За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Борис Малюга, режисер фільму “Пацики”. Суспільне Тернопіль
Головні герої — це на той час бійці підрозділу "TCOMPANY" 67-ї окремої механізованої бригади. Всі вони тернополяни. Чому обрали саме їх як головних героїв?
Мені завжди було важливо зрозуміти глибинно мотивацію моїх земляків, окрім якоїсь загальної їхньої історії, що заряджає їх на боротьбу. Тому я зрозумів, що це дуже доречна історія, щоб розказати про своїх земляків. І як з'ясувалося, це було дуже правильне рішення, бо коли ви сидите десь в бліндажі і пригадуєте якісь історії про міста, про райони Тернополя, про якісь навчальні заклади, якась така юнацька історія, то це зближує. Це була пам'ять про живих людей, щоб цей фільм не був присвятою комусь, хто загинув, щоб ці історії пам'ятали і розуміли, що герої посеред нас.
Під час зйомок на позиціях. Борис Малюга
Зйомки відбувалися в травні 2024 року на Донеччині. Яка безпекова ситуація була там на той час?
Три основні локації, де ми працювали, — це Слов'янськ. На той час кілометрів 25-30 було до лінії фронту, Лиман — десь 15, а позиції артилеристів були приблизно 3-5 кілометрів до лінії фронту. І на той момент у тому ж таки Слов'янську були систематичні обстріли, адже ворог так чи інакше цілить по якихось місцях, і часто, коли ми їхали по місту, помічали вибухи, фільмували їх. Таке ж було і в Лимані, таке ж було і на позиціях біля Часового Яру. Це було безпечніше, ніж зараз. Зараз це було б набагато важче зняти.
Зйомки фільму в Лимані. Борис Малюга
Нам потрібно було працювати, ми розуміли, що в нас є спільна мета, маємо зробити кіно. Тому що сісти, забитись у куток і боятися — навряд чи це комусь допоможе. Ми не завжди почували себе в безпеці. Це військова документалістика, тут про безпеку не може йтися. Якщо ти переслідуєш глибинні речі, якщо це робота на позиціях, то це завжди певний ризик.
Режисер фільму Борис Малюга та журналістка Суспільного Богдана Савицька. Суспільне Тернопіль"Заслужені люди культури сказали, що це хороша робота"
Це все розпочиналося як дипломний проєкт?
Не цілився лише на закриття дипломної роботи, тому що мені хотілося, аби цей проєкт пішов далі. Розумів, що є потенціал. Ми захистили дипломну роботу дуже добре. Навіть викладачі університету, заслужені люди культури сказали, що це хороша робота і її варто поширювати. І зараз це все поширюється.
Під час перегляду фільмів на фестивалі “Коло”. Борис Малюга
Розкажіть, на які кінофестивалі подавали стрічку та як її оцінили кінокритики?
Перший великий фестиваль — це фестиваль короткометражного документального кіно "ЛІФТ", який відбувся 29 березня 2025-го року в кінотеатрі "Жовтень". Ми потрапили в шорт-лист із 80 фільмів, які були хорошими роботами. У журі було багато відомих людей, дотичних до "20 днів у Маріуполі", зокрема, Василиса Степаненко. Ми розуміли, що маємо змогу прокомунікувати, розказати наші історії на ширший загал.
Було багато людей, чули схвальні відгуки, комунікували і потрапили в шорт-лист. Для нас це теж перемога, тому що "ЛІФТ" від Громадського — це завжди про об'єктивність.
Із нагородою фестивалю “Коло”. Борис Малюга
Другий фестиваль був наприкінці серпня, він називається "Коло" і відбувався в Коломиї. На ньому ми отримали номінацію "Найкращий короткометражний документальний фільм", себто, перемогли. Теж було цікаво, тому що це міжнародний фестиваль, було багато конкурсантів з інших країн. І ось нещодавно, десь тиждень тому, нам повідомили, що ми потрапили також в шорт-лист фестивалю у Вашингтоні. У нас є можливість потрапити й на інші фестивалі, тому що після виробництва є два роки, доки фільм можна возити і показувати. Тому сподіваємось, що ще десь будемо і розкажемо про цей фільм на міжнародному рівні.
Незабаром розпочнуться покази в кінотеатрах. У яких містах будете презентувати фільм?
