За інформацією: Суспільне.
Оксана Козарь, Таісія Серденко, Людмила Балецька. Колаж: Суспільне Ужгород
До Міжнародного дня жінок і дівчат в науці Суспільне підготувало матеріал про діяльність трьох дослідниць — Оксани Козарь, Таісії Серденко та Людмили Балецької. Вони працюють на Закарпатті у різних галузях науки.
Докторка технічних наук Оксана Козарь
Науковиця викладає в Мукачівському державному університеті з 1995 року. Наразі вона професорка кафедри інженерії, технологій та професійної освіти. Її кандидатська дисертація, яку вона захистила у 2000 році, була пов'язана із технологіями фарбування натурального хутра різними класами барвників.
За словами Оксани Козарь, її навички з колорування хутра стали у нагоді після повномасштабного вторгнення, а саме у фарбуванні маскувальних сіток для ЗСУ.
"Волонтерка, наша випускниця Зоя Туряниця, звернулася до мене з потребою пофарбувати текстильні відходи швейних виробництв. Їх було багато, однак тільки білих і світлих кольорів. У хімічній лабораторії МДУ я разом зі студенткою 3-го курсу Іванкою Малярчик, розробили рецептури фарбувальних розчинів для кожного виду текстильного матеріалу. Після цього разом із Зоєю спробували цей процес фарбування масштабувати, закупили барвники, відповідні реагенти і фарбували текстильні відходи вдома у своїх пральних машинах. Висушували, розрізали на стрічки, і готові матеріали відвозили на пункт плетіння маскувальних сіток у волонтерському хабі "Венеція". Пізніше долучилися й інші жінки – волонтерки, які проводили фарбування в домашніх умовах", — розказала Оксана Козарь.
Докторська дисертаційна робота професорки була присвячена розробці спеціального захисного взуття для рятувальників та пожежників.
"Ми займалися модифікацією взуттєвої шкіри та клею дисперсією закарпатського цеоліту для надання їм високих міцнісних, ергономічних і термостійких характеристик. Створювали технології виготовлення захисного взуття зі шкіряних матеріалів і клейових композицій. Це взуття пройшло випробування працівниками аварійно-рятувального загону ДСНС України та курсантами Черкаського інституту пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля. Після трьох місяців користування вони оцінили взуття позитивно", — додала вона.
Зараз професорка викладає хімію, фізико-хімію полімерів, є співавторкою підручника "Основи хімії та фізико-хімії полімерів" для студентів інженерних спеціальностей в сфері легкої промисловості. За роки викладання Оксана Козарь мала понад 2000 студентів.
"Найбільші багатства для мене особисто — не стільки наукові праці, патенти, здобутки наукові, а мої випускники, студенти, яким я мала змогу передати часточку себе, свого досвіду, знань і вмінь. Найвища насолода в моїй роботі — це робота зі студентами, навчання і пізнання, що викликає необхідність і самій навчатись і розвиватись. Я їх обожнюю і відчуваю взаємність”, — поділилася Оксана Козарь.
Оксана Козарь зі студенткою. Оксана Козарь
Кандидатка фізико-математичних наук Таісія Серденко
Дослідниця — старша викладачка кафедри інженерії, технології та професійної освіти Мукачівського державного університету, кандидатка фізико-математичних наук. Також викладає онлайн у двох київських університетах: медичну та біологічну фізику для медиків, а також фізику для фахівців із кібербезпеки в КНЕУ.
За її словами, вона захистила дисертацію з біофізики:
"Навчання на той час було три роки. У мене на захист дисертації пішло більше років, тому що це все супроводжувалось народженням дітей, і вже дисертацію я захистила з двома дітьми. Звичайно, жінкам трошки важче, що це і перерва на декретну відпустку".
Її робота стосувалася реакційних центрів пурпурних бактерій. Вона вивчала, як електрони рухаються всередині молекул, які здійснюють фотосинтез, зокрема в реакційних центрах бактерій Rhodobacter sphaeroides.
