За інформацією: Суспільне.
Офіцер 4-го батальйону 101-ї бригади територіальної оборони та депутат Закарпатської обласної ради Денис Ман. Денис Ман | Facebook
Денис Ман — офіцер 4-го батальйону 101-ї бригади територіальної оборони та депутат Закарпатської обласної ради. З 2020 до 2021 року був заступником голови Закарпатської облради та входив до складу постійної комісії з питань розвитку бізнесу, виробничої інфраструктури, банківської діяльності та інвестицій. Нині чоловік є заступником голови постійної комісії обласної ради з питань транскордонного співробітництва, розвитку туризму та рекреації. Разом із друзями він із перших днів повномасштабного вторгнення добровільно записався у лави тероборони Закарпаття.
Про найскладніші завдання на фронті, поєднання служби з депутатською роботою, проблеми мобілізації, раціональність використання бюджетних коштів і роль місцевої влади у воєнний час — Денис Ман розповів у інтерв'ю Суспільному. Далі — пряма мова.
— Пане Денисе, яким для вас був ранок 24 лютого 2022 року?
Перша думка з прочитанням новин була на кшталт: "Ну от і почалось", бо війна вже кілька місяців як була з нами, але ми вперто намагалися переконувати себе, що це неможливо. Той ранок на Закарпатті був не таким моторошним, як на Сумщині, в Чонгарі, у Херсоні чи Києві, але усвідомлення нової реальності було дуже сильним.
Про війну спочатку була розмова вдома, потім — у професійному середовищі. Далі були друзі, з якими продовжуємо служити у війську по нинішній день. Це був ранок пошуків ефективних рішень, я б так його назвав.
— Коли саме прийняли рішення долучитися до війська? На яких напрямках вам доводилося воювати?
Повторюсь, що ознаки війни, яка вже була під нашими дверима, з’явилися задовго до повномасштабного вторгнення Росії. І, безумовно, всі раціональні люди зважували свої кроки на випадок такого розвитку подій. Насправді, війна росіян проти української державності — справа не нова. Але новий її етап вимагав більшої кількості людей, зброї та добре розпланованих військових операцій. З урахуванням попередньої спроби з 2014 року (АТО/ООС), росіяни точно самі мали б мобілізувати куди більше військових та озброєння, аби нас зламати. Я дотримувався того міркування, що мужні хлопці і дівчата, що тримали оборону з того далекого 2014 року, дали нам вдосталь часу на підготовку. Тож знав, що на наступному етапі війни (а він неминуче мав би прийти), Україна потребуватиме і мене: усвідомлювати, що прийшла війна, — недостатньо, слід брати на себе відповідальність. Тож рішення було прийняте задовго до початку широкомасштабної війни. Складніше було це рішення донести рідним і близьким.
Мій перший бойовий досвід був на Донбасі. Потім була участь нашого підрозділу у харківському контрнаступі, відтак — позиційна оборона на Харківщині, далі — Сумщина. Були місця, куди я, вірогідно, навряд чи просто так приїхав би, але ми не обираємо наказів та напрямків, де воювати. Дуже швидко прийшло усвідомлення величини лінії зіткнення.
— Ви служите в піхоті. На вашу думку, чому піхота є настільки важливою для фронту?
Є багато відомих цитат про те, що там, де стоїть ногами піхотинець, там і є дійсний контроль території. Сучасна війна скоріше про боротьбу технологій, однак піхотинець залишається найважливішим елементом бойового порядку в позиційній боротьбі. За весь період мого військового досвіду з урахуванням можливостей дронів та засобів для ведення візуального спостереження, для мене піхотинець на першій лінії оборони залишається найефективнішою бойовою одиницею. Але виключно у взаємодії та за підтримки повітряної розвідки, артилерії, ударних БпЛА.
Вимоги динамічного розвитку бойових дій для обох сторін війни змушують підвищувати наш професійний рівень. Там, де не встигають за вимогами часу, маємо "просідання". Особливо запам’яталися часи, коли ТрО не мали підтримки і здавалося, що ми самі проти всього світу, часто без "броні", без даних розвідки про стан переднього краю, без попереднього узгодження роботи наших "Градів" з-під наших позицій. Зараз все по-іншому, хоча питання взаємодії між підрозділами стоїть не менш гостро, ніж у 2022.
Військовослужбовець Денис Ман разом із побратимами. Денис Ман/Facebook
— Яке завдання за весь час служби було для вас найскладнішим?
