найкращі, мені їх треба відтягнути". А він відповідає: "Женю, мінус. Попереду піхоти немає, чекай, поки підійде". І ми залишалися на позиції ще добу. Коли підійшла піхота, мої хлопці сказали: "Та ми взагалі тузи".
— Виходить, що оператори FPV і БпС-підрозділи можуть утримувати позиції без піхоти?
— Так, у мене є підтвердження, що оператори дронів можуть працювати на лінії бойового зіткнення. Вони здатні тримати оборону і робити це дуже добре. Все залежить від поставлених задач. Вони можуть тримати оборону, якийсь дядько при погонах подивиться і скаже: "О, так ось, кілометр від лінії бойового зіткнення". Але ні, так не працює. Це все в моменті, без стриму, все на розсуд особового складу.
"Я вважаю, що вони повинні стояти мінімум за сім кілометрів до бойового зіткнення. Ми перші почали використовувати FPV, "мавіки", але ворог нас перестрибнув просто в рази.
Коли мені розказують, що вони там тупорилі, то ні: трилітрова пляшка прикріплена, всередині оптоволокно, а де горнятко – камера. Відкрутив кришку, там камера. Ось як починалося у ворога це все. І всі ржали, що в них це все з гімна й палок зроблено, але воно летіло.
Евакуація побратимів
— Чи важливо для вас завжди брати участь в евакуації, як поранених, так і полеглих бійців?
Я вам розповідав вже, що у мене запаяло, коли не пустили людей витягувати. Перший "200"Іншими словами — загиблий. був водій, з яким я їздив. Ми жили поруч, поїхали позицію шукати, я ще тоді був командиром батареї. Він трішки зійшов з тропи та потрапив на мінне поле. Йому відірвало ногу, і коли падав, то ще впав на міну. Внаслідок цього у нього одна нога була розірвана нижче кістки, а інша нижче коліна.
"Він був кілограмів 140, мабуть. Я стою на тропі, розумію, що поруч з нами все літає. І мені треба зайти на мінне поле, щось зробити з ним. Я розумів, що його лишати не можна у жодному разі. Я зайшов туди, зрізав з нього бронежилет, кажу: "Давай, Віталій, я тебе буду тягнути якось".
Я взагалі не уявляю, як я підняв 140 кілограмів, які без ніг. На характері його підняв, протягнув 20 метрів, вийшов на тропу, лишив, вибіг на дорогу. Їхала машина, хлопці закинули, допомогли його завантажити. Я його передав, він був живий. І тут о 03:00 мені приходить повідомлення: "Віталік — "200". І я не розумію: передав живим, все зробив, як треба. Евакуація тривала 40 хвилин, там навіть кров не встигнула запектись. Приїжджаю туди, а в нього з рота кров пішла.
Я розумію, що вони йому зробили все з ногами, а всередині там все вже. І мене ще більше запаяло. Ну, як так? І я після того почав ходити на самий "нуль" витягувати. Була така ціль — неважливо в якому стані, але людина повинна повернутися додому. Різна релігія, різні погляди, але людину повинні бачити дома.
Навіть поранення дістав через те, що я вже був комбатом, я приїхав до комбрига. І я коли їхав до нього, коли мене викликали, мені на телефоні пишуть, що у нас один "300". Знов ногу одірвало. І я розумію, що я там уже, в Кліщіївці, як у себе дома. Я знаю там кожну тропку. Я приходжу до комбрига, який збирає евакуацію, інженерів, тому що там мінне поле, кажу: "Давайте я поїду просто і витягну. Я знаю, де це. Це максимально збереже людей, яких ви тут збираєте, які не розуміють".
Я виходжу, і він каже, щоб я не квапився, бо там все одно побратим буде без ноги, а там уже як буде. Коротше, стрибаю на квадроцикл, вдягаюсь і погнав. Залітаю я за канал, находжу його. В мене були знеболювальні хороші такі. Я йому колю, вантажу його на себе. Ногу, яка в нього одірвана, собі ставлю, вона все одно колихається.
"Я йому під себе ногу зажав, і ми починаємо їхати. Ні РЕБаРадіоелектронна боротьба., нічого немає. Все, він ззаду вчепився за мене, летимо, і нас переганяє FPV, потрапляє прямо в ніс квадрика, нормально посікло. І я їхав, уже колеса пробиті, квадрик висить, вода тече, кров в очі заливається. Зате людина у результаті лишилась з ногою".
Йому склали ногу, її не відрізали. Класно так розказують, що ти врятував людину і вона з ногою. Насправді в мене тепер щодо евакуації, тим більше, як в нас було на Курщині, не було такого, що "давай, отам людина, і ти пішов". Я дзвоню до комбрига, кажу: "Пане полковнику, можна я виїду на евакуацію?" Мені кажуть: "Женю, займайся батальйоном".
