За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Юлія Лутчин у Хмельницькому, лютий 2024, Хмельницький. Фото: Суспільне Хмельницький
Юлія Лутчин з Пологів Запорізької області евакуювалась з рідного міста після того, як у сусідську хату прилетіла ракета, і на очах дітей вбило собаку. Родина на автомобілі з перевірками та допитами подолала 9 блокпостів окупантів. До вільної України добиралися мінним полем. Під окупацією залишилися її батьки. Юля з чоловіком та двома дітьми знайшли прихисток у Хмельницькому. Свою історію війни жінка розповіла Суспільне Хмельницький.
“Якщо раптом вибух — прикрию їх своїм тілом”
Юліє, як ви дізналися про те, що почалася широкомасштабна війна?
Ми не вірили, що війна прийшла у наш дім. Навіть тоді, коли по телевізору сказали, що це повномасштабне вторгнення росіян в Україну, у нас ще були такі думки: "Навіщо їм таке маленьке містечко, як Пологи? Мабуть, підуть на Київ…". Ми якось це не до кінця усвідомлювали. Мій чоловік далекобійник поїхав ще в рейс в сторону Донеччини. Я йому телефоную і кажу: "Війна їдь, давай додому!". 24 лютого 2022 року діти в садочок не прийшли. Працівники ще ходили на роботу деякий час. Я працювала в дитячому садочку головним бухгалтером. Наразі продовжую роботу дистанційно.
Коли російська армія увійшла в Пологи?
Це сталося 5 березня. За десять днів від початку широкомасштабного вторгнення. Вулицями Пологів пішли російські БТР з літерою "Z". І ми вже зрозуміли, що вони зайшли до нас. Пригадую, 2 березня, ми всі були на роботі. Я, на всяк випадок, поскидала на флешку важливі документи по роботі. І тут, о 12 дня, раптом почалися дуже гучні вибухи: "Бабах, бабах". Залітає до нас голова сільради каже: "Дівчата тікайте хто куди! Це вже серйозно!". Бомбосховищ у нас немає, і ми побігли хто куди. Я — додому, а куди ще? Вибухи, вибухи. Пропало світло. Поки ми були в окупації світла так і не було. Зв’язок теж пропав. Від обстрілів ми ховалися в коридорі. Сиділи вдома перелякані, нікуди не виходили. Їли ті запаси, які були вдома. Ночами я не могла заснути, тримала сплячих дітей та чоловіка за ноги, мені здавалося, що так я зможу їх захистити: якщо раптом вибух прикрию їх своїм тілом… Після того, як у сусідську хату прилетіла ракета і на очах дітей вбило собаку, ми вирішили виїжджати з міста.
“Бачу попереду поле. Я питаю в чоловіка: “Що то кругле лежить?” а він каже: “міни”.
А ваші батьки, вони жили з вами?
Ні. Батьки мають хату через декілька будинків від нас. У часи відносного затишшя вони прибігали до нас, аби дізнатися чи всі живі. Зв’язку ж не було. 21 березня ми вирішили евакуюватися. Щоправда, мама з татом нас відмовляли: "Що може воно осьо ще трішки, осьо. Може ви нікуди не поїдете?" Усі думали, що все це швидко закінчиться. Автобусів евакуаційних у нас не було. Люди між собою самостійно робили евакуаційні колони з авто, про які ми теж не знали, тому виїжджали самостійно. Чоловік у мене багато курить. Цигарки вдома були завжди. Він мені сказав: "Кажуть, що русня бідна. Потреба у цигарках є завжди. Давай покладемо по блоку цигарок по дверях авто тобі й мені". Так і зробили. Виїхали ми: я, чоловік, діти та кішка Аліса. На блокпостах нас перевіряли: дивились багажник, телефони. Цигарки, дійсно привертали увагу русні. За допомогою цих цигарок ми подолали вісім блокпостів. На останньому дев’ятому блокпості ми пережили великий стрес. Денеерівець каже чоловікові: "Куда это вы едите? Что это за прикол? Мы три недели отмучились. Мы ж приехали вас освобождать!" Я в сльози й кажу йому: "Так у нас вже їсти немає, світла немає, зв’язку немає!" А він: "Будет все! Еще чуть-чуть потерпите. Будет вам свет, кушать привезут. Возвращайтесь назад!" Попереду почалися сильні вибухи. І він каже чоловікові: "Ну вези, если хочеш. Сейчас там на минах вы подорветесь!" Ми трохи від’їхали й зупинилися. Бо дійсно не знали, що робити далі: їхати вперед чи вертатися назад. Бачу попереду поле. Я питаю в чоловіка: "Що то кругле лежить?", а він каже: "міни".
