“Про Україну якщо говорять, то пошепки”. Монолог дівчини, яка поїхала в Крим вперше після повномасштабного вторгнення

За інформацією: Суспільне Хмельницький.

Залізничний вокзал у Сімферополі, окупований Крим. Telegram/Жовта Стрічка

Крим вже одинадцятий рік в окупації, а за більш як два з половиною роки повномасштабної війни сотні родин опинилися розділені війною. Колишня "адмінмежа" — нині "в тилу окупантів". Поїхати на півострів до родини можна лише через треті країни і територію Росії. Довга і небезпечна дорога для українців. Кримчанка, яка наважилася на неї вперше після 24 лютого 2022 року, розповідає про свій шлях та яким побачила рідний Крим.

Літак запізнився на годину і приземлився в аеропорту Сочі десь о 13:00. Це запізнення змусило мене добряче понервувати, адже за годину треба було пройти паспортний контроль, а тоді ще дістатися до вокзалу, придбати квитки та сісти в потяг.

Я розуміла, що цей план не спрацює, якщо не пройду паспортний контроль, бо тоді й на потяг встигати не буде потреби, і житло шукати на найближчі десятки років теж… Доки очікуєш — прокручуєш у голові різні сценарії. Майже як очікування на вирок.

Всі квапляться, нервують. Всі, окрім мене. Можливо, це мої останні хвилини на волі? Страшно, що твоїм життям можуть розпорядитися інші люди, погані люди. Рятувалася вірою, що Бог мене захистить.

Ненавиджу ці дурнуваті питання: звідки-куди їду? Наче самі не бачать, сидячи у своїх будках за комп'ютерами, де ледь не прізвисько моєї собаки вказано. Як поводити себе і чому взагалі треба думати про це? Тому що маєш справу з Росією. Тут навіть треба думати, чи правильно ти дивишся в бік служителя путінського режиму. В іншій, вільній країні ця процедура б не дратувала, але тут будь-який контакт, як ножем по серцю. Хочеться скоріше додому, до батьків, у свою бульбашку.

Короткі питання. Короткі відповіді. Очікування. Нарешті віддають паспорт… Досі згадую цей момент і сльози навертаються на очі, бо це страшно, дуже страшно. Але тепер треба зібратися і хутчіш бігти на електричку, аби потім встигнути на потяг. Тепер я можу дозволити собі думати про це! Я знову жива!

Електрички до вокзалу немає, до відправлення потяга пів години. Автобус їде довше, ніж 9 хвилин, тому люди просяться в анапський потяг "Ласточка", бо інакше не встигнуть. Провідники непохитні. Вмовляння тільки забрали дорогоцінний час, треба бігти до таксистів.

Вокзал. Знов піднімаєш важку валізу, кладеш на стрічку, дістаєш все з кишень, проходиш через рамку, кладеш все у кишені, береш зі стрічки свою 20-кілограмову валізу й рушаєш на пошуки каси, а часу все менше. Вигадали ж, черга до каси — по талончикам, а папір скінчився і ніхто на заміну не квапиться. Люди стоять у живій черзі, тут теж всі поспішають. Лише касири не квапляться нікуди.

За 7 хвилин до потяга — квиток в мене. Мчу шукати вагон. Показую паспорт, квиток. Піднімаюся з валізою і тут допомогу пропонує російський військовий… Треба ж мені на рівному місці ці проблеми? Чому не можу втримати язика за зубами? Так хотілося хоч якось проявити свою ненависть, що не втрималася і відповіла: "Ні, від вас помочі не треба!". Сказала і стало лячно, бо що буде, якщо він розлютиться, влаштує розбірки і хтозна, може, взагалі вистрелить тут у мене? Від них всього можна очікувати. Російські провідники це знають і не люблять, коли у вагоні їдуть вояки. Кажуть, завжди п’яні і з ними зайва морока.

Сімферополь. 07:25. Я вдома. Невже справді вдома? Три дні шляху подолані, аби дорогою ціною опинитися там, де колись починала. Стоп, а це все ще мій Сімферополь? Купа огороджень, якихось людей у формі, багато триколорів та всюди Z-наліпки, навіть на кареті швидкої.

Салон авто з прапором, на якому зображений радянський герб, окупований Крим. Фото надане авторкою

Хочу скоріше до родини, відчути себе у безпеці, бо поки здається, що на моїй землі якісь чужинці і вона від того якась не така. Холодна.

Вдома добре. Майже нічого не змінилося. У всіх нас має бути місце, де час зупиняється, де, незалежно від обставин, буде твоя точка стабільності, де тебе приймуть і любитимуть просто за те, що ти є.

Ремонт в батьків так і стопнувся, бо після повномасштабки ціни на будматеріали зросли вдвічі, а вкладатися, не знаючи, що буде завтра, не хочуть.

Не буду більше про батьків, бо знову починаю плакати. Два роки розлуки дали про себе знати. Посивіли. Стали сентиментальніші. Вони так само мене люблять, поруч з ними я маленька дитина. Батьки не знають, як ракета летіла прямо над головою і після цього у під'їзді повибивало вікна… І не дізнаються. Все добре. Для них в мене завжди все добре.

Мама зізнається, що плакала щоразу після наших телефонних розмов. Тільки зараз дізнаюся, що в неї був мікроінсульт. Та ще багато про що вони змовчали, бо вже й забули за два роки.

З дому після кількох днів відпочинку треба було виходити, аби побачити, на що він перетворився через Росію.

Війна

Відчувається. А я думала, що ні. Гадала, що доки ракети обстрілюють материкову Україну, кримчани попивають свій капучино та стурбовано гортають стрічки новин… Але це не зовсім так.

