За інформацією: Суспільне.
Захисник Василь Накладюк — родом з Івано-Франківщини, однак виріс та довгий час жив на Черкащині. У 2023 році його мобілізували до 32-ї окремої механізованої бригади, де він служив у медичному пункті, вивозив із позицій поранених та евакуював полеглих побратимів. У грудні 2025-го загинув.
Донька захисника Інна Бондаренко Суспільному розповіла: аби зберегти пам’ять, створила петицію про присвоєння батькові звання Героя України.
"Не вірив до останнього, що почалася війна"
Василь Накладюк народився в селі Пасічна на Івано-Франківщині. Виріс у селі Свічківка на Черкащині, де закінчив школу. Має трьох доньок та шістьох онуків. У мирному житті пан Василь був трактористом, але перед початком повномасштабної війни він був вдома і допомагав доньці у вихованні дітей. Родина тоді мешкала на Київщині:
"Я і мама — медики. Ми працювали в Києві, їздили на добові чергування, чоловік теж у Києві працював. А він залишався з моїми дітьми. Допомагав, готував їсти, прав. Ще у нас було господарство — дві корови, свині, город. Це все було на його плечах, поки ми їздили на роботу".
У такому режимі жили поки почалась повномасштабна війна:
"Нас це застало, коли ми були в Києві на роботі. Мама повинна була з добового чергування їхати, а я — заступати. Тато в цей час був з дітьми — вони вже були школярками. Він не вірив до останнього, що почалася війна. Не думав, що таке буде, зібрав дітей до школи. Мама поїхала додому, а я чергувала і приїхала 25 лютого. Була паніка: ми не розуміли, що відбувається, думали, що це ненадовго".
Василь Накладюк з рідними. Фото з архіву Інни Бондаренко
Але все затягнулося:
"Першим з нашої родини був мобілізований мій чоловік у березні 2022 року. А тата в кінці місяця викликали для уточнення даних. Уточнили і відпустили. В серпні він пройшов медогляд — його визнали придатним. Перший раз його викликали по мобілізації 16 вересня. Відвезли в навчальний центр, але згодом він повернувся — не підійшов туди, бо це були ДШВ. Через тиждень ще викликали. А 13 січня 2023 року тата мобілізували військову службу, у новостворену 32 окрему механізовану бригаду".
"Носив біля серця малюнки онучок"
Василь Накладюк служив на посаді механіка-водія медичного пункту. Брав участь у бойових діях на Куп'янсько-Лиманському напрямку, згодом були Покровськ та Торецьк.
"Ми ще з нього тоді сміялися, бо я медик, мама в медицині. Кажу: і ти далеко від медиків не пішов", — розповіла пані Інна.
Позивний мав "Кузьма":
"Позивний у нього, можна сказати, «народився» коли він ще в школу ходив. Хто його так назвав, я не знаю, але прижилось".
Кузьма вивозив поранених та евакуйовував загиблих захисників, додала пані Інна:
"Це було його основне завдання. Він дуже швидко їздив і хлопці говорили, що це врятувало не одне життя. Він навіть коли у відпустку приїжджав, то не міг переключитися, що вже не на війні. Через цю його звичку швидко керувати автомобілем ми навіть трошки побоювалися з ним їздити".
Про те, що тато переживав на фронті, пані Інна дізналася згодом — з листа побратимів, які планували приїхати на його поховання, але змушені були їхати на "нуль". Публікуємо уривок з листа:
"Ти не раз потрапляв під ворожі обстріли, але вчасно доставляв бійців, що потребували термінової медичної допомоги, в будь-яку точку. Ми завжди дивувалися твоєму вмінню швидко реагувати на ситуацію і давати корисну тактичну пораду побратимам в окопах. Ти вправно керував автомобілем та заряджав хлопців оптимізмом, вселяв їм віру в те, що все буде добре. Ти говорив, що ти щасливий дідусь своїх улюблених онуків. І бажав нам дожити до статусу дідуся та відчути радість дідівства. Ти носив у лівій боковій кишені, біля серця, дитячі малюнки. А ми, побратими, добре знаємо, що це малюнки онучок".
Василь Накладюк з рідними. Фото з архіву Інни Бондаренко
Сам батько розповідати про війну не любив, додала Інна Бондаренко:
"Наші хлопці — що мій чоловік, що тато, були закриті. У них не можна було запитати щось про війну. Тато завжди казав: я приїду, як все закінчиться, от тоді й будемо говорити, а зараз говорити немає про що. Це просто війна".
