Талановитий радянський інженер Генріх Алтунян пройшов довгий шлях від палкого та щирого комуніста до дисидента, політв’язня і, кінець кінцем, совісті Харкова. Він захищав репресованих, кримських татар, а наприкінці життя став активістом Помаранчевої революції.
Генріх Алтунян був одним із найяскравіших представників плеяди шістдесятників. Він зробив блискучу кар’єру, але не вагаючись пожертвував роботою і статусом заради захисту прав людини. На честь Алтуняна тепер називається вулиця на Павловому Полі.
Що це за вулиця?
Вулиця Алтуняна знаходиться посередині затишного зеленого мікрорайону, що розташований між лісопарком та Саржиним яром. З одного боку вона виходить на вулицю Дерев’янка, з іншого — межує з провулком 23-го серпня, який, у свою чергу, вливається у вулицю Отакара Яроша.
Усе разом це — 6-й мікрорайон, один із перших у Харкові. Павлове Поле — молодий район, його почали забудовувати тільки наприкінці 1950-х. До цього на місці сучасних кварталів були сади та городи, що тягнулися від джерела у яру аж до самого лісу, а ще раніше, за царських часів, ця заміська тоді земля належала купцю Павлову.
Вулиця Алтуняна. Фото: Сергій Козлов/UA-NEWS.in.ua
У 1958 році архітектори “Харківпроекту” розробили революційний на той час план забудови одночасно п’ятьма мікрорайонами багатоповерхових будинків. Початково будівництво велося вздовж проспекту Леніна (зараз — Науки), а вже потім углиб. До вулиці Алтуняна, яка раніше носила назву Новопрудна, справа дійшла у другій половині 60-х — тут з’явилися перші п’ятиповерхівки, квартири у яких видавали переважно молодим науковцям харківських інститутів. В одній з таких квартир, щоправда, не на Новопрудній, а на сусідній вулиці Космонавтів, жив із родиною викладач вищого військового авіаінженерного училища Генріх Алтунян.
Коли після початку повномасштабного вторгнення у Харкові почався процес деколонізації, деякі активісти пропонували перейменувати на честь Алтуняна саме вулицю Космонавтів. Але вона не вимагала перейменування, тож ім’я легендарного дисидента тепер носить сусідня Новопрудна.
“Павлопольська бражка”
Народився майбутній правозахисник у Тбілісі у 1933 році, в родині вірменського військового. У 1944 році батька переводять на службу до зруйнованого війною Харкова, родина їде з ним. У 1951 році після закінчення школи юний Генріх вирішив не порушувати сімейну традицію та вступив до Харківського вищого авіаційно-інженерного військового училища, де викладав його батько. Після завершення навчання Алтунян-молодший отримав професію інженера-радіотехніка та направлення на роботу до міста Узин Київської області, але вже в 1961-му повертається до Харкова і починає викладати у вищому командному авіаційному училищі.
Генріх Алтунян у молодості. Праворуч — з дружиною Римою.
Друзі за дисидентським рухом згодом згадуватимуть, що в юності Генріх був палким комуністом. Його кар’єра складалася блискуче. Алтунян швидко дослужився до майора, зайняв посаду завідувача лабораторією в училищі. Родинні справи молодого військового теж виглядали зразково: одразу після закінчення училища він одружився з нареченою Римою, і на початку 60-х пара вже виховувала двох дітей, хлопчика та дівчинку. Генріха чекало блискуче майбутнє і, ймовірно, генеральський чин — в 1964 році він писав дисертацію та вже готував документи на присвоєння звання підполковника.
Аж тут скінчилася відлига. Генсека СРСР брутально відсторонили від влади, і це обурило щирого на той час партійця Генріха Алтуняна. На партійному зібранні кафедри він виступив з палкою промовою, у якій розкритикував нове керівництво КПРС. Начальство вирішило трішки притримати кар’єрне зростання цього пристрасного молодого чоловіка. А ще через чотири роки доля зразкового комуніста повернеться на 180 градусів. Влітку 1968 року Алтунян знайомиться з легендарним українським дисидентом Петром Григоренком (на його честь таки вдалося перейменувати скандальний проспект Жукова). Того року радянські війська вторглися в Чехословаччину, що викликало хвилю протестів серед інтелігенції. Лідером цього миротворчого руху став академік Андрій Сахаров, якого за публікацію у самвидаві брошури із закликом до миру виганяють з роботи. Алтунян у числі багатьох підписує листа на захист Сахарова — і сам стає безробітним та безпартійним. Ледве влаштувавшись інженером на “Оргенергоавтоматику”, він марно домагається поновлення у партії.
