За інформацією: Суспільне.

Фахівчиня із соціальної роботи Тетяна Кузьменко. Фото з особистого архіву Тетяни Кузьменко
Тетяна Кузьменко — фахівчиня із соціальної роботи й тренерка із сімейних форм виховання. Разом із чоловіком виховали трьох біологічних і трьох прийомних дітей. З 2004 року жінка допомагає сім’ям, які опинилися в складних життєвих обставинах. Сама з Донеччини, нині проживає у Сваляві на Закарпатті, але продовжує дистанційно працювати в Донецькому обласному центрі соціальних служб.
До Дня працівника соціальної сфери, який цього року відзначають 2 листопада, Тетяна Кузьменко розповіла "Суспільне Ужгород" про свій шлях у соціальній роботі, підтримку родин і найбільшу мрію.
"Центр соціальних служб — як новонароджена дитина"
Тетяна Кузьменко з міста Новогродівка Донецької області. Працювала у відділі освіти, а у 2004 році дізналася, що в місті створюють центр соціальних служб і проводять конкурс на посаду керівника. Каже, їй запропонували взяти участь, тож подала документи й згодом її прийняли на роботу:
"Спочатку було дуже складно. Цей центр соціальних служб — як моя новонароджена дитина, я його створювала з нуля. Тривалий час працювала одна за всіх — без фахівців, без бухгалтера, паралельно займалася установчими документами, шукала приміщення, займалася ремонтом".
Офіційно центр соціальних служб у Новогродівці відкрили 1 червня 2004 року. З того часу й дотепер він працює. Громада вже майже два роки в окупації, але фахівці надають послуги дистанційно, каже Тетяна Кузьменко.
Спочатку центр працював лише із сім’ями у складних життєвих обставинах, а коли з’явилося більше фахівців, мали змогу спрямувати роботу на профілактику:
"Тоді ми нарешті змогли в громаді повернути роботу в напрямку раннього виявлення уразливих сімей з дітьми для того, щоб навчити батьків правильно піклуватися про дітей і запобігати потраплянню малечі у сиротинці".
Бути прийомною мамою і навчати інших
У 2006-му керівництво Донецького обласного центру соціальних служб запропонувало Тетяні стати тренеркою із сімейних форм виховання — навчати кандидатів у прийомні батьки, батьки-вихователі, які потім створюватимуть прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу.
"На той час ми з чоловіком вже вирішили прийняти першу дитину в родину та збирали документи для створення прийомної сім’ї. Тому я погодилась пройти навчання для тренерів у Києві. У липні 2006 року я його завершила, а в кінці вересня у нас з’явилась перша прийомна донька", — згадує Тетяна.