Найскладніше — втрачати. Це досі не засвоєна навичка. Але куди важче забирати з поля бою загиблих побратимів та повертати їх родинам. Я сприймаю цю роботу як наш обов’язок, однак кожного разу це боляче. Ці рани ніколи не загоюються.
— Ви — депутат Закарпатської обласної ради і водночас військовослужбовець Збройних сил України. Як поєднуєте депутатську роботу зі службою?
Із 2022 року я військовослужбовець. І тоді, і зараз, я вважаю, що це має бути перший статус кожного відповідального українця. А вже інше — наступне за пріоритетністю. Я не встигаю за політичними процесами на Закарпатті, однак коли співпадають короткі відпустки із роботою сесії, то я відвідую засідання. Так само реагую на звернення, з якими пишуть чи дзвонять виборці. Назвати це постійною депутатською роботою неможливо, але вдячний моїм помічникам, що "страхують".
Відповідальним треба бути у всьому, що робиш. В іншому випадку — не роби.
— Які зміни у законодавстві ви б зараз запропонували щодо використання коштів з місцевих бюджетів?
Якщо мова про державний бюджет, то вимога перейти на воєнні рейки нікуди не зникла. Перші витрати — це витрати на оборону, бо тоді у нас є шанс вижити. Якщо мова про місцеві бюджети, то повернути громадам право розподіляти частину військового ПДФО на військові потреби. Консолідувати податки військових в одних руках з можливістю централізованого розподілу — справа важлива і хороша, але швидкість прийняття рішень щодо забезпечення рідних батальйонів та бригад у місцевої влади була значно більшою.
Я не можу судити про раціональність використання коштів зараз, бо для того, аби не виглядати популістом, треба бачити картину цілісною і мати всі дані. А я не можу їх аналізувати з лінії зіткнення. Тож довірю це тим, хто має на це час та можливість.
— Якою ви бачите роль місцевого самоврядування під час війни?
Всі військові — вихідці з громад, з міст та сіл України. Тож громади не живуть відірваними від потреб військових. Та завжди хочеться більше уваги темі підтримки родин військових, взаємодії з ТЦК (знаю, ця теза не сподобається більшості), і звісно — закупівлі дронів (у тому числі і наземних), автомобілів, РЕБів тим підрозділам, де служать військові — жителі цих громад. Війна вимагає консолідації та мобілізації абсолютно всіх. Якщо ми прагнемо її завершення.
Військовослужбовець Денис Ман. Денис Ман/Facebook
— Які головні проблеми в мобілізаційній політиці, на вашу думку, зараз потребують вирішення?
Не буду оригінальним, коли скажу про чіткі терміни служби. У пресі озвучують цифри СЗЧСамовільне залишення частини., і вони дійсно великі. Але четвертий рік безперервної служби виснажує багатьох. Поповнення не встигає за звільненими з війська, та й цінність чинного військовослужбовця на фоні щойно мобілізованого суттєво різниться. Чого хотілося б? Щоб Україна готувалася до загальної мобілізації. Можливо, це звучить як утопія, але воювати мають всі. Я від початку прихильник тієї ідеї, що має бути черга для всіх. Часу на підготовку було вдосталь, але для багатьох цей час був використаний для самозаспокоювання, часті випадки встановлення фейкових інвалідностей для абсолютно здорових чоловіків. Але є питання і до способів проведення мобілізації. Ми не можемо не бачити проблем із тим, що історія з бусифікацією існує, хоча, я вважаю, що чоловіки мають поводити себе більш гідно під час перевірки документів. Незалежно від статусу та виду діяльності. Ну і неможливість "порішати" теж додала б іміджу процесу мобілізації. Але це задача для всіх.
— Яка ваша думка щодо проваленого закону про демобілізацію? Як ви до цього ставитеся?
Закони пишуться для того, аби існували правила. Ми потребуємо правил. Вірю у мудрість парламентарів і сподіваюсь, що влада готова до непопулярних тем. Ми маємо повернутися до діалогу про демобілізацію. Ротація мусить бути. Поетапна, поступова, але повинна бути. Приймати непопулярні закони — це як стріляти собі в ногу для влади. Однак, не може бути так, що війна існує не для всіх. Несправедливість — це те, що дуже часто звучить із вуст військових, котрі нереальними зусиллями тримають нереальні напрямки, виконуючи дуже складні задачі. На фоні повідомлень про корупційні діяння у великих масштабах з "піду тихенько в ліс", історії про здорових чоловіків у дорогих спортивних залах, законні виїзди на відпочинки цілими родинами окремо "обраних", сміливі "мажорні діскатєчки" в соцмережах за кордоном. Достойні хлопці та дівчата на оборонних рубежах відчувають серйозний дисонанс.
