За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Вадим — військовий 128-ї бригади. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
Вадим — солдат, оператор ПТРКПротитанковий ракетний комплекс. піхотного підрозділу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Чоловік родом з Хмельницької області. До війни він був приватним підприємцем — мав свою бригаду, яка займалася ремонтом квартир, зведенням будинків.
У перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну Вадим сам пішов у військкомат. Його поставили в резерв і лише після кількох нагадувань запропонували 128 ОГШБр. Вадим чув про бригаду, бо постійно стежив за подіями на фронті, тому одразу погодився.
Історію військового розповіли на сторінці Закарпатського легіону у Facebook.
У підрозділі Вадиму дали позивний "Філософ", оскільки у вільний час він любить читати, особливо літературу з психології.
"Така література допомагає налаштувати себе, долати страх, правильно поводитися. Одне з моїх крайніх бойових завдань — 18 днів на нулі. Наші й російські позиції знаходилися на невеликій відстані, ворог використовував як перевалочну базу напівзруйнований корівник, куди весь час підтягувалася піхота. Бувало так, що по 2-3 дні обходилося без жодного штурму, а після цього по три штурми на день. Найближче ворожі танки й БМП підбиралися до нас на 150 метрів. Але навіть без штурмів було дуже важко, тому що по нас постійно щось працювало", — розповів військовий.
Під час одного з обстрілів вибухова хвиля пішла в погріб, де ховалися піхотинці. Тоді Вадим отримав контузію. Кілька днів він приходив до тями, а далі продовжив виконувати завдання. За 18 днів на передовій боєць схуднув на 10 кілограмів.
"Звичайно, бувало страшно — ми всі боїмося, працює інстинкт самозбереження. Але треба виконувати завдання, попри страх. Про що я думав там, на нулі, в періоди затишшя? Одна головна думка — повернутися живим", — говорить Вадим.
У військового вдома є дві доньки. Їм 16 і 14 років.
"Я хочу побачити своїх внуків. Усе інше — другорядне, воно приходить і відходить, а дочекатися внуків, щоб узяти на руки й піти прогулятися в парк, — це важливо. Я воюю за своїх дітей, хочу, щоб вони, а також рідні й близькі, жили в нормальній країні, в нормальних умовах. Думаю, більшість хлопців так само воюють за своїх рідних…" — підсумував військовослужбовець.
Читати ще
Читати ще “Ми маємо воювати за свою країну, щоб не воювати за чужу”: історія військового із Закарпаття Владислава Сентипала