Це Тернопіль, Івано-Франківськ, Чернівці, Львів, Хмельницький, Вінниця, Київ, Луцьк, Одеса та Харків. Ми намагались розкинути це по всіх важливих точках України, але в жодному разі не хочеться образити інші міста. В нас є приятелі, мистецькі об'єднання, ком'юніті, з якими ми добре контактуємо, тримаємо зв'язок, є ветеранські спільноти. Тому намагалися поміркувати, кому це буде цікаво, де в нас є осередок, з яким буде добре попрацювати. Визначили цих десять міст, позаяк поза фестивалем, поза показами маємо ще особисті проєкти. Були б раді додати ще кілька міст. Але нас очікує два тижні активних мандрів, тому вирішили, нехай залишається десять міст, з якими добре попрацюємо.
Чи можна буде побачити стрічку у відкритому доступі?
Ми зараз ведемо комунікацію з кількома стрімінговими платформами. Після фестивалів, після показів фільм можна буде побачити на одному з них.
"Фільм показав, що війна ближче, аніж ти думаєш"
Чи змінила вас робота над цим фільмом?
Я ще з дитинства, народившись у Тернополі, усвідомив, що війна таки поруч, незважаючи, що це далека Донецька область чи Крим. Завжди відчувалось, що воно так чи інакше тебе стосується, це твоя країна. І бути байдужим — це ж абсолютно неетично по відношенню до тих людей, які ще з 14-го року, не кажучи вже про тих, хто раніше, мистецьких діячів і не лише, виборювали незалежність, ідентичність. Це було страшенно важко і важче, ніж зараз. І я зрозумів, що маю це робити, мені це потрібно. Потрібно, щоб відчувати внутрішній спокій, щоб розуміти, що я корисний в чомусь.
Якщо в мене є якісь навички, їх потрібно використовувати. Фільм змінив тим, що показав, що війна ще ближче, аніж ти думаєш. І це стосується тебе настільки, як стосується тих людей, з якими ти виріс на одному районі, старший за тебе, чи молодший, байдуже. Тобі не хочеться втрачати цих людей. Дивишся на них, ти не можеш їх якось не підтримувати, хоча б якось. Можеш задонатити, можеш розказати їхні історії. Для мене це просто крик душі, мені хочеться, щоб ці історії почуло якомога більше людей. Бо вони універсальні. Історії цих героїв можна перекласти на ваших друзів військових, хлопців і дівчат. Це дуже важливі теми, які їх стосуються. Байдуже, чи вони з Тернополя, Вінниці чи з Дніпра. Ці цінності дуже схожі.
"Герої — це не супермени, це прості люди, вони поруч і вони точно формують сьогодення"
У художніх фільмах звикли героїзувати бійців, бійчинь, а ми тут бачимо їх такими ж, як і ми. Можливо, в цьому й полягає мета документального кіно, щоб ми могли уявити себе на місці цих звичайних людей, які жили по сусідству і пішли воювати тоді, коли це знадобилося країні. Розкажіть більше про цих героїв, цих звичайних хлопців з Тернополя, цих "пациків", які кинули все, аби захищати нас зараз.
Я певен, що найбільш доречно про це зможе розказати кіно, але, користуючись нагодою, точно хочу сказати, що герої —це не супермени. Це прості люди, хто в своєму житті працював офіціантом, барменом, водієм, таксистом. І ці люди поруч. Не завжди їх легко помічати, вони не носять якусь спеціальну форму, але вони точно формують сьогодення. Нам варто сфокусуватися на тому, аби це помічати і бути вдячними. Це важлива річ, почувати вдячність. Розуміти, що твоя можливість сьогодні тут сидіти і спілкуватися — це не щось, що має бути, це, радше, виняток. Бо якщо б тут були російські солдати, навряд, чи ми б з вами спілкувались. Але, на щастя, ми тут, у Тернополі, тут немає російських солдат. Подекуди є російська мова, але зберігається ідентичність. Це одна з тем, про яку хлопці розповідають у фільмі.
Важливо згадати, що це люди ідеології. У них величезний людський бекграунд. Це робить їх цікавими, захопливими і дуже людяними. Хоч нищення ворога — це неестетична робота, але це максимально позитивні і добрі люди, які згадують про своїх дітей, дружин, матерів. І це не може не захоплювати. Вони чітко розуміють, нащо вони тут. У них є задача: "Я захищаю свою сім'ю, місто, зокрема, Тернопіль. Тому я тут на Донеччині за тисячу кілометрів від свого рідного міста, щоб вони не дійшли сюди". Тому ми маємо бути вдячними за це.
