Історію про силу духу, героїзм, випробування та щире кохання захисника Михайла та його дружини Олени розповіли у 3-й окремій танковій Залізній бригаді
Змінити розмір
Вона з нетерпінням чекала від нього дзвінка у домовлений час. Всі терміни спливли – дзвінка не було. Тривога липкими щупальцями стискувала душу і серце. Зрозуміла – сталося щось страшне…
Олена познайомилася з Михайлом 9 років тому.
«Мабуть, це доля так розпорядилася. Мені було тоді дуже важко. Депресія, викликана попереднім негативним досвідом. І тут, як сонячний промінчик серед темної ночі, з’являється сильний, добрий, уважний і чуйний чоловік. Після знайомства з Михайлом я відтанула душею. Вже згодом зрозуміла, що з таким чоловіком буду, як за камінною стіною», – згадує жінка.
Досить швидко закохана пара звила сімейне гніздечко. За рік у сім’ї народився син Микита. Олена працювала вдома на Вінниччині. Михайло ж, щоб краще забезпечувати родину, знайшов роботу у Києві. Подружжя будувало плани на майбутнє – допоки не запалала велика війна…
«Важко описати стан, в якому я тоді перебувала. Тривоги додалося, коли Михайлу прийшла повістка. Я дуже переживала. Мишко мене усіляко заспокоював, пояснюючи, що кожен чоловік має захищати свою сім’ю, рідну землю від ворога. Згодом я вже гордилася ним, що не злякався, не ховався, як деякі», – розповідає Олена.
На сторінці бригади розповідають, що воєнна доля привела Михайла до 3-ї окремої танкової бригади. З березня 2022 року стрілець-зенітник зенітно-ракетного взводу піхотного батальйону Шикирявий вже брав участь в боях.
Щодня телефонував дружині або писав повідомлення. Заспокоював. Дзвінки, розмови, радість зустрічей під час відпусток…
Одного березневого дня нинішнього року перед виходом на бойове завдання Михайло, як завжди, зателефонував та просив не хвилюватися. Попередив, що знову почуються за кілька днів, коли його змінять. Але в обумовлений день дзвінка від чоловіка не пролунало. Спроби достукатися до нього або побратимів були марними.
«Я бачила у месенджері, що вони читають мої повідомлення, але не відповідають. Зрозуміла – щось сталося з Михайлом. У голову лізли різні думки. Молила Бога щоб не найгірше. Потім один з побратимів чоловіка написав, що зі мною зв’яжеться командир і все розповість», – розповідає Олена.
Розмова з командиром розділила життя жінки на «до» і «після». Дізналася, що чоловік отримав важке поранення і евакуйований до шпиталю у Харків.
Ця звістка стала для жінки немов удар по голові. Частково втішити себе змогла лише завдяки усвідомленню, що Михайло живий. Помчалася до шпиталю. Згадує: «Коли піднялася у відділення і побачила його — заклякла за кілька метрів від ліжка. Не змогла стримати сліз».
Як свідчать документи, 11 березня 2024 року на Куп’янському напрямку по позиції, де перебував солдат Шикирявий, ворог завдав удару з БПЛА. Михайло прикрив собою побратима і в результаті отримав важку вибухову травму з численними переломами лівої руки та правої ноги, а також осколкові поранення грудної клітини.
Почалася багатомісячна історія боротьби жінки за здоров’я чоловіка. Історія безсонних ночей, неймовірного нервового напруження, здобутків і втрат.
«На жаль, лікарі не змогли врятувати поранену руку Міши. Вона дуже пошматована була. Довелося ампутувати. Ногу фактично наново збирали зі шматочків. Багатоуламковий складний перелом, Весь час була з ним у Харкові. Потім у Києві, де теж була операція з видалення осколків біля легень.
Трималася сама й підтримувала Мишка як могла. За чотири місяці, до переведення на лікування та подальшу реабілітацію в Немирів, поближче додому, заплакала всього три рази. Розуміла, що сльозами проблему не вирішиш. Треба діяти», – згадує Олена.
Про геройський вчинок чоловіка дізналася саме від врятованого — Захара Харківа, земляка з Вінничини.
Перебуваючи у відпустці, Захар майже щоденно приїжджав до побратима у немирівську лікарню. Він і розповів, що завдяки Михайлу отримав лише легке поранення…
А в липні подружжя отримало страшну звістку — невдовзі після відпустки Захар загинув, виконуючи бойове завдання.
«Міша дуже важко переживав. Не вірив, що друг загинув. Йому було зле, тиск підскочив, тому не зміг бути на похованні. Вже згодом з’їздили на могилу», – розповідає Олена.
Наразі вони продовжують свою боротьбу. Воїну нещодавно зняли з ноги апарат Єлізарова, попереду тривала реабілітація. Просувається черга на протезування руки. Жінка каже, що їй вже легше. А син Микита не лише пишається татком, а й усіляко йому допомагає призвичаїтися до нового життя.
Сама ж Олена попри біду не втрачає оптимізму:
«Я коли познайомилася з Михайлом, думала, що буду з ним, як за камінною стіною. Але життя он як повернулося. Тепер тією стіною для нашої родини маю бути я. Ну, якщо так, то так.
Нам, жінкам, у більшості здається, що ми слабкі й потребуємо захисту. Можливо. Але я переконана, що ми недооцінюємо себе. У нас достатньо сил, щоб побороти біду. Ми можемо дуже багато. Особливо, якщо це стосується наших коханих. Тому я вірю, що все у нас буде добре».
Вінниця.info фото зі сторінки 3-ї окремої танкової Залізної бригади
