За інформацією: Суспільне Полтава.
Павло Зубань з Полтавщини повернувся з майже дворічного російського полону. Обмін відбувся 5 лютого цього року. Весь цей час тут на чоловіка чекали рідні: батьки, дружина, дві доньки, одну з яких він навіть не бачив до обміну. Нині Павло проходить реабілітацію в Полтаві.
Павлу Зубаню – 31 рік. Вперше на війні він опинився 2014-го, коли йому було 18 і він проходив строкову службу в місті Новоград-Волинськ.
"Після Майдану нас підняли по тривозі й сказали, що Крим уже не наш, його добровільно здали — без бою. Ми відслужили рік, мали звільнитися. Але на той момент воєнного стану не було, був надзвичайний стан – нікого не звільняють. І ми переслужували майже пів року і вирішили з хлопцями, що будемо попідписувати контракти. Через два тижні ми поїхали в Луганську область", – розповідає Павло Зубань.
Павло Зубань на війну 2023-го пішов вдруге. Вперше – 2014-го. Facebook/Павло Зубань
2017-го воїна комісували за станом здоров’я. Та 2023-го він повернувся на війну знову.
"Майже всі знайомі були на фронті. І коли ти там уже був — вдома сидіти вже не можеш. Це відчуття, напевно, гірше, ніж будь-який наркотик чи алкоголь. Хто побував на війні — вже виділяється адреналін, виникає звичка до військового стану, і тягне назад. 12 лютого я пройшов комісію ВЛК, а 13 лютого вже був у Житомирській області, в навчальному центрі".
Після навчання Павло з побратимами вступив до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади та виїхав на передову. І вже на початку березня того року виїхав на позицію в Мар’їнку, куди мав заступити на три дні. Там з побратимом потрапив в полон, а ще один загинув. Нині він вважається безвісти зниклим.
У полоні РФ Павло Зубань пробув майже два роки. Фото надані А. Зубань"Позиції були просто в житлових будинках — у п’ятиповерхівках, двоповерхівках, підвалах, погребах. Ми їх (росіян – ред.) бачили через дорогу — за 5-7 метрів. Могли поспілкуватися з ними, послати один одного. Замість трьох днів на позиції ми пробули 15. Дев’ять днів ми були в повному кільцю, і з цих дев’яти днів у нас шість днів не було рацій. По нас був відкритий вогонь з усіх боків. Все закінчилося тим, що в нас закінчились набої й нас привалило на позиції".
Росіяни відкопали Павла з побратимом і взяли в полон. Спочатку їх повезли в Донецьк – у підвал, далі – Горлівка, Торез, Оленівка, де українські військові зазнавали постійних побоїв та катувань.
Дружина та старша донька Павла Зубаня на одній із акцій у Полтаві. Суспільне Полтава"На перші допити приїжджають до тебе ФСБ. Армійський "тапік" — це засіб для зв’язку. Вони ставлять крону в нього. Там вольтаж невеликий, але дуже-дуже багато ампер. Надягають дроти тобі на пальці й починають накручувати. Виходить оголений дріт. Приносять тобі тазик з водою. Ти стаєш у тазик, і починають електрошокером бити, "тапіком", всім підряд".
Донька Павла Зубаня, яку він вперше побачив після обміну. Фото надані А. Зубань
Таким чином намагалися дізнаватися про розташування українських позицій, інформацію про військові частини тощо. Тому треба продумувати, що говорити, додав Павло.
Найжорстокішими у в’язницях були «спецназівці», які могли закатовувати полонених до смерті.
"Найсуворіший "спецназ" був з Ростова. У них був "спецназ", метри два зростом, такий "шкаф" здоровий. І він, як хлопці розповідали, на будь-якій зоні когось із полонених електрошокером до смерті забивав. Були й інші випадки. Я знаю, зі слів – чоловіка змусили присідати. У нього серце не витримало — і він помер. Ти присідаєш і вистрибуєш — "джампіками" вони це називали. І так 20-30 разів, поки ти вже не можеш встати. І вони тебе починають електрошокером підганяти. Їм це смішно, їм подобалось".
Рідні Павла Зубаня на акції за повернення полонених. Фото надані А. Зубань
На питання, що допомагало триматися, Павло відповідає: спілкування з побратимами. За всі два роки з рідними не говорив, лише раз, на самому початку 20 секунд з батьком. За цей час встиг повідомити, що потратив в полон.
До обміну готували кілька разів, розповідає Павло Зубань.
"Два-три тижні тебе взагалі не чіпають, щоб не було тілесних ушкоджень. По мені був відеозвіт. Я так розумію, вони ФСБ його надсилали, бо змусили мене роздягтися до трусів, зняли, що в мене нема ні синців, ніде нічого. І забрали мене через два дні тоді на обмін. Мене два чи три рази отак викликали, питали, чи я хочу там залишитися в них, прийняти їхнє громадянство, піти воювати за них. Кажу: "Ні, дякую, мені такого не потрібно". І після кожної їхньої такої розмови ми розуміли, що мав би бути обмін, але він зривався".
На той раз Павла зрештою обміняли. Це відбулося 5 лютого 2025-го. З окупованої території полонених везли спочатку по Росії з кількома пересадками, а на територію України ввозили через Білорусь.
Донечки Павла Зубаня. Фото надані А. Зубань
Поки Павло був у полоні, його родина: мама, дружина, дві доньки — приїжджали до Полтави та інших міст на акції за повернення військовополонених. Молодшу дитину він навіть не встиг побачити – вона народилася, коли чоловік був в навчальному центрі.
На обміні Павло попросив у волонтерів телефон – подзвонити до дружини.
"Вона мені дала слухавку меншій доньці теж. І донька сказала: "Тато, я тебе люблю". Їй два роки було майже, коли мене поміняли. І я був в шоці. Вона вже балакає. Незважаючи на все, на всі заборони, які нам казали там лікарі — що нас саджають на карантин, на сім днів — я все одно рідних побачив на наступний день".
Мати та дружина Павла Зубаня. Фото надані А. Зубань
Нині Павло Зубань реабілітується в Полтаві. Планів, каже, дуже багато.
"В основному в найближчий час проводити весь час із сім'єю".
