За інформацією: Суспільне Чернігів.
Микола Карпенко. Колаж Суспільне Чернігів
Микола Карпенко з Деснянки, що на Чернігівщині, розлюбив число "26". Цього дня у травні 2022-го біля Шестовиці знайшли тіло його сина Миколи. Це вбило надію родини на те, що чоловік живий і перебуває десь у полоні. А за два роки в березні про загибель старшого сина Олександра дорогою на позиції повідомив його побратим. Через жорна війни пройшли всі четверо синів Миколи: двоє загинуло після початку повномасштабного вторгнення РФ, Максим отримав інвалідність в АТО, а наймолодший – Андрій – зазнав тортур у російському полоні.
Це історія про життя родини Карпенків, яке змінила війна. Про боротьбу, втрати і надію на справедливість.
Два шлюби і чотири сини Миколи Карпенка
Майже 40 років Микола Карпенко живе в селі Деснянка, що за 10 кілометрів від Чернігова. Чоловік був одружений двічі. У кожному шлюбі народилося по двоє синів.
З першою дружиною Оленою Микола познайомився, коли проходив строкову службу в Туркменістані. Той шлюб, який народився і закінчився за чотири тисячі кілометрів від України, подарував йому двох синів: у 1975-му – Олександра та в 1977-му – Максима.
На початку 1984 року Карпенки повернулися на Батьківщину, але вже розлученими. Тієї ж осені Микола поїхав у село Деснянка на "храм" до свого двоюрідного брата. І там зустрів Марію, свою другу дружину.
Дружина Миколи Карпенка Марія. Наталія Найдюк
"Ми ж були знайомі раніше. Навіть зустрічалися трохи після армії. Він так само до брата тоді приїжджав. Але потім повернулася ця його дівчина, і вони разом поїхали в Туркменістан, одружилися. Отак у нас не склалося. А тут знову зустріч, і в нас всі почуття по-новому спалахнули", – з посмішкою пригадує Марія, трохи плутаючи деталі та послідовність подій. Микола натомість переконує, що пам’ятає все до найменших деталей, навіть до годин.
Родина Карпенків приїхала на присягу Миколи-молодшого. 2004 рік. Марія Карпенко
У 1985-му у подружжя народився син Колька, а в 1992-му – Андрій. Велика родина Карпенків жила дружно. Перша та друга дружина товаришували, їздили в гості одна до одної. Сашко та Максим жили у батька на канікулах. У ці дні його дім наповнювався сміхом, пустощами і, поряд з тим, серйозними чоловічими розмовами.
Отаким щасливим та дружнім було життя Миколи Карпенка до війни.
Без доказів та тесту ДНК батьку казали, що син загинув
Війна для Миколи Карпенка та його великої родини почалася в 2014 році. У різний час троє синів пішли на фронт. Максим воював з 2014-го, Олександр та Андрій – з 2015-го. Хлопці пішли служити добровільно. Тоді найбільше дісталося Максиму.
Максим Карпенко під час служби в АТО. Микола Карпенко
Він воював на Донеччині біля Єнакієвого. У вересні 2015-го потрапив у полон. Але про це батьки дізнаються згодом. Чотири місяці сина вважали зниклим безвісти.
"У вересні з Максимом зник зв’язок. Ми обдзвонили всі гарячі лінії, зверталися, куди тільки можна було, але знайти сина ніхто не міг. У деяких організаціях нам навіть говорили, що Максим похований у братській могилі у Шахтарську. Уявіть, без доказів та тестів ДНК нам казали, що син загинув", – дивується Микола.
Зневірившись і не побачивши реальних дій, батько шукав можливість дізнатися про долю сина бодай щось у інший спосіб. Товариш-відставник із Деснянки порадив йому звернутися до колишнього афганця.
