За інформацією: Суспільне Полтава.
У жовтні 2024-го року Поліні Носенко з Новосанжарської громади виповнилось 100 років. Жінка пережила Голодомор та Другу світову війну. Нині згадує, як у 30-х роках минулого століття вимушена була їсти мертвих тварин, траву та кору дерев, аби вижити.
Свою історію та історію своєї родини Поліна Олександрівна розповіла Суспільному напередодні Дня пам’яті жертв голодоморів в Україні, який щорічно припадає на четверту суботу листопада.
Поліна Носенко з чоловіком Іваном Носенком. Суспільне Полтава
Під час Голодомору 30-х років ХХ століття Поліні Носенко було 8 років.
Народилась 1924-го 14 жовтня. Село Зачепилівка. А що ми їли? Траву різну, тварин усіх підряд, кого піймали. Усе це їли. І собаки, і коти, і пуголовки, і черепахи. Усе, що можна, бо вмирати з голоду, це найстрашніше з усього страшного. Людина робиться, як вам сказати, їй нічого не шкода. Їй тільки їсти, їсти, їсти. Вона умирає, а просить їсти. І були такі випадки, що і люди, матері їли своїх дітей. Це жах, жах! Як? Варили мертвих і їли.
Пам’ятник жертвам Голодомору у Нових Санжарах. Суспільне Полтава
Пам’ятає жінка голодну смерть рідних та односельчан.
Мій братик помер під час Голодомору. Вижили тому, що мамин тато був простим селянином, що мав там хазяйствечко. І ото нам уже потрошку щось виділяв. Їли, називалися «мандрики». Обдирали кору, липу. Липа особливо, воно м'яке таке, і козельки. Ростуть у землі, корінь такий, як морква, нагадує. З усього пекли мандрики, таке, що клейке. Щоб клеїлося.
Чоловік Поліни Носенко помер 16 років тому. З ним жінка познайомилась у післявоєнний час. Власних дітей подружжя не мало.
Очевидиця Голодомору з Нових Санжар Поліна Носенко. Суспільне ПолтаваВін був репресований, розкуркулений, сім'я. Усі померли з голоду, один він залишився в живих. Їх назвали куркулями, а куркуль – це ворог радянської влади був. І знищили всіх. Діток у мене…я не народжувала. Взяли дівчинку, оце Галочка, вона усиновлена. І оце завдяки їй я живу у світі.
Голод, каже жінка, страшніше будь-якої війни.
Ви знаєте, дорогенькі, як це страшно, як людина хоче їсти. Вона нічого, вона сидить уже домирає, а отак: «Їсти, їсти…» Боже, це треба пережити в душі, серцем. Це не дай Боже, щоб ніхто ніде не помирав з голоду. Будь-які нації! Боже, хай живуть усі люди на землі.
