За інформацією: Суспільне.
Прикордонниця Анастасія Герасимчук. Фото надане Анастасією Герасимчук
Анастасія Герасимчук родом із селища Козача Лопань Харківської області. Там саме, на Харківщині, згодом несла службу на блокпостах:
"Коли людина їде, ти кажеш: "Доброго дня, увага, блокпост, ваші документи, будь ласка. Головний сержант Герасимчук Анастасія". І яка людина є, з радістю тобі відкриє, скаже, "ой наші захисники, дякуємо вам". А є людина, яка може під'їхати й починається — вже, видно, агресивно налаштована".
Прикордонниця Анастасія Герасимчук. Фото надане Анастасією Герасимчук
Перший день березня 2025 року, каже Анастасія, змінив усе.
"У мене було не дуже добре передчуття. По-перше, мені не дуже хотілося їхати. Я ще памʼятаю, як зранку поцілувала чоловіка і кажу: "Ляжмо, виспимось". Він каже: "Не можна, ну як же ж ми ляжемо, тебе ж в СЗЧ подадуть". Я кажу: "Ну нічого, знайдуть, адресу знають, приїдуть". Я так пожартувала і поїхала на зміну. Мені снився дуже поганий сон. Мені снилося, що вирізали весь сусідній блокпост. Я пам'ятаю, щось ми про таке розмовляли з Ніною (колегою — ред.), я їй сказала, що я не збираюся вмирати, це не про мене".
А потім по позиції вдарив ворожий дрон, пригадує Анастасія:
"Я пам'ятаю вибух, я все пам'ятаю. Благо, що моя Ніна, колега, почала мене шукати, маючи контузію, вона одразу кинулася мене шукати. Хлопці, Нацгвардія, Єгор, медик, одразу кинувся, приїжджала "Хартія" з еваком і одразу мене забрали. Я приїхала в лікарню, я то відключалась, то приходила до тями. Ще нічого не бачила, але розмовляла з лікарями. І лікарі мене рятували 12 годин. Тільки об 11-й годині вечора сказали чоловіку, що я жива, що я буду жити".
Прикордонниця Анастасія Герасимчук. Міла Мороз/Суспільне Ужгород
Прикордонниця каже: найтяжче для неї тоді було в реанімації:
"Як мене виводили з наркозу, як я приходила до тями. Я пам'ятаю стогони хлопців від болю, як мене дівчата приводили у свідомість, я пам'ятаю, як мене в палату перевели. Потім мене евакуювали на Київ. І там завдяки золотим рукам лікарів офтальмологам, нейрохірургам, зараз я така, яка я є. Я можу бачити, я можу чути, я можу відчувати, я можу радіти життю".
Прикордонниця Анастасія Герасимчук в лікарні. Фото надане Анастасією Герасимчук
У Києві лікарі намагалися відновити зір прикордонниці.
"Я навіть на такій відстані, пів метра, не бачила обличчя. У мене зір був: праве око 10%, ліве 20%. Зараз лікарі мені повернули зір — ліве око 90%, а праве 85-80%. У мене було зашите все обличчя. Були три ще тяжких операції. Найтяжча була зі встановлення титанової пластини в голову, в головний мозок. Третина мого черепа… На жаль, була трепанація черепа в Харкові, щоб мені врятувати життя, і третина мого черепа була вирізана".
Титанова пластина. Фото надане Анастасією Герасимчук
Нині Анастасія за станом здоровʼя непридатна для служби. Але за власним бажанням вона повернулася до лав прикордонників:
"До 15 серпня мене лікували з перервами на реабілітацію, а вже в вересні я вийшла на службу. За власним бажанням, я дуже хотіла залишитися служити, і мене всі підтримали, і я залишилася служити".
Прикордонниця Анастасія Герасимчук. Міла Мороз/Суспільне Ужгород
Відтепер вже працює діловодкою в Мукачівському прикордонному загоні.
"Тут спокійніше, тут більше така робота з документами. За своїми сумую, бо мені їх не вистачає. Може, за адреналіном теж, але вже, на жаль, мені не можна. Ніхто не знає можливостей мого організму, наскільки мені можна, як я буду реагувати. Завдяки тому, що я можу бачити, чути, я дуже щаслива, бо це все могло бути набагато гірше. Набагато гірше для моєї сім'ї, набагато гірше для мене. От так у мене зараз все добре".
Анастасія каже, разом з родиною вчиться жити по-новому:
"Дуже дякую моєму чоловікові, який був зі мною кожну хвильку, яку тільки можна. Який мене купав, переодягав, носив, годував у реанімації з ложечки. Дякую моїм дітям за те, що вони не здалися, за те, що підтримували маму в будь-якій ситуації, в будь-якій, яка тільки є. Вони завжди зі мною. Якби не моя родина, я б не впоралася".
Діти Анастасії Герасимчук на Харківщині через безпекову ситуацію вчилися дистанційно. А тепер ходять до школи:
"Нам дуже подобається на Закарпатті, але, звісно, як і для кожної людини, адаптація — це трошечки тяжко. Але завдяки тому, що у мене тут все добр, на роботі у дітей добре все в школі, дітям дуже подобається, діти просто в захваті".