Микола Карпенко. Наталія Найдюк
"Ми вийшли з його кабінету об 11 годині. Вже о 17-й він подзвонив нам і повідомив, що син у полоні, перебуває в лікарні в Горлівці. У нього з ногами погано, але головне – він живий. Цей чоловік дав нам номер телефону тієї лікарні. Я подзвонив туди, поговорив з медсестрою. Він та ще троє хлопців були в палаті під охороною. Того дня нам вдалося почути голос сина. Це було у грудні, на Святого Миколая. Такий подарунок мені", – зі сльозами пригадує батько.
Як виявилося потім, Максим з побратимом пішов до магазину в Єнакієвому. А коли вийшов, то на вулиці вже стояли ДНР-ці. Максим дістав гранату. Вороги просили заспокоїтися, пообіцяли, що не чіпатимуть. Хлопець повірив, відійшов, а потім побіг. Та навздогін йому пустили автоматну чергу по ногах і взяли в полон.
Максима прооперували в місцевій лікарні. А потім перевезли в Горлівку.
Микола шукав способи, як визволити сина з полону. Каже, що одна волонтерка з Ніжина радила брати гроші і їхати в Горлівку. Але гарантій не було жодних. Крім того, так само в полон могли взяти й Миколу. Тому чоловік не пристав на цю пропозицію.
У грудні відбувся великий обмін полоненими. Сина, який на милицях заходить до автобуса, Микола та Марія побачили по телевізору, а згодом і вживу.
Хлопець ще довго лікувався та проходив реабілітацію. Після поранення Максим має проблеми з ногами, тому отримав інвалідність. Сашко та Андрій також згодом звільнилися з війська. Такими були для родини Карпенків часи АТО та ООС.
Російські військові били братів та сусіда кувалдою понад дві години
Повномасштабна війна для Карпенків почалася з вибухів поблизу. Потім подзвонив син Микола. Він працював у Ніжині, сказав, що їхатиме додому. До Чернігова хлопець дістався електричкою, а до села йшов пішки, бо транспорту вже не було.
Микола Карпенко молодший з братом Андрієм. Микола Карпенко
"Колька прийшов додому ввечері. Він так хотів придбати нове авто, збирав гроші. Хвилювався, що пропадуть, тому привіз їх нам. А на ранок сказав, що піде до Чернігова записуватися у військо. Та 25 лютого ходити тут уже було небезпечно: через село літали снаряди. Тому Колька повернувся додому", – розказує мама Марія.
Російські військові заїхали в село на початку березня. Спочатку стояли на околиці. Танки та іншу техніку сховали в ангарах місцевої ферми. 8 березня ЗСУ обстріляли ці ангари. Тоді, зі слів Миколи, загинув командир росіян. Вони були дуже злі і шукали тих, хто здав позиції.
"Ми тільки вийшли з погреба після обстрілу, аж тут вони (російські військові, – ред.) йдуть. Побачили нас у дворі, давай телефони перевіряти. У Кольки забрали смартфон. У сусіда Сашка Захаренка теж. Андрій був у хаті, то його не побачили. Вони й Кольку хотіли забрати, але я почала кричати, то відпустили", – пригадує мама Марія.
За 5-10 хвилин окупанти повернулися знову. Забрали сусіда Сашка Захаренка та Андрія, який якраз вийшов надвір. Потім повернулися й за Колькою.
Син Андрій, якого забрали російські військові у березні 2022 року. Наталія Найдюк"Нас повели на край села. Там вони боєприпаси завантажували. Через деякий час нас посадили в броньовану машину і кудись повезли. Їхали ми зо три години лісами та полями. Потім нам насунули шапки на обличчя, вивели. То був двір. Нас поклали обличчям до землі. Запитували одне й те ж саме: кому ми їх здали. Після цього кувалдою наносили удари. Починали з п’яток і підіймалися до голови. Це побиття тривало дві-три години", – пригадує Андрій знущання росіян.
За його словами, в телефонах хлопців окупанти нічого не знайшли, крім груп у телеграм та фейсбуці з назвами на кшталт "Путін х…йло". Вони все ніяк не могли зрозуміти, чому люди так ненавидять російського президента.