Викликаю людей, кажу: "В нас там наш побратим, якого треба забрати". Викликаються ті, хто хочуть. І далі вже їхня справа. На Курську в нас не було зв’язку. І я можу сидіти в себе на КСП, дивитися в монітори. А в мене там людина, ну я не знаю, що з нею, з цією людиною.
Чесно вам скажу, там пекло було. Я перший раз тоді побачив "карусель з FPV". Є ще "карусель з мавіків" — це коли картинка не перестає працювати. А там була карусель FPV на оптоволокні. Вони чують шуми машин і уже висять, а за ним наступні дрони. Ми ще до того взагалі не мали дронів: в нас одна долітає, і ми аплодуємо. А в них уже оптоволокно і карусель з нього.
"Багато де був, де пролазив, і я розумію, як це все працює. Я бачу, як війна мінялася від того моменту, де немає "мавіків", і до того, наскільки може залетіти і ударити, як з цим боротися, і що робити".
Командир батальйону безпілотних систем “Star” 22-ї окремої механізованої Миколаївської бригади Євген Петровський разом із побратимами під час виконання завдань на Курщині. Особистий архів Євгена
Є якийсь план, а хлопці не чують. Коли їм говориш: "Їдь прямо, не зупиняйся", – це означає, що треба їхати прямо та не зупиняйся. Вони роблять навпаки, думають, що вони розумні, що зупиняються, розвертаються і їдуть назад. Ось і вся біда — максимально не чують.
У мене був такий момент, коли треба було пройти два кілометри посадки, там інструктор прийшов до нас. Я йому кажу: "Дивись, друже, ти йдеш туди, міняєш піхоту, і не треба тобі штурмувати нічого". Він такий: "Ні, я не піду туди, мені треба 15 ріжків автомата, треба щось ще”. Я відповідаю: "Друже, дивись, там така посадка, що ти собі їх назбираєш і тобі легше буде. Ти дійдеш, зрозумієш, про що я говорю, тобі треба просто пройти два кілометри".
Він починає по телефону: "Чуєш, я в Авдіївці був". Кажу: "Я вірю, що ти був там, тільки це було вісім місяців назад, а війна змінилась. Ми не почали працювати тими "катюшами""Катюша" — це народна назва радянських реактивних систем залпового вогню (РСЗВ), найвідомішою з яких була БМ-13, а також БМ-8 і БМ-31. з СРСР. Ми почали працювати з FPV, де дуже сильно тяжко. Проходить 700 метрів і каже, що він "300", уламки в ногах. Кажу: "Ну, що, шановний, треба тобі 15 ріжків, чи ти б краще мене послухав і зробив би?" У результаті 27 років і поранений.
"Евакуація — це дуже болюче. Коли ти в піхотному батальйоні, у тебе йде потік, і ти не запам’ятовуєш людей. А коли ти живеш з людьми, то у тебе кожна втрата впливає на психіку. Якщо я колись 20 хвилин сів, посидів, витерся, встав, кажу: "Все, пора. Хлопці, його не повернути. Головне, що він в рідних дома". А зараз ні, дуже важко".
У нас війна забирає кращих, вони всі красунчики. І всі, хто зайшов на позицію і вийшов з неї — це Герої України. Не генерали. Справжніх Героїв лічена кількість — це ті піхотинці та солдати, які вийшли з цього пекла. Спустився в пекло, дав ляща чорту і вийшов назад, як то кажуть.
"Люди бояться військових": думки про війну, ТЦК та мобілізацію
— Як ви вважаєте, зараз існують якісь непорозуміння між військовими і цивільними?
— Коли раніше, бувши військовим, я йшов, на мене дивились: "Вау, ти такий красунчик". А зараз я приїжджаю, я в футболці батальйону, від мене відвертаються люди, тому що я їду на машині з чорними номерами: усі лякаються, що зараз можуть "приймати".
Ти йдеш у формі — всі на тебе дивляться. Іншого одягу у мене немає. За три роки в мене з цивільних речей: двоє шортів, двоє штанів і три футболки. Я не можу в них ходити. На бойових завданнях я у формі, а коли виходжу в цивільне життя, то що, мені доводиться переодягатися? Ну, шановні, якось ми трошки забулись. Люди вже бояться військових.
— Як ви ставитесь до тих, хто ухиляється від оповіщень ТЦК та мобілізації?
— Колись я думав, що воювати повинні люди, які розуміють або хочуть. Зараз я гадаю, що цих людей не залишилось. Ухилянти таке собі – 50/50. У мене є порівняння зі своїм батальйоном.
"У людей, яких ми набираємо у батальйон, є "сарафанне радіо". Тобто той з одним служив, той з іншим служив, і кажуть: "У нас тут добре, переживають за особовий склад і не кидають напризволяще". Ми їх набираємо з усіх підрозділів. І вони працюють просто ідеально. Потім до нас надходять люди, яких призвало ТЦК. Вони приїхали, розписалися, прийняли всі документи, кажуть: "До побачення, ми додому".
