За інформацією: Суспільне Полтава.
Сім місяців проживає у Полтаві 74-річна Валентина Солдатенко. Сюди переїхала із села Олексіївка Волноваського району, що неподалік селища Курахове на Донеччині. У старенькій сільській хаті жінка почала нове життя, привела до ладу двір, посадила город та квіти.
Свою історію жінка розповіла в інтерв’ю Суспільному.
Більше, ніж пів року жінка проживає у полтавському мікрорайоні Івонченці. Сюди приїхала із села Олексіївка, що неподалік Курахового на Донеччині. Нині вона живе разом із котиком, якого привезла з батьківщини.
"Прильоти, більше у село Богатир, що поруч, летіло, а тоді і наше село захватило. Дуже страшно. Страх пережили, лягаєш і не знаєш, чи прилетить воно на тебе, чи люди живі будуть. Діти виїхали, вони проживали і працювали у селищі Курахове. Почалася війна, розбили квартири у дітей, довелося виїжджати. Старша донька у Дніпро виїхала з сином, а менша у Полтаву, тут її донечка і зять".
Валентина Солдатенко біля своєї розсади. Суспільне Полтава
За словами жінки, вона до останнього не хотіла їхати з рідного села, бо не могла лишити могилу чоловіка.
"Діти сказали: "Мама, туди вже не вернешся, татові не допоможеш, не піднімеш його, їдь сюди". Довелося виїжджати, швиденько зібрала трішки і приїхала, спочатку була у меншої доньки, вона тут поряд, 5 кілометрів до мого села, кажу мого села, хоча ж моє село Олексіївка".
Валентина Солдатенко поливає цибулю на своєму городі. Суспільне Полтава
Із собою жінка привезла морозильну камеру, постіль, трохи консервації, фотографії та кота Марсіка.
"Котик дуже розумний, примхливий, мисочка, щоб помита була, любить молочко, смажену рибку, зате не вміє мишей ловити. Я ще тоді казала дідові: "Що ж це за кіт, нащо такий кіт, що миш не ловить?" Дуже розумний, ми його всі любимо".
Кіт Марсік, якого привезли із Донеччини. Суспільне Полтава
У старій сільській хаті жінка привела до ладу двір, насадила квітів.
"Тут уже сім років дідусь і бабуся не жили, ми облаштувалися, зробили трішки ремонтик, на вулиці лад навели, бо не поживи рік та вже все заростає, понаводили лад, діти допомагали".
На присадибній ділянці у дворі посадила й невеликий город – зелень і два відра картоплі.
"Гарна й хата була, лад скрізь, подвір’я дуже красиво, було все, онучка каже: «Бабусю, звикай уже жити цим життям, що тут». Треба звикати. Сумую, образливо, що ніколи не обійму могили чоловіка, батьків, племінничка там похована, рано дуже померла брата донечка. За цим дуже сумую".