Будинок у мікрорайоні Коагулянт після бомбардування російськими військами, листопад 2023. Фото подруги Юлії Лутчин
Що або хто у той момент вплинув на ваше рішення: рухатися вперед — на підконтрольну Україні територію?
Це було як допомога Бога. Дійсно, у момент наших сумнівів до нас під’їхала чорна машина, в якій сиділи діти підлітки. І водій нам каже: "Я виводжу людей вже не перший раз, якщо ви готові, то їдьте за мною, але коли я петляю ось так, робіть так само". Поїхали ми за ним. Це було якесь жахіття. Там стільки було цих мін, стільки було розірваних машин, трупів! Ми їхали по мінному полю і не дихали. У доньок на очах сльози. Кішка кричала усю дорогу. І тут — блокпост, і нам говорять такою щирою українською мовою: "Доброго дня, ви звідки їдете?". Я почула українську мову, тільки тоді прийшла до тями. І у мене починається істерика, я плачу та кричу, від страху та радості, що ми нарешті подолали той шлях із пекла.
“Додому хочеться страшне! Дуже сумую за батьками, які живуть під окупацією”.
Ви їхали з дому навмання, чи знали в кого і де зупинитесь далі?
Ні, ми нічого не знали, нічого не планували. Ми просто тікали від війни! У Запоріжжі чоловік з братом посадили нас з невісткою та п’ятеро дітей у потяг, і ми поїхали у Польщу. А вони разом з кицькою сіли в авто і поїхали на західну Україну. У Хмельницькій області їх прихистив безкоштовно один добрий чоловік. У Польщі ми жили на базі відпочинку у дерев’яних будиночках у Гданську. Там було дуже холодно. Їсти нам привозили. Ми з невісткою пішли працювати: мили під’їзди полякам. Невістка до цього спокійніше ставилася, я — ні. Чоловік — в Україні, я — в Польщі. Мені Україна снилася. Я не хочу мити під’їзди! Я хочу працювати бухгалтером! Дзвоню чоловікові, кажу: "Я більше не можу, беру квиток, повертаюся в Україну". У Польщі ми побули два з половиною місяці. Заробила якісь копійки й в червні 2022 я з дітьми приїхала до Хмельницького. Чоловік продовжує працювати далекобійником. Я знайшла роботу бухгалтера в Агенції регіонального розвитку Хмельницької області. Також я працюю бухгалтером-консультантом в ще одній компанії.
Як діти адаптувались до нового життя?
Старша донька, їй 26 років, працює. Молодша ходить в школу, навчається у сьомому класі, займається танцями та повітряною гімнастикою на кільці. Їздить на змагання. Ми вже представляємо Хмельницький, маємо купу грамот та кубків. Начебто усе добре, але додому хочеться, страшне!
Ваші батьки вже майже два роки живуть під російською окупацією. Чи маєте ви з ними зв’язок?
Дуже сумую за батьками. Так, ми телефонуємо одне одному. Мама не отримує пенсію з березня 2022 року. 2 березня, коли бомбили Пологи, вбило поштарку, яка розносила пенсію. Тепер ніхто не розносить. Тато отримує пенсію на картку. Окупанти гривню конвертують у російські рублі. Наш будинок стоїть посічений кулями, зруйнована цегляна кладка. У ті будинки, які вціліли заселились окупанти. Батьки кажуть, що усе заміноване. Школи розбиті. Садочок, де я працювала, напівзруйнований. Заводи, депо все розграбовано, розбомблено. Росіяни вивезли все — нічого немає! Ми з чоловіком готові після де окупації їхати допомагати усе відновлювати, але найголовніше, щоб територія була розмінована, щоб то було безпечно.
