За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Військовий і правозахисник Масі Найєм на форумі “Re: Open Zakarpattia”. Фото: The Institute for Central European Strategy | Facebook
Масі Найєм — український військовий та адвокат, засновник юридичної компанії. Воював на сході України до повномасштабного вторгнення Росії, після 24 лютого знову повернувся у ЗСУ. У червні 2022-го підірвався на міні та отримав поранення.
У інтерв'ю "Суспільне Ужгород" він розповів про роботу громадської організації "Принцип", порушення прав військових та ветеранів, а також проблему реформи МСЕК та ВЛК.
— На форумі "Re: Open Zakarpattia" ви взяли участь у дискусії про реабілітацію ветеранів. Які на вашу думку пріоритетні питання стоять перед Закарпаттям?
— Якби я після поранення шукав, куди приїхати відпочити, щоб не бачити війни, я б приїхав на Закарпаття. Це не значить, що тут немає війни. Але тут тихіше. І тому на Закарпатті потрібно більше говорити про поранених військових. Не з точки зору, що вони якісь жертви, якісь слабкі і нікчемні. Ми достатньо сильні, ми багато чого вже змогли і зможемо ще більше. І те, що сталося в Івано-Франківську, коли брат мера Марцінківа сказав, що у місті не хочуть бачити людей з інвалідністю, тому реабілітаційного центру там не буде, — це неприпустимо. Так відбувається, бо голосу суспільства немає. Потрібно частіше про це говорити. Коли про проблеми військових говорять більше — в мене з'являється більше надії на це суспільство. Ветеранам війни потрібно дати належну шану, яку держава вже не може дати, вона не зробила цю роботу. Якщо раптом у моєму місті буде дуже погано, бо в Києві, чесно кажучи, ця робота провалена, то я прийду кудись в Україні, де прекрасно розуміють, що я втратив. Якщо місто буде зручним для людей з інвалідністю, це буде прекрасно, бо ці люди витрачатимуть гроші у вашому місті чи регіоні, а це принесе надходження у ваші місцеві бюджети.
— Як витримати цей баланс, коли з одного боку в місті вже є поранені, яким потрібно потрапити в ту ж аптеку чи магазин, а з іншого боку, коли звертаєшся за коментарями до тих, хто відповідальний за облаштування інклюзивного простору, відповідають, що це не на часі, зараз війна, гроші витрачаються на інше?
— Тим, хто каже, що це не на часі, потрібно налаштувати фокус. Маніпулюють вони. Більшість цивільних українців — абсолютно здорові люди. В тому сенсі, що вони ціннісні і вони хотіли б піти воювати. Ми в громадській організації "Принцип" робили дослідження і виявили, що більшість цивільних і військових хвилюються, що держава про них забуде, коли вони стануть ветеранами. Коли ми робимо доступні простори для людей з інвалідністю, коли ми піклуємось про ветеранів, ми таким чином даємо сигнал цивільним. Коли витрачаються гроші на війну, а на лікування поранених, на комфорт для поранених не виділяють коштів, таким чином вбивається мотивація у людей йти воювати. Тому коли я чую, що "не на часі", то вважаю, що потрібно налаштувати фокус на тому, що саме завдяки цим ветеранам ви взагалі тут є. Бо якби військові не віддали б своє здоров'я чи життя, то у вас би не було ні цих посад, ні цих грошей. Держава ніколи нічого не робила хорошого, якщо суспільство не мало на це запит. Тому повага до військових — людей з інвалідністю — у держави не з'явиться, поки цього запиту не буде.
— Яким має бути цей суспільний запит? Це постійно мають бути звернення, щоб облаштували пандус?
— Громадянське суспільство в Україні — це те, завдяки чому ми все ще живі. І зрештою, те, що відрізняє нас від росіян. Інструменти є: можна звертатися до депутатів і чиновників. Перепрошую, що про це кажу, але можна запускати "шакалячий експресколективна негативна реакція на дії якоїсь людини чи організації" для тих, хто відмовляється це робити. Коли таким людям будуть пальцем тикати, що саме через тебе людина з інвалідністю, яка втратила здоров'я на війні, не може нормально доїхати до магазина, тоді цій людині стає незручно в такому соціумі жити. Питання в тому, чи дійсно ми хочемо це змінити. Окрім того, є звернення громадян, є петиції. Знову ж таки: соцмережі, які б працювали не на розкол суспільства, а на об'єднання людей навколо правильних цінностей.
— Ваша громадська організація "Принцип" працює вже понад рік. Які випадки порушень прав найчастіше фіксуєте?
— Найбільше таких випадків під час проходження військово-лікарської комісії. Буває, що довідку не видадуть. Буває, що через кадрові проблеми командування не дає законної відпустки, це залежить від комплектованості бригади. Також все ще є проблеми з виплатами пораненим. Були також випадки, коли військовий загинув на війні, а його рідні і якісь незнайомі люди починають ділити 15 млн гривень, які виплачуються державою. До речі, військові та їхні рідні можуть отримати відповіді на подібні питання, скориставшись безкоштовним правовим навігатором.
— Як ви думаєте, якби не історії з інвалідностями прокурорів, ми дійшли б до реформи МСЕК і ВЛК?
— Родина пораненого йде у МСЕК заради одноразової грошової виплати і має так принижуватись, а потреба отримати ці гроші є нагальною для реабілітації. Здоров'я не чекає, поки з'являться гроші, поки реформують МСЕК. А чому до цієї проблеми раніше не було такої суспільної уваги? Давайте чесно, це ж психологія: все, що важко, ресурсно, неприємно — людина намагається уникнути. Саме тому багато людей живуть з мріями, але без реалізації. Більшість українців не має поранень, а тому вважає, що це не їхнє питання. От коли я отримав поранення, то подивився на себе з іншого боку: "Боже, який я нікчема". Не помічав, з якими проблемами зіштовхуються люди з інвалідністю. Ми ж з вами всі знаємо, що через пандус людям важко піднятися на колісному кріслі. Це складно навіть здоровому спортсмену було б зробити. Знаємо, але чомусь нічого не робимо. Тому що дискомфорту ніякого не з'явиться. І навіть зараз суспільство звернуло увагу на проблему МСЕК не через те, що людям з інвалідністю важко. Суспільство обурило, що хтось на цьому краде.
