У центрі Вінниці розташована гімназія, в якій викладав співи Микола Леонтович, а Іван Шипович вчив Закон Божий
Змінити розмір
Історія Вінниці зберігається у особливій архітектурі початку минулого століття. У середмісті кожен перехожий і водій, який прямує центральною вулицею Вінниці, бачить одну з перших будівель спроектовану архітектором Григорієм Артиновим. За 123 роки свого існування будівля не змінила свого призначення – і тоді і зараз це заклад освіти. Сьогодні в ліцеї №2 навчається понад 1200 дітей. А з початку роботи жіночої гімназії, у вересні 1901 року там розпочали навчальний рік 189 гімназисток, навчання було не дешевим і складало 50-100 карбованців на рік. Деякий час викладачем співів у гімназії був видатний український композитор, автор обробки всесвітньо відомого «Щедрика» – «Carol of the Bells» – Микола Дмитрович Леонтович.
Як змінювалась гімназія за понад століття, написали на сторінці Visit Vinnytsia.
Жіночу гімназію засновано 1 липня 1900 року, коли було призначено начальника гімназії Турчанинова Петра Олександровича та наглядачку. Досі переповідають легенду про суворість наглядачки до учениць, коли вона у лорнеті в черепаховій оправі прискіпливо оглядала білі комірці на формі підопічних та вимірювала довжину їх суконь лінійкою. Порушення суворо каралось, інколи аж до виключення із закладу.
«Учителька 1-ого класу, вона ж класна наставниця початкових класів, була дуже суворою, вимогливою. Я не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь сміялася чи усміхалася. Як покарання, ставила учениць у куток, обличчям до стіни (я на собі це відчула).
Начальниця гімназії – княгиня – жила зі своєю дочкою 10-12 років на верхньому поверсі в окремій квартирці. Вона заходила до класу під час якогось уроку із незмінним привітанням: «Здравствуйте, mes dames!». Це єдині слова, які вона до нас вимовляла. Після цього вона виймала лорнет у черепаховій оправі, з ним обходила ряди класу й прискіпливо оглядала білі комірці, пришиті до комірця-стійки на формі, перевіряючи його відповідність стандарту – 1,5 пальці шириною, й за будь-якої невідповідності вимагала змінити.
Крім того, вона двома пальцями – великим і вказівним – мацала форму, якщо бачила поганий матеріал чи штопку, гидливо стискала губи, що страшенно соромило нещасних учениць», – зі спогадів гімназистки-випускниці 1918 року Августини Миколаївни Рутберг.
На початку минулого століття ученицям в гімназії викладали французьку та німецькі мови, латину, гімнастику, космографію (наукова дисципліна, що вивчала будову Всесвіту), гігієну тощо. Закон Божий викладав відомий священник і педагог, дослідник історії Поділля Іван Шипович. А малювання – художник В’ячеслав Коренєв, один із засновників і перший директор Вінницького краєзнавчого музею.
У 1902 році в гімназії давав приватні уроки гри на роялі творець легендарного «Щедрика» Микола Леонтович, який одночасно працював учителем музики у Вінницькій церковно-учительській школі. Геніальний композитор тоді саме одружився і молодій родині потрібно було «ставати на ноги».
Гімназію протягом року будували 60 каменярів. Цю справу довірили купцю Аврааму Мар’янчику. Будівля обійшлась в астрономічну на ті часи суму – 47 тисяч карбованців. Але для міського голови Миколи Оводова та Міської думи цей проєкт був вкрай важливим, бо місто наприкінці XIX ст. швидко змінювалось, створювались нові виробництва, збільшувалось населення і потреба у розвитку освіти була дуже гострою.
У своєму первинному вигляді приміщення являло собою двоповерхову споруду, 2-й поверх головного фасаду якої прикрашала велика трьохцентрова скляна арка.
До речі, перші трамваї, які почали ходити у Вінниці із жовтня 1913-го, рухались саме від гімназії за маршрутом «Вокзал — Жіноча гімназія».
Під час Першої світової війни до приміщення гімназії на навчання у другу зміну перевели реальне училище, де здобували освіту чоловіки, щоб вивільнити будівлю училища під потреби військового шпиталю.
У 1919-му тут містились відомства уряду Директорії УНР: Міністерство фінансів, Державний банк, Департамент державної скарбниці, кредитна та загальна канцелярії.
За більшовицької влади в будівлі створили 7-річну трудову школу, а в другу зміну тут проходив навчальний процес акушерської школи, фармацевтичного технікуму та курси медичного персоналу.
У Другу світову війну тут були німецькі казарми 109-й шуцманшафтбатальйону, комендатура міської поліції із карним відділом, а також пункт меддопомоги. Коли окупанти відступали – будівлю підірвали, і вона зазнала серйозних руйнувань.
Школу відбудували знову. Можливо саме тоді тут з’явився 3-й поверх і зникла арка на головному фасаді, коли провели реконструкцію.
Наразі зовні «артинівських» елементів залишилось більше, бо всередині від проєкту найвідомішого вінницького зодчого збереглись лише арки у коридорах та хвилясте склепіння над центральними сходами. Та й воно дивом дійшло до наших днів – радянська влада, коли надбудовувала 3-й поверх, з метою економії матеріалів розібрала «артинівську» стелю 2-го поверху і використала її при будівництві 3-го.
Із легенд закладу уже наших часів варто розповісти про укриття ліцею №2, куди зараз спускаються діти під час повітряних тривог через терористичні обстріли уже російських окупантів. У школі достеменно не знають, коли це укриття було збудовано – документи не збереглися. І десятками років туди ніхто не заходив. А коли свого часу спустились вперше – виявили дві замуровані кімнати. І так народилась шкільна легенда про те, що звідси був прокопаний таємний хід прямісінько до ставки Гітлера. Але коли почали наводити лад в укритті, виявилось, що це лише легенда.
Вінниця.info, фото з групи «Старі фото Вінниці», сайту ліцею та сторінки Visit Vinnytsia.
