За інформацією: Суспільне Вінниця.
Мешканки Вінницького обласного пансіонату. Суспільне Вінниця
Евакуйовували людей до Вінниці представники товариства Червоного Хреста.
"В нас була ситуація, коли забирали жінку. Там до позиції росіян максимум 3 кілометри. Жінка лежача. Тільки виїхали з локації, як прийшло повідомлення, що туди прилетіло. Нам повезло", — сказав командир херсонського обласного загону швидкого реагування Микола Тараненко.
За його словами, з Херсону наразі вивозять людей, які самі прийняли рішення рятуватись.
"У нас є колцентр, який приймає телефонні дзвінки. Ставимо питання про стан людини, її вагу. Коли визначили маршрут, яким ми будемо виїжджати, звʼязуємося з людиною, виїжджаємо і забираємо. Є моменти, коли люди хочуть вивезти із собою багато речей, мусимо їх обмежувати. Ми не вмовляємо, до нас звертаються люди, які вже вирішили виїхати або родичі, які просять вивезти людей. Якщо людина проти, як я її вмовлю? Ніяк", — розповів Микола Тараненко.
Пенсіонерок Ганну Черкасову та Надію Яковчук з Херсону евакуювали 18 вересня. Жінки жили в одному мікрорайоні міста, але познайомилися уже на Вінниччині.
"Жили в одному районі, тільки в різних домівках. Мій будинок на річці, — я виходила і йшла на рибалку, отак жила. А тепер, коли рибку мені подають їсти, в мене сльози капають у тарілку. Не віриться, що ми так будемо жити. Там спочатку можна було терпіти, а зараз — снаряди: ввечері, зранку, вдень. Не знаю, як там люди живуть", — сказала Ганна Черкасова.
Мешканки Вінницького обласного пансіонату під час фізичних вправ. Суспільне Вінниця
Залишатися у Херсоні, за словами Надії Яковчук, було неможливо. Особливо після того, як безвісти на фронті зник її єдиний син.
"Забрали його 22 квітня, в Житомирі побув місяць, потім повезли в частину, з частини — на позицію. Син зник одразу через два тижні. Я б їх розстріляла сама, якби могла", — сказала надія Яковчук.
Пенсіонерка Лідія Степаненко з села Новоолександрівка Херсонської області у пансіонаті проживає майже місяць. Каже, що у свої 88 років переживає вже другу війну, і, що доживатиме віку не в рідній хаті, не могла й уявити.
"Ця війна не схожа на війну, тому що це знищення людей, народу. Люди гинуть, в нас так багато людей в селі загинули. Клуб розбили, школу розбили, дитячі садки розбили. Якби в мене люди на вулиці жили, я б не їхала, а так я одна. Що я там буду робити? Ні медсестри, ні магазину, ніде немає в нас цього, бо всі повтікали", — сказала Лідія Степаненко.
Мешканки Вінницького обласного пансіонату під час фізичних вправ. Суспільне Вінниця"Жили, як на пороховій бочці, світло регулярно вимикалося, газу немає, опалення немає. Два роки опалення не було. Постійно літає, страшно. Я народилася наприкінці війни й застала війну. Дуже переживаємо", — сказала переселенка з Херсону Клавдія Комарова.
Від початку повномасштабного вторгнення, за словами сестри-господині Людмили Токар, Вінницький обласний пансіонат прихистив майже 300 людей із фронтових та прифронтових регіонів.
