За інформацією: Суспільне Херсон.
В окупованих Олешках на Херсонщині триває гуманітарна катастрофа: місто заміноване, дрони атакують цивільних, а загиблих часто не можуть поховати тижнями. Люди живуть без електрики, медицини й доступу до базових послуг, щодня ризикуючи життям через звичайні побутові дії.
У цих умовах жителі міста — ті, хто виїхав, та хто злишається в ньому, взялися самі фіксувати смерть своїх сусідів, родичів і друзів — збирати факти та зберігати імена, аби злочини окупантів не залишилися без свідків.
Історія перша. Оксана
Окуповані Олешки. Немає електрики, газу, води. Не підвозять продукти та ліки. Заміновані вулиці, а над містом літають дрони. Небезпека усюди.
Вулицею обережно йде жінка, хоче провідати родичку, яка проживає неподалік. Раптом над головою чує дзижчання й розуміє, що за нею стежить дрон. Аби вижити, починає бігти. Той намагається атакувати й падає. Жінці вдалось врятуватись, але осколком зачепило ногу.
Та не всім так щастить, розповідає згодом вона своїй племінниці Оксані. Після того випадку жінка виїхала з окупації й зараз перебуває у рідних. Всі її історії про смерть та руйвання — це, каже, тепер реальне життя в Олешках.
"Зараз по вулиці не можна спокійно пройти, нема де нормально стати — все заміноване. З останього — дві людини підірвались. Їм сказали, що підвіз подуктів буде, й вони пішли. Та видно, десь не так стали й підірвались. Так вони і лежали там. Ніхто їх не забирав, нічого з тілами не робили, собаки потім рознесли", — згадує жінка.
Окуповані Олешки, Херсонщина. Дмитро Лубінець/Facebook
Ще одна місцева жителька поралася з помідорами на городі, бо кожен в Олешках, каже вона, намагається зараз вижити як може. Дрон на неї просто впав й жінка загинула.
"Олешки для російських військових це як полігон. Бо у них навіть таке є. Вони вчаться на місцевому населені, а потім Херсон атакують. Оце в них практика така. Люди гинуть на городах, у дворі своєму", — розповідає Оксана.
Вона теж родом з Олешок, з початку окупації й до 2024 року там залишались її батьки. Не хотіли кидати будинок, навіть коли його затопило після підриву військами РФ Каховської ГЕС. Тато, каже Окасана, все намагався його відбудувати, вірячи, що все налагодиться.
"Мій тато – це моя біль, як то кажуть. Боже, ми його постійно вмовляли виїхати. Але він завжди казав: "Це мій дім, це моя земля, і я помру на ній. Я не збираюся помирати десь, не пойми де, під забором." Ну от так вийшло, що він загинув у власному дворі, під власним парканом. Йому був 61 рік", — розповіла Оксана.
Її батько підірвався на міні-пелюстці, якими окупанти замінували місто, й загинув від вибухової травми. Мама, після того, виїхала.
"Його ще вдалося поховати, і була труна, хрестик поставили. От, тоді ще можна було. Зараз все дуже складно. Зараз це просто на тачку, перебіжками докотили тіло, ямку викопали, бігом кинули, закопали і все", — розповідає Оксана.
Такий вигляд зараз має місто Олешки на лівообережжі Херсонщини. Дмитро Лубінець/Facebook
Жінка згадує ще одну історію. Її знайома також не змогла вмовити свого чоловіка, тому виїхала до дітей, а він залишився охороняти будинок. Все казав: "Нікуди не поїду. Я його побудував, це мій дім".
Одного вечора до нього прийшли росіяни: "Извините, уйдите, нам этот дом нужен". Він у відповідь: "Та хлопці, ви що типу, це ж моє". Вночі в будинок прилетіли снаряди й повністю його зруйнували. Чоловік загинув під завалами.
Люди в Олешах живуть у постійному страху, розповідає Оксана. Обережними треба бути не лише на вулицях, а й у словах:
"Треба контролювати, що і кому говориш. От десь чи в лікарні, чи де отам в чергах, щось не то сказав. То наступого ранку приїхали, мішок на голову і все. І потім ніхто не знає, де людина дівається".