Військові навколо, багато військових. У небі часто низько пролітають літаки, винищувачі намотують кола, тренуючись у полях, щось гуркотить, і на це вже не зважають… Коли бачиш цих зелених чоловічків, вони такі вбогі на перший погляд, а ти їх ненавидиш і не можеш цього проявити, бо одразу скрутять і за кілька годин вибачатимешся у Telegram Таліпова.

Коли прилітає — не по собі. Знаю, що для цивільного населення загрози немає, бо ЗСУ б'ють точково, але після вибухів на материковій Україні гучні звуки лякають, бо там — це недобре. Переналаштуватися не виходить.

Інфраструктура

Узбережжя Кримського півострова. Фото надане авторкою

Пам'ятаю, як українська влада говорила, що дороги у Криму будують для військової техніки, а я думала, що це гучні заяви для ЗМІ. Виявилося, що правда. І зустрічається на дорогах вона дуже часто. А дороги ці завести можуть бозна куди — настільки закрутили нові розв'язки, що я не впізнала знайомі маршрути. Пропустиш один з'їзд — повертатися кілька кілометрів. І навігатори в містах не працюють — вмикати нема сенсу, бо покаже, що ти десь в аеропорту, а ти в центрі чекаєш на таксі. До речі, при замовленні так і відбувається. Час очікування пишеться хвилин 15, а насправді водій в трьох хвилинах від тебе.

Кримські міста втрачають свою автентичність, стають схожими одне на одного через ці паркові благоустрої. Одразу і не скажеш, чи по Алупці гуляєш, чи по Саках — настільки типово все, від бруківки до ліхтарів та лавок. Шкода, бо міста наче душ позбавляють.

Робота і зарплати

Завжди було загадкою, чим заробляє Крим. В українські часи зрозуміло — курорт. Але ж після окупації потік російських туристів став меншим, ніж до 2014-го, і ця індустрія почала занепадати. А зараз, коли переїхали росіяни, українці з новоокупованих територій — чим всі займаються, як заробляють? Багато салонів краси. Ціни майже як в Києві. Так само і з медициною — багато приватних медичних центрів, які виглядають солідно, а апаратура там не російського виробництва. Зі здоровʼям та красою у кримчан все в нормі, були б гроші.

Зарплати розкидало добряче. Вчитель десь не у столиці, а в невеличкому місті чи селі заробляє (маючи якісь досягнення, нагороди і стаж) до 25 тисяч рублів — це 7,5 тисяч у гривнях. Десь стільки ж, якщо не більше, заробляє касир чи охоронець в ПУД (колишній АТБ). А бариста, продавець одягу чи адміністратор — вдвічі більше. Майстер манікюру чи бровіст — близько 70 тисяч рублів чистими (21 тисяча гривень), а то й більше. Працювати на державу-окупанта, якщо ти не працівник силових структур, не вигідно. Люди намагаються відкрити свій бізнес. І, здається, що раніше такої кількості магазинів алкоголю не було. Може, попит після повномасштабки зріс?

Ціни

Змінилися, виросли. Але так само, як і всюди. Єдине, коли окупували Херсонщину, то овочі звідти коштували копійки. Хтось принципово не купляв, бо вважав за крадене, а от проросійські бабці скупляли за милу душу. "Імпортозамєщєніє" відчувається, але полиці магазинів не порожні. Просто тепер на них можна побачити те, у що не так давно складно було повірити. Наприклад, іранську (!) колу.

Українці

Вони в Криму є. І йдеться саме про тих, хто приїхав після 24 лютого 2022-го. Автівок на українських номерах багато, наче й не їхала нікуди. Особливо часто зустрічається маркування "ВТ" — Херсон. Цікаво, заклеїти український прапор на номерах — вимушений крок чи свідомий вибір?

Авто на українських номерах в окупованому Криму Фото надане авторкою

Авто на українських номерах в окупованому Криму Фото надане авторкою

Авто на українських номерах в окупованому Криму Фото надане авторкою

Друзі розказують різне: що хтось з херсонських отримав сертифікати на житло і тому нікуди не повернеться, бо й нема куди, а хтось швидко перефарбувався. Що буде з цими людьми після деокупації? Як вони себе поводитимуть? Перефарбуються знову чи поїдуть на Росію? Це питання ніхто не обговорює, а варто.

Про Україну якщо й говорять, то в дуже вузькому колі людей: з перевіреними, пошепки. Посіпаки Таліпова не сплять і все чують, а після закону про "недонесення" тим паче. Кримчани вже згодні жити в обставинах, які були до 24 лютого 2022-го, бо тоді з моменту окупації відчувалася певна стабільність, навіть за умови санкцій.

Перший час після так званого референдуму всі чекали, але Україна так довго не поверталася, що кримчани навчилися жити без надії на неї. Забагато часу минуло, щоб повірити, що це можливо.

Після повномасштабки дехто зі знайомих поїхав за кордон, рятуючись від мобілізації. Частина досі лишається там і чекає. Хтось повернувся, бо не зміг на чужині, а хтось вже й не хоче назад, бо спілкуються з місцевими і нічого хорошого від них не чують. Частіше лунає: "Краще лишайтеся там, повернетеся, коли все заспокоїться". От тільки коли — ніхто не знає…

Вдома добре. Але так багато змінилося. Занадто боляче бачити, на що Крим перетворили брудні російські чоботи. Перший час бути тут нестерпно, хочеться завершити всі справи й поїхати. А потім втягуєшся, думаєш: "Живуть же люди і тут якось". І дорога назад здається вже занадто важкою, може, вдасться влаштувати своє життя тут, бо все ж таки дім?…

Авторка: К. Амелія

Новини України