"Це бактерії, які роблять фотосинтез як і рослини. Є спеціальний такий реакційний центр в цих бактеріях: електрон переходить з одного боку мембрани на інший. Ми не знаємо, що там відбувається. Ми знаємо початковий процес, кінцевий процес. Тобто нас цікавило, що відбувається там всередині. І швидкі ці процеси досить добре вивчені, а повільні процеси, які пов'язані з структурними змінами в самих цих білкових комплексах, вони були вивчені на той момент досить погано. І ми проводили експерименти, потім аналізували дані, використовували для цього різні методи", — розповіла дослідниця.
За її словами, можна робити сонячні батареї на основі цих реакційних центрів бактерій. Тому що в природі цей процес має майже 99,9% ефективності.
"Я зіткнулася з тим, що, у моїх медичних студентів немає базових знань з фізики. Підручники написані дуже сухо, дуже формально. У мене є досвід викладання англійською мовою, я почитала англомовні підручники, мені сподобалося. Там все набагато простіше, набагато більше прикладів, де майбутні лікарі можуть це в своїй практиці застосувати", — додала Таісія Серденко.
Зараз вона в процесі написання науково-популярної книги з медичної і біологічної фізики:
“Я все-таки пишу більше на широку аудиторію, щоб це було цікаво не тільки спеціалістам цієї галузі. Пояснюю, як закони фізики працюють в нашому тілі. Зараз написано декілька розділів. На студентах апробую це, я даю їм почитати ці розділи. В другому семестрі буде більше про вплив електричного струму, змінного та постійного, електромагнітного випромінювання, про радіоактивне випромінювання. Тобто ці розділи в мене ще попереду. Це буде розраховано на учнів, щоб школярі нарешті полюбили фізику, а не просто відсиджували ці уроки чи розв'язували якісь задачки із серії "підставляємо у формулу".
Науковиця додає, викладачам в університетах залишається мало часу саме на наукову роботу: за рахунок того, що вони мають багато аудиторної роботи: лекції, практичні семінари, лабораторні.
"Я особисто не стикалася з якимись палками в колеса з боку колег-чоловіків. Так, жарти були, особливо, якщо це були якісь посиденьки на 8 березня, але ми сприймали це нормально. Типу, що"жінка-фізик — це і не жінка, і не фізик". Насправді всі дуже підтримували і допомагали. Розказувала про наукового керівника, навпаки, він коли дізнався, що я завагітніла, дуже підтримував, казав: діти – це в першу чергу. Я рада, що мені все-таки вдалося закінчити свою роботу, захистити кандидатську, але докторську поки не планую", — поділилася Таісія Серденко.
Кандидатка психологічних наук Людмила Балецька
Науковиця також доцентка кафедри психології Ужгородського національного університету. Її кандидатська дисертація стосувалась психології сприйняття успіху студентів гуманітарного і технічного напрямків. А тепер вона працює в дитячій психоонкології, і її дослідницьке питання звучить таким чином: "Як сім'ї дітей з онкологічними захворюваннями осмислюють свій досвід у контексті війни?".
“Питанням психоонкології я почала займатись з 2019-го року, але війна додала свої корективи в фокус дослідження. Ми ніколи не задумувались, але історії дітей, що хворіють на рак, та й їхніх сімей — дуже не прості самі по собі. А війна додає ще окремого рівня складності. Серед людей, з ким я проводжу дослідницькі інтерв’ю, є довгі складні історії міграції. Є також історії з окупованих територій, від сімей, яким приходилось проходити так звані "фільтраційні табори" у Росії, щоб потрапити назад в Україну", — розповіла вона.
У її дослідженні, вона свідомо додала часовий вимір, щоб простежити, як змінюється досвід під час війни, і зробити результати корисними для інших схожих ситуацій, розказала доцентка кафедри психології.
"По-перше, я додатково досліджую життя дітей, які жили на Закарпатті й лікувалися від раку у 1939 році, на початку Другої світової війни. По-друге, це Боснійська війна: я мала можливість протягом року досліджувати це питання в Боснії та Герцоговині, щоб зрозуміти, що відбувалося з дітьми, хворими на рак, починаючи з 1992 року”, — додала дослідниця.