Якщо я п'ю каву чи проводжу своє звичайне життя, бачуся з друзями і відносно не страждаю від війни, то чи можу якось допомогти? Не обов'язково вміти знімати чи бути суперкрутим бізнесменом. Можна вміти плести сітки, комунікувати, роботи багато. Ти маєш змогу функціонувати, значить, маєш змогу і допомагати. Тому це необхідно робити.
Кадр із фільму “Пацики”. Борис Малюга
У стрічці шість героїв. Чи зі всіма ви були знайомі до того, як знімали фільм, і чи пізнали їх з якоїсь іншої сторони вже під час роботи над стрічкою?
Ні, знайомий був лише з одним героєм, якраз з ним і вийшли на комунікацію щодо зйомок фільму. З іншими героями познайомились упродовж знімальних днів і далі підтримуємо дружні зв'язки. Мене страшенно здивували ці люди. Дивлячись на них, на їхню ефективність, хочеться робити більше. Кожна поїздка до хлопців — це завжди повернення з глибокою рефлексією. А чи роблю я достатньо для того, аби бути тут, аби мати змогу жити своє спокійне життя? Я відкрив, зокрема, друга Хруща з іншої точки зору, тому що ми колись пересікалися з ним у безпечних ситуаціях в Тернополі, на якихось неформальних речах, а тут війна.
"Хлопці показали в фільмі те, що більшість не показує"
Один із героїв фільму — тернополянин Іван Вуздеревич на псевдо Хрущ. Розповів, як знімали стрічку:
"Фільм знімали в околицях Часового Яру. Другий батальйон імені Тараса Бобанича тримав оборону в селі Іванівське на той час. Хлопці з артилерії працювали по позиціях росіян. Режисер і відеооператор самі кажуть: "Ми хотіли би подивитися, як воно взагалі працює". А в нас більшість хлопців з гарматами працювали на той момент. І вони поїхали з ними на позицію під Іванівське. Відбули з нами майже цілий день. Заїжджали "по сіряку", коли темніло, тому що вдень не заїдеш, бо зразу полетить і артилерія, і дрони. Так само ввечері виїжджали. Багато людей взагалі не мають уявлення, як воно відбувається. В мене були такі знайомі, які питали, як ми там на війні взагалі виживаєте.
А хлопці приїхали і ми їм показали, що в нас є нормальна кухня, що ми, наприклад, поїхали на позиції, відбули на позиціях, повернулися і маємо де поспати, маємо що поїсти, де помитися. Тому що деякі люди думали, якщо підеш на війну, то сядеш в окопі і будеш сидіти до кінця війни. Насправді, є ротації. Хлопці показали в фільмі те, що в більшості не показують. Переважно будь-який військовий фільм суто про війну, бої. Наш фільм показує про саме життя, про те, як хлопці їдуть на позиції, як повертаються з позиції, як живуть, чим харчуються".
"Якщо ми не будемо розказувати дітям про наших воїнів, завтра вони надихатимуться іншими людьми"
Я розумів, що друг Хрущ мені потрібен для того, щоб допомогти щось показати, а я йому потрібен, щоб розказати про нього. Це така взаємодопомога та взаємоповага, на якій тримається ця робота. Я поважаю тих, до кого приїхав, я не в лізу в чужий монастир зі своїми правилами, але чітко розумію, що мені потрібно взяти від цих людей і вони це дають. Не тому, що я їх прошу, а тому, що намагаємось комунікувати.
Спершу налагоджуємо дружній контакт, аби мали про що поговорити. До прикладу, п’ємо енергетик в якомусь окопі, бо це тримає за цивільне життя. Це було дуже прикольно, класно, це крутий досвід, такі моменти зближують. Читали вірші, коли були на позиції в артилеристів. І це відкриває людей, тому що розумієш: "О, а він шарить в українській поезії". І ти зразу даєш йому книжку з віршами, він каже, що читав усі вірші, і ти думаєш: "Вау, це круто".
Покази мають благодійну мету. Ви збиратимете для фонду стипендій імені Віктора Пасічника. Це боєць 67-ї механізованої бригади, який загинув 9 вересня 2024 року на Донеччині. Чи плануєте зібрати якусь конкретну суму?