— Чи може людина, яка боїться і не хоче йти на війну, бути корисною для війська? Якщо так, то як саме?
Чомусь більшість тих, хто страшенно боїться йти на війну, думають, що нам, хто вже у війську, не страшно. Завжди дивувався виправданням типу: "Я не такий, як ти". Ми всі не однакові, це факт. Однак якщо ми будемо поляризуватись на фоні внутрішніх страхів та упереджень, воювати так і залишиться меншість. А як же перемога? Армія — це велика організація, котра має у своєму складі як піхотинців та всіх, хто керує вогнем, а також пілотів дронів, медиків, водіїв бронетехніки, так і тилову структуру, що працює на забезпечення (логістику), кадровий супровід, управління військами. Я також вдячний усім, хто підтримує Збройні сили як волонтер. Ваші ініціативи дають нам розуміння, що ми не одні. Однак виправдовувати свою "неслужбу" у війську тим, що ти якось раз задонатив 100 гривень, — нечесно.
Ми стоїмо до останнього росіянина, який прийшов на нашу землю. Але нас також вбивають. Прямо в цей момент, коли хтось читає цей матеріал, десь на фронті гинуть українці, бо вчасно не прийшла підмога, хтось не підняв ударного дрона, не провів розвідку дроном, чи неправильно прийняв рішення, бо бракує навичок роботи в стресі. Ну а ще є банальна втома.
Військовослужбовець Денис Ман разом із побратимами. Денис Ман/Facebook
— Питання про "мирне" Закарпаття. Зараз Закарпаття, можна сказати, найбільш безпечний регіон в Україні, оскільки тут немає бойових дій, немає навіть комендантської години. На фоні цього правоохоронці фіксують схеми переправлення чоловіків через кордон, які організовують закарпатці. Що ви про це думаєте?
Що я думаю про схеми і ухилянтів? Це ціна безвідповідальних рішень. Цілої низки рішень. Але я б не виокремлював "закарпатців". У великій країні (територіально, маю на увазі) кількість таких схем та організаторів цих схем дуже багато. Оцінку незаконним діям має давати правоохоронна система, я ж буду продовжувати свою власну роботу.
Щодо мирного Закарпаття. Я пішов до війська саме для того, аби стримувати ворога. І я радий, що моя родина та близькі мені люди — у безпечній зоні. Не варто забувати, що Закарпаття стало прихистком для людей зі східних регіонів, де на їхні долі випали страшні біди та велика небезпека. Чимало із них втратили рідних, знищено все їхнє майно. Тож це їхня можливість повернутися до життя.
— А як щодо дій ТЦК саме на Закарпатті? Наприкінці 2024 року Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець сказав, що найбільше скарг на роботу ТЦК надходять саме із Закарпаття. Що про це думаєте?
Говорити із суспільством про дії ТЦК — дуже непросто. Я вважаю, що ТЦК — це частина ЗСУ. Це теж військові. І я виходжу з того, що вони теж несуть службу. Однак я не можу не помічати проблем із мобілізацією. Разом із тим, проблеми з військкоматами мають дві сторони: одні мають завдання набрати військовозобов’язаних на службу, інші — шукають можливості не служити. Звідси і конфліктні історії. Я не кажу, що це у 100% випадків. Ми, на жаль, не звикли аналізувати позитивні історії, і вже забули, що є добровольці, які самостійно йдуть до війська. Але запевняю вас, чимало дуже крутих історій є і в наші дні.
Офіцер 4-го батальйону 101-ї бригади територіальної оборони та депутат Закарпатської обласної ради Денис Ман. Денис Ман/Facebook
— Щодо ситуації на Закарпатті — якою ви бачите область зараз? Що вас у ситуації в регіоні найбільше турбує або, навпаки, радує?