Петро Григоренко у центрі, ліворуч біля нього — Генріх Алтунян. Фото з архіву Євгена Захарова
Наступного року жертвою репресій стає вже генерал Григоренко.
“У травні 1969 року Генріх підписав листа на захист генерала Григоренка, якого запроторили до психлікарні у Ташкенті. Начальство чотири години вмовляло Алтуняна: “Забери підпис, і нічого не буде”. Але Генріх відмовився, “честь — она всего превыше” (він дуже любив цю пісню Юлія Кіма)”, — згадує соратник Алтуняна, керівник Харківської правозахисної групи Євген Захаров.
Правозахисник отримав три роки ув’язнення, які відбув у колонії в Красноярському краю. Повернувся в 1972 році до Харкова — і ніде не міг знайти роботу, отримав 22 відмови. Врешті влаштувався слюсарем. Зате в ті роки Алтунян зміг сформувати навколо себе коло людей, яких пізніше називатимуть совістю Харкова.
“Ми познайомилися 1972 року невдовзі після закінчення трирічного терміну ув’язнення. Познайомилися з ними та з усією компанією, названою Борисом Чичибабіним “Павлопольська бражка”. Часто зустрічалися, передавали один одному самвидав, сперечалися про різні речі, — розповідав Захаров. — Добрий, привабливий, південно-галасливий, він був центром харківського дисидентського кола”.
Як Алтунян зачинив обком партії
Так тривало до 1980 року. Налякане подіями в Польщі, де все більшої популярності набирав рух “Солідарності”, радянське керівництво вирішило про всяк випадок прикрутити гайки і місцевим дисидентам. У харківських правозахисників проводять обшуки, вдома в Алтунянів знаходять книжку Солженіцина “Архіпелаг ГУЛАГ”. Це стає приводом для надзвичайно суворого вироку: сім років трудових таборів та ще п’ять — у засланні.
“Це фактично суд над думкою та книгою, з книгами можна боротися тільки книгами, а не дубиною та ґратами”, — сказав на суді Алтунян.
Він відбував покарання у Пермі, але і там не полишав правозахисної діяльності, виступав за права ув’язнених, оголошував голодування.
“Він справді гідно себе вів на всіх етапах, ніде не зламався, ніде не злякався, нікого не зрадив. Був справжнім чоловіком”, — казав про цей період пізніше його друг та соратник по боротьбі, лідер кримськотатарського меджлісу Мустафа Джемілєв.
У 1987 році Алтунян достроково виходить на свободу та повертається у Харків. Епоха змінилася: під час Перебудови дисиденти отримали можливість вільно говорити про порушення прав людини. На волі Генріх Ованесович бере активну участь у створенні харківського “Меморіалу”, він також був першим керівником крайового проводу харківської організації Народного руху В’ячеслава Чорновола, активно виступає за права кримських татар. У 1990-му році з Алтуняна знімають всі обвинувачення, того ж року він стає депутатом Верховної Ради: на перших демократичних виборах його обирають жителі Салтівки, 522 мікрорайону. Завдяки його законопроєкту жертви політичних репресій отримають грошову компенсацію від держави.
Алтунян зачиняє двері Харківського обкому партії. Фото з архіву Євгена Захарова
Улітку 1991 році Генріх Алтунян виступив проти путчу, палко підтримав проголошення Незалежності України. Під час на площі тоді ще Дзержинського, а зараз Свободи, саме він наполіг на тому, аби працівники обкому віддали ключ від дверей будівлі комітету партії. Протестувальники боялися, що комуністи знищать документи. Світлина, на якому Алтунян зачиняє обком, стала легендарною: дисидент одним жестом ставить крапку в історії радянської влади в Харкові.
Після здобуття Незалежності Алтунян працював у парламенті в основному з економічними питаннями, законопроєктами про пенсії, приватизацію, земельні відносини. У 1994 році його не переобрали до Ради, тож досвідчений дисидент з головою поринув у правозахисну діяльність. Він писатиме книги: “Прозрение” “Петр Григорьевич Григоренко”, “Як я став “особливо небезпечним””, “Цена свободы”.
Під час Помаранчевої революції Генріх Алтунян ані хвилини не сумнівався у тому, на чий бік стати: він був одним із керівників харківського відділення Комітету національного порятунку, листопада-грудня 2004 року вів усі мітинги у Харкові на підтримку Ющенка.
“Я боюся за країну, в якій живу, і за майбутнє моїх близьких. Ще Бруно Ясенський закликав боятися байдужих. Дай Бог, щоб наш народ таким не став”, — казав тоді легендарний правозахисник.
Помер Генріх Алтунян 30 червня 2005 року у військовому госпіталі в Ізраїлі після невдало зробленої у Харкові операції. Похований у місті, якому присвятив життя.
Автор: Олена Павленко