Будемо збирати кошти на те, аби фіксувати історії, на документалістику. Бо нам важливо розповідати їхні історії. А ще важливо розповідати історії міст, які потихеньку згасають, на жаль. Поки в нас є час про це поговорити, поки є камера в руках і ти маєш змогу це робити. Тому, окрім збору на фонд, будемо збирати кошти на можливість реалізації цих проєктів. І на підтримку молоді, в Тернополі, зокрема. Це якраз про фонд імені Віктора Пасічника "Ведмедя", для того, аби виховувати патріотично свідомих людей. Тому що, як показує практика, Росія бере паузу, а потім приходить з якимось ще більшим накатом.
Треба розуміти, навіть якщо ця війна закінчиться, то дуже велика ймовірність, що згодом вони знову нападуть, якщо в нас не буде чітких гарантій безпеки. Нас чекає велика робота. Потрібно починати працювати зараз з молоддю, з батьками, з дітьми, які далі спілкуються російською мовою, підтримувати націоналістичні ідеї. Якщо не будемо плекати свою ідентичність, не будемо розказувати дітям про українських поетів, про українських режисерів, про українську культуру, про українських воїнів, то завтра вони будуть надихатися іншими людьми, бо так працює інтернет.
"Ніколи не знаєш, коли востаннє зробиш фото якогось міста"
Зараз ви продовжуєте працювати в цьому руслі, документуєте злочини Росії?
Так, систематично працюємо з цим підрозділом, їздимо в гарячі точки. Пишемо репортажі, робимо фото, аби максимально розповісти про те, що дистанція дуже коротка. Вчора це була Донецька область, сьогодні Дніпропетровська, вчора Курська, сьогодні Сумська. Важливо зафіксувати ці території, поки вони українські. Ти ніколи не знаєш, коли ти востаннє зробиш фото якогось міста: Авдіївки, Покровська і так далі. Але це українські міста і ними залишатимуться. Бо там живуть наші люди. І люди, які живуть у прифронтових містах, наражаючи себе на колосальну небезпеку, це наші люди. І нехтувати ними та казати, що вони залишаються, бо чекають Росію, це просто недоречно у ставленні до них. Якщо це говорять люди, які все життя прожили на заході, не бачили війни, то це трошки цинічно. Тому важливо розказувати про ці міста, тому що вони чудові, тому що там живуть прекрасні люди, там величезна культура. Якщо просто віддамо їх росіянам, то вони далі будуть розуміти, що ми готові віддавати їм усе: письменників, митців, діячів.
Зараз в цих містах точаться важливі історичні події. І про них не говорити — це не ок. Тому для мене це теж ціль і мені це страшенно цікаво. Я це роблю, в першу чергу, для себе, аби я міг подивитись на це місто і мати якісь спогади, і для людей. Зустрічаєш людей з якихось цих міст і вони коментують репортажі чи фото, це їм близько. Багато людей поїхало з цих міст, говорячи про Донеччину, але фільми, фото, відео — там їхні домівки, кав'ярні, люди, сусіди. Вони сподіваються туди повернутись. Хтось уже не повернеться, але маємо фіксувати це. Як і російські злочини.
Хлопці вже бачили цей фільм?
Так, бачили. Десь за кілька місяців після того, як його змонтували, ще перед поданням на фестивалі, це перший крок після постпродакшну. Ми приїжджали до хлопців на схід, показували їм фільм, у великій кількості зібрались. Це була закрита зустріч, тому що в прифронтових містах зустрічатися не можна, але це було дуже секретно. Але всі подивились фільм. Було цікаво подивитись на їхню реакцію. Це було, мабуть, найбільш хвилююче. Бо, знаєте, можна будь-кому збрехати, якщо ти дуже хочеш, але людям, про яких знімаєш, не вдасться збрехати. Якщо вони розуміють, що це брехня, то все, ця робота має закриватись і її не варто показувати.
Як потрапити на прем'єрний показ фільму?
Є афіші і посилання на кожне з міст, є лінк на реєстрацію. Можна знайти своє місто, подивитись час, підготувати собі день, запланувати і прийти на покази. Вхід за благодійний донат від будь-якої суми, там від 50 гривень. Якщо у вас є більше грошей, то приносіть більше. Нам треба багато грошей і війську обов'язково. Є сторінка в Інстаграмі, називається "Пацики" англійською "The Fella's Movie". Тому підписуйтесь, слідкуйте за анонсами, новинами, там багато дотичного матеріалу, бекстейджів, роботи з фільму. Це буде цікаво.