Це область, у якій хочеться жити і працювати. Принаймні, таку ідею ми закладали у візію та стратегію розвитку області. Я надто мало часу проводжу вдома, щоб об’єктивно оцінювати, що зараз там відбувається. Але безумовно переживаю кожен етап розвитку та кожну складну дилему, з якою стикається регіон. Економічний сплеск на фоні екологічних традицій (це я зараз до теми, наприклад, тих же вітряків на гірських хребтах), вкотре підкреслює важливість діалогу бізнесу, влади, громади та експертного середовища на шляху до пошуків оптимальних рішень. Бачу, що цей діалог досі від нас надто далеко. І це таки складна задача, з якою нам доведеться справитись в майбутньому.
— Як оцінюєте рішення місцевої влади щодо встановлення вітряків на Закарпатті?
Я також наголошую на важливості пошуку шляхів альтернативної енергетики, і я за те, щоб ми навчились добувати електрику з природних ресурсів. Не з інтернету знаю, як ворог знищує наш енергетичний сектор та добре знаю, як це жити без світла. Це якщо говорити спрощено, звісно, бо насправді питання енергетики — це не лише про комфорт вдома.
Однак я наголошував не раз, і навіть не два, що для будь-якого економічного проєкту важливо думати про результати його впровадження. Економічний ефект від вітряків, встановлених на полонинських хребтах, дійсно великий. Для інвестора. І має важливе значення для економіки, однозначно. Та варто також пам’ятати про екологію. Економічно розвинені країни, які взяли значно швидші темпи індустріалізації, у наші дні повертаються до природи, яку раніше зруйнували, бо часто величезні масштаби промисловості призводять до руйнування цілих екосистем. Тому тема вітряків у Карпатах викликає таку жваву дискусію. Мені здається, ніхто не проти бачити вітряки на Закарпатті. Але до того ми повинні прийти до діалогу, про який я вже сказав вище.
— Питання про сусідню Угорщину. Останнім часом Україна має доволі напружені стосунки з нею. Також знаємо, що були дискусії про ймовірну зустріч Трампа та Путіна у Будапешті, однак 22 жовтня президент США скасував її. До цього міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто заявив, що країна прийме Путіна, попри ордер на арешт від Міжнародного кримінального суду через викрадення українських дітей. Як ви оцінюєте позицію Угорщини і чи проводить Україна, на вашу думку, правильну політику щодо сусідньої держави?
Я не маю дипломатичної освіти, тож аналізувати міждержавні відносини надто глибоко не готовий. Однак я народився і виріс у багатонаціональному Закарпатті, де всі можуть знайти порозуміння. Угорщина — непростий сусід. Наша історія відносин теж має різні витки, та мені здається, що ми по відношенню до цієї країни завжди обирали гнучкий підхід. Україна знаходила спільну мову навіть у тих питаннях, де компромісів сама Угорщина навряд чи допустила б. І тим не менш, я вірю, що "гнучкість" самої Угорщини з Росією та такі собі загравання з Путіним здатен пригальмувати Європейський Союз, від фінансування якого значно залежить ця країна.
Що стосується політики України на міжнародній арені, то її я б віддав українським дипломатам на чолі з профільним міністерством. Посол України в Угорщині Федір Шандор, наш земляк і мій побратим, як наш представник у цій країні разом із командою зі своїми задачами справиться.
Військовослужбовець Денис Ман з послом України в Угорщині Федором Шандором. Денис Ман/Facebook
— У суспільстві часом лунають думки, що військові після перемоги повинні "навести лад" у країні, бо тил нібито розчарувався у владі. Що ви думаєте про це?
Кожен повинен робити свою роботу. Військові зараз роблять все можливе, аби зберегти державу Україна на карті світу. А всі, хто в тилу, повинні дбати, аби у військових все необхідне було. Як воно буде після перемоги, загадувати складно. Але дуже важливо ту перемогу здобути, бо без неї не буде сенсу в наведенні ладу. Це буде просто неможливо.
Переконаний, що військові знайдуть себе в повоєнній Україні.
— Що допомагає вам триматися у складні моменти?
Рідні, близькі, друзі. Бажання підтримати сина в ті моменти, коли він мене потребуватиме. Люди, які в мене вірять. Люди, які дзвонять, пишуть, ремонтують зі мною наші машини, підтримують наших пілотів, купують для нас РЕБи. Це все — люди. І віра у те, що все має початок, і мусить мати завершення. Ця війна теж його матиме.
— І на завершення, що ви зробите, коли закінчиться війна?
Хай вона спочатку завершиться, а тоді будемо загадувати!
