Збудувати власну оселю з нуля – це виклик. Робити це після важкого поранення, без двох ніг і руки – це історія про силу духу та любов до життя. У Гірці Полонці ветеран Роман разом з дружиною Катериною крок за кроком облаштовують свій дім.
Ще у 2018 році Роман купив цю ділянку, коли тут була лише лазня. До повномасштабної війни залив фундамент, а пізніше, після важких поранень, самотужки, єдиною рукою, ґрунтував та фарбував стіни, йдеться в сюжеті ТРК «Аверс».
«Побратими допомогли дах накрити. Далі ми своїми силами з двома братами почали з даху утеплювати, бо утеплити – найголовніше. Потім замовили вікна. Почали шпаклювати, обробляти стіни. На сантехніку, стяжку наймали людей, щоб швидко зробили», – говорить Роман.
Будівництво тривало. Випадково в будівельному магазині Роман познайомився з волонтером Марком.
«Я заїхав у Гірку Полонку. Я їх не знав. Я їх шукав. Ми вперше зустрілися в «Епіцентрі» на касі. Я робив ремонт і заїхав, щоб скупитися. Побачив хлопця без руки й вирішив допомогти йому завантажити матеріали в машину. Коли підійшов до нього з пропозицією допомоги, побачив, що він на протезах», – пригадує Марк.
Наступного дня Марк приїхав до будинку родини й одразу взявся до справи.
«Виходжу, бачу, що Марк стоїть. Каже: йдемо подивимося, що треба робити. На наступний день приїхав і приступив до роботи. Він те, що мав робити в себе вдома, відклав, приїхав до мене і тут робить. За два тижні він нам рідним став», – каже Роман.
«Він для Романа робить немов для сина. Старається, щоб усе було якнайкраще», – додає Катерина.
Марк працює біля домівки Романа понад два тижні. Привіз ворота, навозив каменю, щоб зробити поріг.
Волонтер зізнається: здивувало його тут чимало. Найперше – сам господар, який на протезах і без руки працює нарівні з усіма. Здивувало й інше – байдужість окремих сусідів, які навіть не вітаються.
«До них ніхто не заходить, ніхто не цікавиться, а що вже говорити про допомогу… Так не повинно бути. Мало того, що не приходять, не цікавляться, не допомагають, то навіть не вітаються. Ставлення до цієї молодої сім’ї, до таких хлопців…» – обурюється Марк.
Попри все, завдяки волонтерам і рідним робота кипить щодня: хтось вкладає плитку, хтось рівняє стіни, а хтось тримає дружню атмосферу.Читати ще: «У мене немає чужих дітей і чужих воїнів», – волонтерка Мама Лора з Волині, яка чекає доньку та сина з фронту
На початку повномасштабного вторгнення Роман повернувся з Польщі, щоб захищати Україну. Спочатку служив на Луцькому аеродромі, а далі були штурми на Херсонщині. Саме там він зазнав найважчих поранень. У херсонській лікарні йому ампутували руку, а пізніше в Одесі через гангрену довелося ампутувати обидві ноги. Далі була тривала реабілітація в Луцьку. І саме в госпіталі Роман зустрів Катерину.
«Ми з Рівненської області, але раніше не були знайомі. Ми познайомилися в госпіталі й так почали спілкуватися. Мама навідувала його, вони були знайомі, а я пішла за компанію. Коли я його побачила, то не знала, про що говорити. В нас не було спільних тем. Ми ж уперше побачилися, до того ж у госпіталі. Потрохи розговорилися і знайшли спільні теми», – говорить Катерина.
«Вона прийшла з мамою до мене в госпіталь. Маму я знав, але не знав, що в неї є Катя. Коли вони прийшли до мене в палату, ми з її мамою почали говорити, а Катя сиділа, мовчала», – пригадує Роман.
Попри тяжкий шлях реабілітації, життя в оселі вирує на повну. У господарів і волонтера вже є спільні плани на відпочинок. Цієї осені Роман із Марком збираються на тихе полювання – по гриби.
Завдяки небайдужим людям постають не просто стіни, а створюється міцна родина, адже саме щира підтримка допомагає долати найважчі випробування.