Дуже мало людей залишається. Я думаю, що трохи ті, хто при владі сидять, неправильно зробили, що відокремили ТЦК і ЗСУ. У мене є побратими, які стали начальниками територіальних центрів. Вони обмежено придатні — це ще зрозуміло. Вони і бойові, і стали начальниками ТЦК.
Журналістка Суспільне Миколаїв Валентина Гурова поруч із командиром батальйону безпілотних систем “Star” 22-ї окремої механізованої Миколаївської бригади Євгенієм Петровським. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
І ось він мені дзвонить, каже: "Женю, в мене такий класний пацан є молодий. Але я тобі його не можу віддати". Питаю: "А чого?" Він каже: "Тому, що мені галочку не поставлять". Ось і вся проблема — в галочці та документах. А чого не зробити так, що він дзвонить і говорить: "Жень, забери, молодий, класний пацан, хоче працювати, він хоче бути пілотом, а не штурмовиком"? Людина повинна мати право вибору.
"І коли він мені його передає для фахової підготовки та подальшої служби, чому йому ця галочка не ставиться? Він же все зробив для того, щоб людина потрапила, і неважливо куди. Оце розмежування максимально віддалило нас від ТЦК. І як тоді мотивувати цивільних — і чоловіків, і жінок?".
— Коли спілкуєшся з хлопцями там ближче до лінії зіткнення, то багато з них каже: "Ми не те, що закінчуємось, ми вже закінчились".
— Так, ми закінчились уже дуже давно. Я не знаю, на чому зараз тримаються. Знаєте, я, як якась коняка, дивлюсь тільки перед собою прямо. Я не бачу, що праворуч, що ліворуч і що там в інших підрозділах. При мені уже, коли я ще був начальником штабу, не було людей взагалі. Воювали люди похилого віку, після 50 років. Хоча нам розповідають, показують, що працівники ТЦК стільки "зловили" та передали. Де ці люди?
Деякі наші медійні особистості кажуть: "Та в мене там по 150 людей в день проходить чи в місяць". Звідки? Навіщо тобі 150 людей на місяць? І тобі нема де їх розселяти. У мене 100 людей за рік, і я ходжу щасливий, тому що я можу прикрити піхоту. Може б якось "воювали" не за кількість, а за правильний розподіл особового складу?
— Наразі армія потроху оновлюється, з'являється все більше командирів нової формації. Що б ви порадили молодим командирам, як і ви, які протягом відносно короткого часу обійняли такі посади?
— Вони мене не послухають, тому що є ті, хто боїться. А є ті, хто наказ виконує, тобто не зациклюється на папірцях. Треба максимально добиватися свого. Я кажу: "Дайте мені певну кількість "мавіків", FPV". А мені кажуть, що немає, зате мені дали завдань ще більше, як було. Приходить бригада, я питаю: "Чого я не можу сказати, що я не можу, а ви мені можете сказати, що немає?" Якщо немає, то може пора закінчувати?
Якось в нас щось нагорі неправильно працює. У нас немає забезпечення, а вони купляють машини, квартири. Так, зараз дуже багато людей, які повернулися до свого цивільного заняття і заробляють, окрім зарплати в армії, тому що кожен уже знає, що зарплата сто тисяч гривень — це майже міф.
Раніше можна було її отримувати, забезпечувати сім'ю і так далі, щось купити. Зараз такого немає. Треба берегти бюджет України. Треба добиватися свого, йти вперед і говорити тиловим підрозділам: "Шановні, я розумію, але у мене є своє завдання, бо я командир, вона поставлено мені, ви мене забезпечите".
Командир батальйону безпілотних систем “Star” 22-ї окремої механізованої Миколаївської бригади Євген Петровський. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Я мотивую хлопців, а ви мене забезпечуйте всім необхідним. І ви не повинні мені говорити, що в нас немає чогось. Коли я погано планую, у мене втрата особового складу. І мені боляче, тому що це людське життя, це довгий відновлювальний процес.
"Втрата "мавіка" — це пластик. Він, на мою думку, повинен бути, як і FPV: в один бік полетів, зняв, впав, ну, буває. Один папірець, втрачений мавік. Якщо ви не будете показувати свій характер, йти вперед, і вас буде ламати радянська армія, у вас нічого не вийде".
Це воно пробилось завдяки тому, що ніколи не боявся казати всім. Знаєте, я всім говорив все в очі, поки в мене не з’явився особовий склад. І мені начальник штабу каже: "Женю, трохи стримуйся, у нас же ж люди є. Ти там наговорив, накричав на них, а вони ж як?" Угу, я ж там підполковник, полковник, на посаді, зараз я зроблю тобі дуже погано. Так воно і є насправді. У нас в бригаді, чесно вам скажу, все добре.
