За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Татуювання Олександра Колотовича. Суспільне
В моєму розумінні, на той час СІЗО — це де злочинці сидять. І коли мене завели в камеру, я був виснажений, я побачив, там 18 людей, і всі в нашому пікселі, але чомусь вивернутому на виворіт. Мені це було дивно, але побачив, що це наші хлопці, я вже видихнув. Мені сказали, що все ок, все спокійно, типу, тут немає відеокамери, ми можемо говорити тут, все добре. Мені пояснили, які там правила, що з ними там відбувається в тому СІЗО.
«Їх дратує піксель наш»
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Чому вони були на виворіт? Тому, що їх дратує піксель наш. В хлопців, які потрапили в полон в пікселі нашому, вимагали, щоб він був на виворіт, щоб не було видно нашого пікселя. І десь, якщо бачу військовополоненого, де у нього, наприклад, кишення на виворіт, розумію, це прям з Луганського СІЗО.
І почались допити вже тоді. Там побудовано все таким чином, що створені умови для того, щоб ти просто не від’їхав, щоб ти просто вижив. Тобто їжі настільки мало, щоб просто не померти. Всі, хто там були, всі худли до однакового мінімального стану ваги. Там є таке правило, що коли заходить хтось з адміністрації, потрібно встати обличчям до стіни, руки за спину. І багато хто вже за декілька місяців перебування в тому СІЗО, були настільки виснажені, що встаючи просто втрачали свідомість і падали.
Тобто їжі було настільки мало, вода була нерегулярна, її могли дати раз за декілька днів. Там були ємності, в які можна було набирати воду. Але її було настільки мало, щоб пити, що ні про що інше вже мови не йшло. Тобто десь там помитись зайвий раз чи речі випрати, то взагалі щось фантастичне було.
Душ там був, баня так звана. Як нам сказали на початку, що за графіком вона раз на тиждень, але по факту вона була раз на місяць-півтора. Ми розуміли, що в двадцяті числа має бути баня. Ви можете уявити собі літо, нас назбиралося 23 людини, камера на 16 людей розрахована, спека і раз на 4-5 тижнів ми ходимо в баню.
Їжа була перемішана з піском
Ранок там починався з того, що спочатку приносили хліб. Одна цеглина хліба на вісьмох людей на день. Буханець хліба, то взагалі ні про що, враховуючи те, що решта їжі, це якась крупа, там все намішано-перемішано. Це могла бути перловка з пшеничною крупою, якісь залишки після того, як вони годували місцевих засуджених, і що залишалось, готували нам. Було видно, що десь зібрано з останніх крихт, тому що там воно було перемішано зі сміттям, з піском, з всяким різним непотебом.
Олександр Колотович під час запису інтервʼю. Суспільне Тернопіль
Так само і хліб теж, я так розумію, що пекли окремо хліб для нас, тому що він теж був з різними інородними елементами. Ранок починався з того, що видавали цей хліб. Потім о шостій звучить їх гімн, і треба встати і слухати, тому що ходить коридорний і дивиться у вічко, перевіряє, чи всі стоять. Якщо не стоять, вони залітають і починають бити.
Бувало декілька разів, коли хтось там або не доспав, може пізно прокинутися або ще щось, вони залітали, і починались побиття. Всіх виганяли в коридор, треба було сісти навприсідки, обличчям до стіни, руки за голову, і вони б’ють по спині цими гумовими кийками.
«Я розумію, що це мій сусід»
Після сніданку починаються допити, називають якісь прізвища, і ти сидиш і чекаєш, поки відкриються двері, і тебе заберуть на допит. На початку перебування в СІЗО дуже часто водять на допити. Намагаються пришити кримінальну справу. Ідучи на допит в черговий раз я, спочатку периферійним зором, потім побачив конвойного. Коли я жив в Луганську, у мене на провулку жив цей чувак. І я прям розумію, що це, бляха, мій сусід, буквально. Думаю, це іронія долі.
В той вечір, я так розумію, відбувся якийсь прильот по місту, чи щось таке, що вони були суперагресивні. З того дня почались такі активності, які називалися «прильот». Тобто відкривається камера, вони кажуть «прильот», і всім треба впасти на підлогу. І вони залітають і починають бити по спині, по ногах. Я лежу, і він мене бʼє. Я розумію, що це мій сусід, з яким я жив на одному провулку. Такий яскраво закрабований спогад.
«Нічого людського в них не лишилось»
У нас з вікна, крізь грати, було видно частину подвір’я СІЗО. Там жив собака, який вже доходив свого віку. Видно, що це був старий пес. Кволий, їв так погано. Ми бачили, що у нього постійно є їжа. І ми собі просто думали, що в собаки їжі більше, ніж у нас зараз.
І я пам’ятаю яскравий момент, коли цей мій сусід виходить з каструлею тої каші і просто висипає її псу. Очевидно, що пес її стільки не з’їсть, бо в нього вже на той момент була їжа. І я собі подумав — наскільки треба бути мразотою, щоб розуміючи, що є купа людей, які за цю їжу будуть супер вдячні, ти її просто викидаєш.
Нічого людського в них не лишилось. Настільки вони деформовані.Одне діло, коли ти говориш про ворога, є розуміння, що ми по різні боки і ми за різне змагаємося і все. Але є межа людська, коли ти розумієш, що тобі не можуть чинити спротиву у відповідь.
Тобто військовополонений геть позбавлений будь-якої можливості чинити спротив у відповідь. Для чого змагатися з людиною, для чого це приниження, мені не до кінця зрозуміло досі. Я розумію, що настільки вони деформовані, що вони не бачать в цьому чогось неприроднього, не гуманного, не людського. Для них це норма. От таке відношення до ворога, позбавленого будь-якої можливості чинити спротив, для них є нормою.
Читайте першу частину інтервʼю з Олександром Колотовичем: Душили пакетами, били струмом і кийками: Олександр Колотович про три роки російського полону