Приховував і стан свого здоров'я, аби не турбувати близьких:
"Він взагалі дуже скритний був. Щось дізнатися у нього було важко. Коли почалася війна, мій чоловік купив машину, щоб виконувати на ній завдання по службі, а потім ми це авто віддали татові. Чоловік ще говорив: вона мене вивезла, тату, і вас вивезе. І от чоловік, коли тато загинув, поїхав по цю машину і по його речі. У речах була його медична карта. Там було записано, що в нього боліли зуби — він їх лікував. Він навіть за це мені не казав нічого. Я чула по голосу, що він говорить якось не так, але не розуміла, в чому причина. Дуже переживав, що ми будемо панікувати, переживати".
Рідні робили все, аби бути із захисником на зв'язку:
"У нас була з ним домовленість, щоб він обов'язково телефонував. Ми все зробили для того, щоб в них був зв'язок — купили йому Старлінк, збирали гроші на EcoFlow. До мами він дзвонив двічі на день, а до мене — щовечора. Навіть час певний визначили — домовилися, що він телефонує мені з шостої до сьомої вечора. Коли він не телефонував, я вже починала бити паніку".
Одного разу так і сталося. 17 грудня 2025 року пан Василь не вийшов на зв'язок.
Василь Накладюк. Фото з архіву Інни Бондаренко
"Тато не дзвонив?"
Пані Інна розповіла про останню розмову з татом:
"О 18:20 він мені зателефонував. Він дуже обожнював моїх дівчат. Найменшенька вже народилася, коли він був в армії. Але він не пропускав нічого, телефонував по відеозв'язку. Ми тоді разом вибирали костюм на дитяче свято, яке мало бути 26 грудня. Потім він мені в TikTok почав скидати відео. Останнє відео було о 18:30. О 18:40 він ще до мами подзвонив. І все, це був останній раз, коли ми його чули", — розповіла донька.
Вже потім родина дізнається, що Кузьма загинув під час бойового завдання. На той момент йому 50 років. Через дев'ять днів мало виповнитися 51.
Два місяці, до 9 лютого 2026 року, Василь Накладюк вважався зниклим безвісти.
"Коли він 18 грудня вийшов на зв'язок, я зателефонувала мамі, спитала — тато не дзвонив? Вона: ні, а до тебе теж не дзвонив? Я знала, що якщо він не може додзвонитися до мами, то набере мене. Але дзвінка не було. Спершу ми думали, що, можливо, він на завданні. А потім пробували додзвонитися до командування, але не вийшло", — розповіла пані Інна.
23 грудня родині принесли сповіщення, що захисник зник безвісти.
"Ми здали тест ДНК, а на початку січня з нами зв'язався слідчий, що є тіло, схоже на нашого тата. Його мама здала повторне ДНК і 9 лютого слідча повідомила, що є збіг на 99,9%".
"Треба, щоб рідні захисників не почувалися окремою групою"
21 лютого захисника провели в останню путь. За пів року до загибелі він отримав почесну відзнаку — Срібний Хрест "Воїна-лицаря" ІІ ступеня.
Нині ж Інна Бондаренко зареєструвала на сайті президента петицію з проханням присвоїти її батькові звання Героя України.
"Для мене важливо, щоб тато отримав це звання. Щоб про нього пам'ятали не лише ми, рідні, сусіди чи односельці, а вся Україна. Щоб знали, що він віддав своє життя для нашого завтра, нашого майбутнього", — зазначила вона.
Додала: на її думку, держава має робити все, аби рідні загиблих та безвісти зниклих захисників не почувалися "окремою групою" в суспільстві:
"Потрібно забезпечити прозорий пошук та інформування, юридичний супровід, соціальні гарантії, психологічну підтримку цих людей. Щоб вони були частиною суспільства, а не окремою групою. Роботодавці своєю чергою мають виявляти гнучкість до працівників, які переживають втрату або чекають звістку про рідних".
Батька дуже любила, поважала і цінувала, розповіла пані Інна. Він також любив свою родину і допомагав усім, чим міг, додала вона. Тож тепер все вдома нагадує про нього:
"Він мені забезпечив найкраще дитинство, в якому я почувалася безпечно. Коли заходжу в будинок, в якому ми живемо, завжди згадую про нього, згадую, що він тут робив, що будував своїми руками. Він дуже смачно готував, робив чудову консервацію. Недавно ми знайшли його консервації і тепер бережемо їх як згадку. Не можемо з'їсти. Бо це пам'ять про нього".