Ночувати побитих та скалічених бранців завели до погреба. Але ж ніхто не зімкнув очей. Андрій каже, готувалися до найгіршого. Тієї ночі росіяни постійно стріляли кудись з артилерії. Хлопці міркували, якщо буде відповідь наших, то чи витримає погріб удар. Андрій, як колишній АТОвець, пояснював, за яких умов він встоїть, а коли – ні.
Зранку обстріли вщухли. Двері льоха відкрив окупант у балаклаві. Спочатку забрав Сашка. За п'ять хвилин повернувся й за Колькою. Андрій залишився сам на кілька годин. А потім прийшли й за ним.
"Я спитав, де мій брат та сусід. А вони (російські військові, – ред.) відповіли, що сюди вони вже не приїдуть. Я не міг подумати, що хлопців уже немає. Вважав, мене до них повезуть", – пригадує Андрій.
І його дійсно повезли, зав’язавши очі, але не до хлопців, а в рівчак. Там наказали лежати, поки стихне звук від автомобіля. А для переконливості пустили поверху автоматну чергу.
Виявилося, це було село Шибиринівка. У місцевої жінки Андрій дізнався, як дійти до Деснянки. Дорога зайняла два дні.
"Дорогою я бачив, як проїжджали кілька російських колон. Просто зупинявся і стояв на узбіччі, мене не чіпали. А потім у лісі, вже перед домом, мене зупинили російські військові на "Тигрі". Я був без документів, сказав, що від їхніх іду, тільки випустили. Знаєте, коли мене звільняли, то не думали, що я дістануся дому. Один з окупантів мені так і сказав: я тебе відпущу, але ти додому не дійдеш", – пригадує Андрій.
Родина Карпенків біля свого будинку. Наталія Найдюк
Та хлопець все ж дійшов додому. Він був з поламаними ребрами, розбитою головою, понівечиними пальцями. Аж чорний від болю та втоми після тортур та дороги, довжиною 40 кілометрів, він все ж переступив поріг батьківської хати 10 березня…
Тіло Кольки та сусіда знайшов собака біля Шестовиці
Коли Чернігівщину звільнили, Карпенки почали активно шукати сина. Обдзвонювали всі можливі служби, які позиціонували себе як такі, що займаються пошуком безвісти зниклих. Родина до останнього вірила, що син у полоні.
Але дива не сталося. 26 травня 2022 року біля смітника у селі Шестовиця собака розкопав могилу. Там було два тіла та паспорти Олександра Захаренка та Миколи Карпенка. Про цю страшну знахідку в село повідомили телефоном.
Родина Карпенків на могилі свого сина Миколи. Наталія Найдюк
Марія хотіла пересвідчитися, що то дійсно її Колька. Жінка наполягла на ДНК-експертизі. Це зайняло півтора року і потребувало трьох проб.
"Після першої проби я питаю у слідчого, чи підтвердилося рідство. Він сказав, що так. Я попросила показати документ. А там було написано, що я не можу бути йому біологічною матір’ю. Відтак вирішили, що треба в батька брати ДНК. Там вийшов високий відсоток рідства. Потім і в мене взяли ще раз… Зрештою позитивна відповідь прийшла у жовтні 2023-го, за півтора року після того, як ми поховали Кольку", – ділиться Марія.
Батько Микола з сином Андрієм на кладовищі. Наталія Найдюк
Андрій вважає, що його брата та сусіда вбили того ж дня, як забрали з погреба. Хлопець переконаний, що окупантам потрібні були жертви, і аргументує свої здогадки так:
"Коли нас забрали з дому, то повели до головного. Він сказав тим військовим, що нас доставили: «Навіщо ви взяли трьох, мені двоє потрібні». Тоді ж загинув їхніх командир, то вони дуже злилися. Я думаю, так хотіли відплатити мирними за його смерть".
