Кінець ХV – початок ХVІ століть став часом активізації урбанізаційного процесу у Великому князівстві Литовському. Він призвів до утворення якісно нових територіальних осередків, наділених правом на самоврядування, та змін у політико-правовому статусі міст, які вже було нанесено на просторову мапу князівства.
Великокнязівським чи королівським привілеєм мешканці міста переводились із права, нормами якого вони досі послуговувалися (волинське, руське), на маґдебурзьке. Привілей на маґдебургію Луцьку від 31 липня 1497 року окреслив силует справді європейського, маґдебурзького «міста Луцького».
Головне нововведення: виокремлення з-під замкової юрисдикції питомо міської території. Нова влада – самоврядний Луцький маґістрат.
Площа Ринок у Луцьку ХVI-XVIII століть. Художня реконструкція Олександра Дишка
Маґістрат ‒ орган самоуправлінської громади повноправних міщан-«майдеборчиків», що складався із двох палат – лави та ради. Перша із них, очолювана війтом, мала у власній компетенції здебільшого судову сферу життя міста і складалася із чотирьох-семи лавників. Друга, під керівництвом старшого з райців, опікувалася цивільно-адміністративними справами Луцька. Вона налічувала чотирьох урядників, кожен із яких певний період виконував обов’язки бурмистра – очільника ради.
За нормами права, які описав знавець та упорядник норм маґдебургії Бартоломій Ґроїцький «Порядок судів і справ міських права маґдебурзького в Короні Польській», якими послуговувалися самоврядні громади міст, вершителі суду над міщанами, урядники маґістратів, мали володіти низкою учтивих чеснот та рис. З-поміж них – страх перед Богом, правдивість, мудрість, мужність, неквапливість, відсутність гніву-ненависті, приязнь.
У ХVII столітті застережливо ставилися до хабарництва. У книжці правника було зазначено, що «дари сліплять очі мудрого чоловіка, шкоду чинячи справедливості людській».
Засідання міського уряду, ХVI століття
За влучною заувагою відомого французького історика Фернана Броделя, «не існувало міст без влади, яка водночас і захищала, і примушувала, хоч би яка була форма такої влади, хоч би яка соціальна група її втілювала». Людським уособленням тієї міської влади-маґістрату були його урядники – лентвійт, лавники, райці, бурмистри, канцеляристи-писарі. Складаючи присягу на уряд, вони обіцяли «Богу всемогутньому та найяснішому пану Королеві Польському, а також усьому поспільству міста того бути вірним і справедливість кожному – так багатому, як і бідному, сусідам і гостям чинити і множити, а несправедливість нищити…».
Між представниками влади і міською громадою часами траплялися суперечності й незгоди.
Читати ще: Про що писав у заповіті луцький міщанин ХVIIcтоліття
У міській війтівсько-лавничій книзі Луцького маґістрату в липні 1638 року зафіксовано скаргу райці Василя Шилневича на райцю й луцького міщанина Нестора Йовковича. Причиною скарги на урядника було те, що він привласнив ратушний ґрунт, розміщений над Стиром, поблизу будинку Андрія Корпилівця. Скориставшись службовим становищем, урядник Нестор «на тому готовому насипаному ґрунті ратушному» побудував власну солодовню, броварню та винницю.
Міська печатка Луцька із постаттю Святого Миколая, 1612 рік
Розігнав міщан, які там мешкали й сплачували чинш (різновид податку) та контрибуції до міської скарбниці. Податки на ратушу Йовкович відмовлявся сплачувати, що значною мірою применшувало належний маґістратській скарбничці прибуток. Скориставшись відсутністю одного із своїх сусідів, а разом з тим і позивача Василя Шилневича, Йовкович посягнув на його ґрунт, «працею власною і коштом насипаний».
Розкопав у глибину на два лікті, а в довжину аж до самого Стиру і возив собі землю, завдавши тим шкоди позивачу на сто злотих. Завадити злочину намагалася дружина Шилневича, просячи, аби кривдник припинив забирати ґрунт. Йовкович, обізвавши жінку «образливими словами», відповів: «якщо би вам земля потрібна була, за Стиром собі будете брати».
Олександр Дишко. Острів Луцьк, 2010 рік. Авторська реконструкція
Отже, один із урядників маґістрату, способом захоплення міського ґрунту створив власну (приватну) юридику. Як показав час, скарги на Йовковича не досягли бажаного результату, оскільки через два роки, у травні 1640-го, в одному із міських документів Нестора Йовковича зафіксовано як «райцю і міщанина луцького, представника власної юридики».
Читати ще: Як Луцьк став самоврядним: кілька штрихів до історії міста
Практика створення юридик представниками міського патриціату була характерною не тільки для Луцька. Так, власну юридику в Києві й у дещо леґітимніший спосіб – купівлею й шляхом застави – наприкінці ХVІ століття створив київський міщанин, а згодом, через набуття значних земельних маєтностей шляхтич Василь Ходика-Креницький.