Вона зазначила, що на Балканах вдалося відшукати й налагодити контакт із лікарями, які працювали у воєнний час. Проте знайти жодної історії хвороби не вдалося — архів в Сараєво, наприклад, було знищено під час одного з боїв.
"Те, що немає документів, — це теж свідчення. Це теж документ. Це дає нам перспективу побачити, що під час війни дітей, які хворіють, просто "перемелює" сама реальність війни. Ми не знаємо їхньої долі: чи вони померли від раку через неможливість лікуватися, чи загинули від насильства, чи втратили родини. У таких умовах дитина може померти не стільки від самої хвороби, скільки від руйнування системи лікування та безпеки. Це надзвичайно вразлива категорія", — розповіла Людмила Балецька.
Вона повідомила, що 1939 рік на Закарпатті обрала свідомо, адже саме тоді регіон переживав складні зміни влади, і для місцевого населення фактично розпочався воєнний період.
"До листопада 1938 року Ужгород входив до складу Чехословаччини, а згодом опинився під владою Угорщини — фактично це вже була інша держава. Я досліджую медичну документацію тих років і бачу бланки історії хвороби, надруковані чеською та русинською мовами, а записи всередині вже ведуться угорською. Це не пояснює психологію дітей, які лікувалися в таких умовах, але дозволяє цілісніше уявити контекст, у якому вони перебували й отримували лікування. Це лише одна гілка дослідження, але вона дає змогу побачити, що проблема не є новою — війна системно змінює можливості лікування дітей", — додала доцентка кафедри психології.
За словами Людмили Балецької, оскільки її робота стосується практичної психоонкології, разом із колегами з благодійного фонду "Запорука" вони інтегрують дослідницькі питання в різні проєкти, і це безпосередньо впливає на медичну систему вже зараз. Наприклад, останнім часом їхня увага зосереджена на досвіді медичних фахівців і фахівчинь, які працюють в онкології в Україні сьогодні. У "Запоруці" ми досліджуємо ці питання й одразу ділимося результатами з лікарською спільнотою та іншими організаціями, які працюють над запобіганням криз у медичній системі, таким чином комплексно піклуючись про фізичне та психічне здоров’я дітей і їхніх сімей.
Дослідниця зазначила, що вона не має можливості постійно займатись виключно наукою, це більше її особиста дослідницька ініціатива.
"Справжня наука не робиться за один рік і навіть за п'ять років. З того, що я бачу, це 10 і більше — щоб так глибоко достатньо зайти в тему, зануритись, але й не бути таким однобоким. Ну, бо наука — це досить така дорога штука, ти мусиш бути постійно у певному середовищі, якщо ти хочеш мати адекватну оцінку того, чим ти займаєшся", — розповіла вона.
Людмила Балецька доповнила, науковій спільноті в Україні під час війни непросто:
"Однак, якщо говорити про жінок у науці, я б обов’язково запроваджувала для всіх дівчат, які навчаються на аспірантурі, систему менторства, у межах якої досвідчені науковиці підтримують молодших колегинь на початку їхнього професійного шляху. Йдеться не про відокремлення, а про підтримку: жінки в академічному середовищі часто стикаються з подібними викликами — від сумнівів у компетентності до складнощів поєднання науки й особистого життя. У багатьох країнах уже працюють такі програми, і вони допомагають молодим дослідницям не залишатися наодинці з труднощами. Можливо, більшості людей здається, що жодного дисбалансу немає. Але правда в тому, що він існує і є багатошаровим. Від нібито "невинних" жартів про те, що чоловіки розумніші чи надійніші, до уявлень, що жінка може отримувати меншу оплату праці. І хоча це не завжди виглядає як системне явище в Україні, це радше не тому, що з гендерним балансом усе добре, а тому, що сама наука, на жаль, не є системно підтриманою сферою. Проте я вірю, що Україна розвиватиме науку — бо в нас просто немає іншого шляху".