Тетяна Кузьменко разом із колегами під час заходу “Родина для кожної дитини: дорога до успіху через посилення координації та взаємодії”. Фото з особистого архіву Тетяни Кузьменко
Тетяна Кузьменко також навчає фахівців із соціальної роботи, прийомних батьків і батьків-вихователів, кандидатів у патронатні вихователі та їхні помічники. Патронат — це тимчасова підтримка дитини, поки її біологічні батьки долають труднощі. Якщо вони не зможуть більше турбуватися про дитину, то для неї шукають іншу форму сімейного виховання: усиновлення, опіку / піклування, прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу. Окрім цього, фахівчиня допомагає розвивати наставництво:
"Наставник — це людина, яка працює з дитиною, що перебуває в інтернаті, для її соціалізації та адаптації. Це потрібно, щоб дитина потім, коли вийде із закладу, була готовою до дорослого самостійного життя. На жаль, на основній роботі в Донецькій області ми не можемо розвивати наставництво, бо у нас дуже мало неокупованих територій. Усі наші інтернатні заклади перебувають в евакуації або в межах України, або за кордоном. Але от, наприклад, в інших областях, де є інституційні заклади, наставник може у вільний час спілкуватися із дитиною, щоб її соціалізувати".
Про "хороших" дітей, діагнози й те, як змінюються вихованці інтернатів, коли потрапляють до сім'ї
Діти, які потрапляють з інтернатів до родини, дуже змінюються, каже Тетяна Кузьменко:
"Коли із сиротинця виходить дитина, вона майже нічого не знає. Одна моя прийомна донька навіть казала, що хліб росте на деревах. Коли ми забирали першу дитину зі школи-інтернату, їй було 4 роки й 4 місяці, з трьох років вона перебувала у різних сиротинцях. Уявіть, як вона могла почуватися, що взагалі творилося у її голові? У закладі їй встановили різні діагнози".
Тетяна згадує, що в інтернаті її відмовляли брати до сім’ї саме цю дівчинку, казали, що вона ж може взяти "хорошу" дитину:
"І я відповіла одразу: а що у вашій уяві є хороша дитина? Я психолог, я соціальний працівник, уже третій рік займаюся цими питаннями у себе на роботі. Я впевнена, що дитині потрібна любов і турбота, яку вона отримає в нашій сім’ї. Через рік ви її просто не впізнаєте".
Згодом виявилося, що більшість діагнозів були хибними.
Надалі подружжя у 2008 році прийняло 16-річну дівчинку, а у 2010 році – 9-річну. Тетяна згадує про складну долю 16-річної прийомної доньки:
"До мене звернулись працівники міської бібліотеки, що до них ходить дівчина, якій 16 років, вона під піклуванням у старшої двоюрідної сестри і її чоловіка, і що ці люди не належно ставляться до своїх обов'язків. Перша наша зустріч з дівчиною відбулася саме в читальному залі бібліотеки. Далі я пів року намагалася побудувати згорілі містки між піклувальниками й підлітком. І всі мої спроби під час спілкування з дорослими натикались на те, що вони, дорослі, такі янголи з крильцятами, а 16-річна дівчина — це бісове дитя".
Згодом, розповідає Тетяна, взимку дитину просто виставили на вулицю — в капцях, без верхнього одягу, відібрали у неї ключі. Дівчина прийшла до бібліотеки. Тетяна Кузьменко забрала її на ніч додому. Так дівчина й залишилася жити в родині. Тетяна разом із чоловіком стали для неї прийомними батьками.
Нині й біологічні, і прийомні діти вже дорослі. Онуці – доньці старшого сина вже 19. А менші прийомні донечки закінчили цього року магістратуру за фахом "Практична психологія" і "Соціальна робота", вже успішно працюють.
"Я нікого з дітей ні біологічних, ні прийомних ніколи не змушувала обирати певну професію, династію робити. Вибір був самостійний. Старша з прийомних дуже мріяла закінчити факультет іноземних мов, але боялася, що її туди не візьмуть, проте все склалося добре. Нині їй 34, а у вересні уже був один рік нашому прийомному онукові», — ділиться жінка.

Тетяна Кузьменко з колегами під час одного із заходів. Фото з особистого архіву Тетяни Кузьменко
Тетяна каже, за понад 20 років, що працює із сім’ями, які опинилися в складних життєвих обставинах, і родинами, які стали сімейними формами виховання, найприємніше, коли через тривалий час від них приходить звістка:
"Я завжди кандидатам кажу: “Я буду рада, якщо ви згодом поділитесь світлинами, на яких ви разом з дітьми". І коли я на них бачу дитячі усмішки – то найбільша для мене винагорода. Також приємно, коли дізнаюся про успіхи дітей, сім’ям яких ми свого часу допомогли. Адже нашої роботи не видно одразу".
Життя на Закарпатті й допомога місцевим громадам
Нині Тетяна Кузьменко з чоловіком живуть у Сваляві на Закарпатті. Повертатися, кажуть, нема куди, тому планують тут і залишатися. З квітня 2022-го фахівчиня співпрацює з Міжнародною благодійною організацією "Партнерство "Кожній дитині". Один із проєктів, в якому бере участь Тетяна – "Родина для кожної дитини: розвиток сімейного патронату". В його межах, зокрема, допомагає Чинадіївській громаді, що в Мукачівському районі:
"Там зараз немає жодного фахівця із соціальної роботи, нема центру надання соціальних послуг. Тобто нема тих структур, окрім служби у справах дітей, які б допомагали розвивати напрямок роботи з сім’ями, які опинилися в складних життєвих обставинах і сім’ями, які виховують дітей, що за різних причин залишились без батьківського піклування. Проблема в тому, що громади хочуть приймати фахівців, голови громад розуміють важливість такої роботи. Але знайти людей складно".
Про найголовнішу мрію
"Я хочу побачити нашу Україну мирною, щасливою і багатою. А як у фахівця із соціальної роботи у мене одна головна мрія: я хочу прокинутись на ранок і залишитися без роботи. Але зі стовідсотковою впевненістю, що в Україні немає жодної дитини у сиротинцях, бо якщо вони не можуть бути в біологічних родинах, то вони зростають у сімейних формах виховання", — каже Тетяна Кузьменко.