Аркуші міської книги Луцька зафіксували славетного Яна Гепнера в статусі райці, бурмистра й лентвійта. Кілька записів свідчать про достатньо активні позиції міщанина як луцького купця й аптекаря, до якого по цілющі трави їхали і з околиць, і з достатньо віддалених теренів.
Підтвердженням тому був судовий процес, започаткований в луцькій ратуші наприкінці жовтня 1638 року. Тоді до війта Андрія Загоровського, райці Шимона Злоторовича та лавника Романа Левоновича звернувся шляхетний Флоріан Вуєвич – слуга червоноґродської старостини Марини Даниловичевої.
Руїни червоноґродського замку. Фото з Вікіпедії
Зі слів позивача стає зрозумілим рівень шахрайства та махінацій, які собі дозволяв Гепнер, торгуючи ліками. Незадовго до звернення в маґістрат повод приїжджав до Луцька за дорученням своєї пані для купівлі «різного коріння за потребою». Усе необхідне шляхтич Вуєвич придбав у луцького райці-аптекаря відповідно до його ваг за суму, яку запросив Гепнер.
Сплачені за ліки кошти викликали підозру й сумніви у червоноґродської старостини. Тож бажаючи відновити справедливість, Марина Даниловичева відправила до Луцька вже двох своїх слуг: разом з Вуєвичем поїхав Федір Кулин. У місті вони знайшли інших аптекарів, за допомогою яких і з’ясували «несправедливість ваги» Яна Гепнера.
Прийшовши до кам’яниці райці, червоноґродські гості не застали господаря вдома. Пані Гепнерова як добра дружина заперечувала чоловікові шахрайства і навіть заручилася підтримкою аптекаря Петра Моримушича та аптекарчика (учня) пана Йонасового, що свідчили на користь Гепнерів.
Ряд міських кам’яниць на давній площі Ринок у Луцьку, світлина 1960-х років
Аби остаточно переконати позивачів не йти до суду, жінка пропонувала їм «кільканадцять злотих». Однак ця пропозиція ані Флоріана Вуєвича, ані Федора Кулина не зацікавила, і промовиста скарга з’явилася у міських актах.
Скандальна і курйозна подія, що зумовила чергову скаргу проти Яна Гепнера, сталася наприкінці серпня 1639 року, коли все місто ретельно готувалося до початку осіннього Святосеменівського ярмарку, доводячи до ладу свій крам та ятки. Задля збагачення ратушної скарбниці того літа торговельну буду посеред Ринку по сусідству з будинком бурмистра Шимона Злоторовича звів і маґістрат.
Читати ще: У Луцьку і Володимирі були ратуші. Чому це важливо
Однак отримати жаданий прибуток від оренди ятки міським урядникам так і не вдалося: за наказом лентвійта-райці Яна Гепнера його слуги розібрали буду і зробили це в обурливий спосіб. До початку ярмарку залишалося менш як два дні, тому лучани не полишали приготувань ні вдень, ні вночі. Саме ця обставина врешті й стала вирішальною на судовому слуханні справи в ратуші 31 серпня 1639 року, бо очевидців неприємної й ганебної оказії виявилося чимало.
Перехресні склепіння кінця ХVII століття у коридорах Єзуїтського колеґіуму (фото 1916 року)
Перший з них – Андрій Трубач. Склавши присягу на правдиве свідчення, розповів, що пізно вночі почув якийсь галас на Ринку. Вийшовши з власної комори, він побачив перед собою двох озброєних аптекарчиків – слуг і учнів луцького аптекаря-райці Яна Гепнера. Вони вправно й відкрито, просто перед очима у чоловіка носили дерево з буди через Вірменську вулицю до Стиру.
Шокований і здивований відвертим нахабством чоловік запитував аптекарчиків, навіщо ті шкоди чинять. Відповіді він не дочекався, побачивши натомість «самого пана Гепнера в білій кучмі з голим кордом, який за ними йшов».
Інтерʼєр камʼяниці волинських міщан на іконі «Різдво Богородиці» ХVII століття. З колекції Музею волинської ікони
Цінними для розуміння трагізму і, водночас курйозу ситуації були свідчення Гната Шевчика. За його словами, аптекарчики не просто не зважали на людей, що на власні очі бачили, як ті руйнують ратушну буду, а ще й привітались із ними: «двоє з них, повз нас дерево носячи до води, доброго вечора нам побажали».
Корнеліс де Ман. Колективний портрет аптекарів (Дельфт, 1670 рік)
Врешті зупинити свавілля урядника спробував сторож єврейської крамниці Дмитро. Та хлопці-слуги, упившись Гепнеровим вином, мало зважали на зауваження чоловіка. Поважний пан лентвійт красномовно порадив бідоласі не втручатись у чужу справу: «чоловіче, як довідаєшся про те, що тобі не належить, то згинеш марно».
Оксана ШТАНЬКО
