За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Василь та Назар Костишини. Facebook/Перший добровольчий хірургічний шпиталь
Василь та Назар Костишини з Івано-Франківщини пішли на війну добровільно — підписали контракти й боронили країну на Луганському та Донецькому напрямках. Під час боїв отримали важкі уламкові поранення. Обидва брати проходять реабілітацію у Першому добровольчому хірургічному шпиталі та після лікування планують знову повернутися на фронт.
Історію братів-воїнів розповіли на Facebook-сторінці медзакладу.
Василь та Назар Костишини — родом із села Підлісся. Різниця у віці — півтора року. Василю — 24, а Назару невдовзі буде 23. Важкі уламкові поранення брати отримали у 2023 році на сході країни.
Назар Костишин воював на "нулі"
Назар Костишин до війни працював програмістом. Коли почалося повномасштабне вторгнення, підписав контракт та пішов на фронт. У лавах ЗСУ служив стрільцем-гранатометником, брав участь у боях з військовими РФ на "нулі".
2 квітня 2023 року Назар отримав мінно-вибухове поранення поблизу Кремінної на Луганщині. Уламками йому пробило руку й стегно. Він також мав сліпе поранення щоки й контузії.
Після лікування Назар поїхав додому у відпустку, а через декілька днів дізнався, що його брат Василь теж поранений.
Старший сержант Василь Костишин
Василь Костишин закінчив Прикарпатський військово-спортивний ліцей, що у Надвірній. Навчався в університеті, однак його не закінчив, бо пройшов строкову службу й підписав контракт з у 2020 році.
Спочатку він служив у тиловій частині, їздив на навчання. Велика війна застала Василя у навчальному центрі в Золочеві.
"Коли мій брат виїхав на схід, я одразу вирішив перевестися у штурмову бригаду та теж поїхав. На війну пішов головним сержантом взводу. Коли потрібно було виїжджати, дізнався, що Назар поранений", — розповів Василь Костишин.
Через місяць — 6 травня 2023 року — Василь теж отримав важкі поранення. Під час штурму поблизу села Спірне на Донеччині позаду бійця вибухнув снаряд.
"Ми з братом постійно тримали контакт. А цього разу сім-вісім днів була тиша. Потім Василь зателефонував і сказав: "Дніпро. Важкий". Ми одразу все зрозуміли. Я взяв рюкзак, милиці — й на потяг. Ми з батьком поїхали до нього", — пригадує Назар.
Василь каже: "Це була найбільша підтримка для мене. Перші, кого я побачив, були батько й брат, який ще не міг ходити після поранення".
Зараз брати проходять реабілітацію, після якої хочуть повернутися на фронт.