Родина Карпенків на кладовищі біля могили сина. Наталія Найдюк
Андрій досі не знає, де їх катували та утримували. По сьогодні він періодично їздить із правоохоронцями в надії знайти те місце. На жаль, пошуки поки не принесли результату.
Про смерть старшого Сашка повідомив побратим
Але смерть Миколи не стала останньою в родині. Старший син Карпенків Олександр повернувся до війська в 2022 році. Він постійно був у гарячих точках, переважно на Запоріжжі.
Востаннє Микола та Марія бачили чоловіка у грудні 2023 року. Тоді після контузії він лежав у госпіталі, тому навідав батьків.
"Вже тоді Сашко мало не загинув. Дрон скинув вибухівку, але того разу минулося контузією. Син казав мені: помирати не страшно. Він найбільше боявся залишитися без рук та ніг", – ділиться Микола.
Микола Карпенко біля фото своїх синів. Наталія Найдюк
24 березня 2024 року батько востаннє розмовляв із сином по відеозв’язку. Він просив Сашка не йти на "нуль". Лікар попереджав про проблеми з серцем, які виникли через війну.
А 26 березня ввечері Марії Карпенко подзвонили з незнайомого номеру. Жінка відповіла, навіть не підозрюючи, що цим дзвінком в їхню колись велику щасливу родину знову увірвалося горе.
– Ви знаєте Олександра Карпенка? – почулося в слухавку.
– Так, це наш син.
– Він загинув.
– Як загинув? – мало не зомліла жінка і передала трубку чоловікові.
Виявилося, Сашко все ж пішов "на нуль". Дорогою ворожий дрон скинув вибухівку. Сашко отримав сильні поранення правої сторони тіла. Уламки були такі гострі, що один із них навіть перерізав лезо ножа, який чоловік носив при собі.
Молитвеник українського воїна, який знайшли в Олександра Карпенка після смерті у березні 2024 року. Наталія Найдюк
Тіло з поля бою забрали того ж дня. А ось шлях додому зайняв майже 10 діб. Карпенки кажуть, що ніхто з командирів з ними не зв’язувався. Далі усіма справами займався брат Максим.
"Я бачив тіло Сашка: рука перебита, передпліччя, кисть, нога завернута… Посічений правий бік обличчя. У нього в кишені був молитвослов, він теж прошитий уламками, не врятував", – зі сльозами каже батько.
"Війна забрала в мене надто багато"
Олександра Карпенка поховали в селі на Ніжинщині біля матері. Миколу Карпенка – в Деснянці. Тут батьки часто навідуються на кладовище: привозять квіти, розмовляють з фотографією.
Марія Карпенко на могилі сина Миколи. Наталія Найдюк
"Колька в дитинстві квіти вирощував. Ще в школі. Мій брат зробив йому дерев’яні горшки, то в нас мо 30 видів кімнатних рослин було", – пригадує мама, поправляючи квіти тепер на могилі сина.
Пам’ятник Миколі встановили нещодавно. Для рідних це означає віддати останню шану синові. А фото, кажуть, наче слухає все, що вони промовляють до нього. А ось до Сашка їхати тепер довго…
"Покійний сусід, 90-річний дядько Іван казав: «кацапьо» на Україну піде. Часто його згадую тепер… Ця війна забрала в мене надто багато: двох моїх синів, двох моїх красенів. Третього сина вона зробила інвалідом, четвертий ледь вибрався від цих нелюдів. А зараз ще 19-річний онук, Сашка син, воює на Донеччині. І я справді не знаю, як пережити це все", – каже Микола.
А Марія додає, що хочеться перемоги і щоб винні у смерті синів були покарані. Але шансів на останнє мало. Та найважче, кажуть батьки, це прийняти й усвідомити, що більше ніколи не побачиш дітей. Ніколи. І з цим словом і його усвідомленням батьки житимуть решту життя…
