За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Боєць на позивний Калуш. Facebook/128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
33-річний військовослужбовець з Івано-Франківщини Андрій півтора року служить у війську. Чоловік — родом із Калуша, за назвою міста отримав і позивний. На фронті наразі воює і його 60-річний батько.
Про російських полонених, бойовий досвід та поранення бійця розповіли на Facebook-сторінці 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
У Збройні сили України Андрій мобілізувався півтора року тому. Спершу пройшов вишкіл у навчальному центрі. Наразі він — стрілець гірсько-штурмової роти 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
"Я не проходив строкову службу, але швидко освоївся тут, — каже боєць на позивний Калуш. — Хлопці всього навчили, показали й гарно прийняли у свій колектив. На бойових позиціях працюю з усього: автомата, кулемета, гранатомета… Звичайно, виходити на "нуль" страшно".
Одну з позицій, яку військовослужбовець утримував із побратимами, росіяни штурмували по двічі на добу.
"Деякі добиралися до нас на 10 метрів, виходили на брустверЗемляний насип або кам'яне підвищення на зовнішньому боці окопу чи траншеї для прикриття бійців від ворожого вогню. Часто — дуже погано озброєні й екіпіровані, без броні, без автоматів, з кількома гранатами і якимись таблетками в жмені. Йшли, наче безсмертні. Коли вдавалося, ми брали їх у полон. "Питаю полоненого: "Ти чого сюди прийшов?" "У мєня крєдіти, надо погасіть". "Я ж не банк, який кредити гасить, то для чого ти прийшов — мене вбити?" Мовчить…" — пригадує Андрій.
Під час одного з ближніх боїв військовий отримав поранення — куля з автомата влучила в шолом, пробила його й зачепила голову.
"Я відчув, що тече кров, але не втратив свідомість. Почувався адекватно, тому продовжив бій. Коли ми відбили штурм, зняв шолом і почав шукати кулю. Вхідний отвір у шоломі є, вихідного немає і кулі теж немає. А потім я звернув увагу, що в мене прострелений приклад на автоматі. Як виявилося, куля пробила шолом, по внутрішній стінці змінила траєкторію і влетіла в приклад. І такі дива трапляються під час бою!.." — пригадує воїн.
Тоді, каже, не було змоги евакуюватися, тож чоловік залишився на позиції ще на десять днів, поки не прийшла заміна. Навіть тоді "Калуш" продовжив відбивати російські штурми. Коли його вивезли з позиції, то "закривавлена балаклава настільки присохла до голови, що довелося її намочити водою й так відривати".
Батько Андрія теж воює, щоправда, в іншій бригаді. Йому незабаром виповниться 60 років. Чоловік пішов у військо після мобілізації сина.
"Я тоді довго був на позиціях, де немає зв’язку. Повернувся, дзвоню мамі, а вона плаче. "Чому ти плачеш? У мене ж все нормально". А вона: "Тато сказав, що не може залишатися вдома, пішов у військкомат, і його взяли…" Тато в мене живчик, не виглядає на 60. Він хотів до мене, але я категорично відмовив — це б відволікало, ми б не так служили, як переживали один за одного. Тому пішов у іншу бригаду. Теж у зоні бойових дій, але в тиловому підрозділі, ремонтує машини. На штурми його не беруть, і це добре", — говорить син.
Крім матері й молодшої сестри, вдома на Андрія чекають дружина й двоє синів. Дітям особливо важко змиритися з довгою відсутністю батька, говорить чоловік.
"Старший син уже дещо розуміє, але все одно важко це сприймає. Коли я вперше приїхав, не хотів мене відпускати. А молодший син не впізнав, йому було всього три роки. Під час відпустки десь тиждень тікав від мене, ховався. Перед тим я намагався спілкуватися з ним по відео, але він зовсім маленький був. Я воюю за свою сім’ю, без них — я ніщо. І за своїх товаришів… Стомився вже, але в СЗЧ не піду. Що тримає? Побратими. Товариші теж хочуть у відпустку до своїх рідних і чекають, коли я повернуся. Тому не можу їх підвести…" — додає боєць.
