За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Григорій Драпак. Суспільне Тернопіль
Наприкінці минулого року, я думаю, для більшості українців стала великим шоком і втратою смерть Степана Гіги. Думаю, для тебе це особлива втрата. Більше 30 років сценічної діяльності, ти знав його родину. Як ти пережив цей момент і яким залишиться Степан в твоїй пам’яті.
Мені дуже тяжко. Я ще переживаю. Я ще не вірю. Він мені досі сниться. Він був дуже вимогливий. Він такий прикрий був до апаратури, до музикантів, але він любив глядачів. В нього дуже добрі пісні, з корінням, з таким корінням. І ось зараз люди, коли почалася війна, побачили молодь, що є українські, є ті самі ритми, танцювальні. Люди тисячами приходили. В нас відкриті майданчики збиралися, стадіони. Справжнє воно якось відчувається, воно душі торкається й торкається чужої душі. І на кожному концерті хлопці-воїни були.
Народний артист України Григорій Драпак і режисерка Суспільне Тернопіль Людмила Семпйол. Суспільне Тернопіль
Ти багато працюєш з українськими артистами. Тому я пропоную нашу розмову перевести в таку форму. Я називатиму ім’я, і ти будеш коротко характеризувати наших зірок естради. Почнемо з Оксани Білозір.
Оксаночка, моя колежанка. Ми з Оксаною колись на День міста вели концерт. Ну, це багато років, коли я був молодий, красивий, високий. На День міста, на озері був концерт, і ми вели з Оксаною концерт з катера. Це був якийсь 1986-й чи 1987-й рік. Тоді ми познайомилися, і ми часто зустрічаємось, згадуємо. Вона така щира і відверта, як на мене.
Розкажи про Аллу Кудлай.
Ми також гарно з нею попрацювали. Вона така повітряна, така щира, наївна, дуже-дуже добра. У нас гарні були концерти.
А що скажеш про Івана Поповича?
Ну, Іван мене зі Степаном Гігою познайомив. У мене взагалі таке відношення до таких артистів, котрі вже відбулися, популярні, дуже така повага. Іван Попович приїхав у Тернопіль і каже: "Мені б когось на розбивки там". Запропонували мене. І от ми два концерти з ним відпрацювали: один у Тернополі, другий у Збаражі. Іван тоді до мене каже: "Ти чого тут сидиш? Хочеш зі мною покататись?" Ну, звичайно, хочу. І я поїхав з Іваном, дуже багато концертів відпрацювали. І він мене от зі Степаном познайомив. Вони з одного району Іршавського, із Закарпатської області.
Іво Бобул.
Бобул нормальний, вокаліст прекрасний. Я дуже добре теж з ним працював декілька концертів. Для мене, перш за все, має бути професіоналізм. Якщо ти співак, то співай. У мене є пісні в репертуарі. Але я їх виконую як актор, а вони вокалісти. От Іво Бобул – добрий вокаліст. Там є чим співати.
Михайло Хома. Дзідзьо.
О! Міша. Так, дуже добрий колєґа. Багато він натерпівся, поки до того дійшов. Його Попович брав в концерти, з того починалося. А Міша був добрим музикантом, вони грали весілля. До речі, от коли в мене дочка виходила заміж, то Міша грав весілля. От гурт "Друзі", такий у нього був шикарний гурт, апаратура потужна. І вони грали, а потім Міша переодягається в Дзідзя. Це просто був такий вибух. І всі гості до нього — селфі, автографи. Міша прекрасний, недавно зустрічалися, так сиділи, години півтори ми говорили про життя.
На початку нашої розмови ти згадав про стендап. Це такий новий жанр, вони збирають повні зали, у них мільйонні перегляди теж. Як ти думаєш, це загроза класичному гумору чи продовження якоїсь традиції сміху українців?
Ну, це не український гумор. Там багато лайки, а українці ніколи вульгарщину на сцену не виносили. Я спеціально їздив: один дуже популярний стендапер, я не буду називати його прізвище, і я спеціально поїхав послухати. Я посидів, я послухав. Хочу сказати, що коли б ми з тобою сиділи на цьому стендапі, мені було б стидно. Мені було б соромно, мені було б гидко. Я такого не розумію.
Яким ти бачиш гумор український у післявоєнний час?
Я люблю добрий гумор. Гумор має бути добрим, лікувальним. Сатира, і знову в чому суть сатири? Я хочу, щоб люди думали, дофантазовували собі.
