За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Офіцерка державної прикордонної служби України Олена Каракай. Олена Каракай
45-річна Олена Каракай — медикиня, реабілітологиня, офіцерка державної прикордонної служби України. Вона родом з Донеччини. Спочатку працювала акушеркою, наразі майже 15 років допомагає військовим. Жінка з самого початку служила у зоні бойових дій під час проведення антитерористичної операції. Зараз у Національній академії прикордонної служби України імені Б. Хмельницького допомагає пораненим бійцям пристосуватись до побуту у цивільному житті.
Про мрії, втрачений дім і те, як пов’язала своє життя з прикордонною службою, Олена Каракай розповіла Суспільне Хмельницький.
Чому вирішили працювати у державній прикордонній службі України?
Я проживала у місті Амвросіївка Донецької області, працювала головною акушеркою в місцевому пологовому будинку. На той час мала освіту фельдшера. Коли у відділі прикордонної служби (ВПС) "Амвросіївка" Донецького прикордонного загону звільнилося місце фельдшера, мені запропонували там працювати. Я погодилася, бо на той час відбувалась реформа пологового будинку. 2010 року підписала контракт і почала працювати у сфері державної прикордонної служби України.
Розкажіть про спогади, які перші спадають на думку, коли пригадуєте про свою участь у зоні проведення антитерористичної операції (АТО).
Увесь період, коли була долучена до проведення антитерористичної операції, — дуже великий і пам'ятний момент, його не забудеш. Тоді я залишилася без житла, втратила дуже багато друзів, від мене відмовилися родичі, залишилась сама з двома дітьми. З першими пораненими почала працювати з травня 2014 року. Їх передавати з ділянки луганського прикордонного загону. До того у січні інколи їздила на позиції наших розвідників.
Запам’ятала обстріл нашого ВПС у населеному пункті Василівка — село, в якому проживали мої батьки. Тоді усі будинки були пошкоджені, ми мали багато втрат. Туди зайшли бійці батальйону "Волинь". Ми хлопців не знали, ніколи їх не бачили. Я перебувала в пункті пропуску "Успенка", була одним медиком. Під ранок надавала допомогу всім, хто знаходився у нашому секторі. Тоді не було мобільних шпиталів і стабпунктів. Найважче — приїхати у Василівку і забрати хлопців, яких не знаєш, не можеш упізнати. Ми проводили розтин і передати тіла рідним. Важливо було нікого не переплутати, хоча один такий неприємний інцидент у нас трапився. Ми швидко все виправили, але тоді мені було дуже важко і морально, і фізично.
Були випадки, коли водночас привозили 35 поранених. У них могло не бути руки чи ноги. Інколи ми їздили за тілами українських військових. Росіяни забирали наших важких поранених, вони у них помирали, але, попри це, нам тіла віддавали тільки тоді, коли вони починали розкладатись. Мотивували це тим, що ми віддаємо органи загиблих на продаж. Тоді я відчула, що перехід з мирного у військове життя — важкий.
Як тоді справлялись з усім навантаженням?
Девіз, яким керуюсь у житті: "Дихай, поки живеш, і живи, поки дихаєш". Не мала іншого вибору, повинна була справлятись. Крім того, мені завжди допомагали дівчата з підрозділу ВПС "Іловайськ", звичайні інспектори прикордонної служби, мій водій. У нас все було настільки злагоджено і домовлено, що ми розуміли один одного з пів слова і з пів погляду. Наприклад, я моргала і мені несли рукавиці, щось сказала — відкривали систему. Це був конвеєр. Наш прапорщик робив звіт, де вказував кількість людей, хто з якої військової частини, у кого які поранення.
Усю медичну допомогу надавала на місці: в полі, в наметі. Я накладала гіпс, зашивала поверхневі поранення. Вмію це завдяки тому, що у пологовому працювала в операційній. Акушерство дало мені дуже великий досвід, знання і практику, які сміливо застосовувала у зоні бойових дій. У пункті пропуску двічі приймала пологи.
Передача поранених була тільки уночі. Уранці я їх вивозила на базу дислокації, розсаджувала у вертольоті, який перевозив їх у медичний заклад за межами зони проведення антитерористичної операції. Було два випадки, коли вертоліт швидко злітав, бо починався обстріл. Один раз мені прийшлось з нього стрибати. Тоді висота була невелика. Зі мною зістрибнув один поранений, бо дуже боявся літати. Іншого разу у мене не було вибору, я залишилась у вертольоті й полетіла разом зі всіма в інше місто. Це був мій перший політ. Я дуже боялася висоти, після тієї пригоди вже не боюсь.
Де служили, крім зони проведення АТО?
У зоні проведення АТО я була з самого початку до 28 серпня 2014 року. Опісля мене перевели в Оршанець Черкаської області, потім — у Сумській прикордонний загін. Упродовж трьох років служила у Краматорську, коли замість АТО була організована операція об'єднаних сил (ООС). Згодом мене назначили начальником відділення фізично-психологічної реабілітації в одеському клінічному санаторії "Аркадія". Після цього запропонували переїхати в Хмельницький і так я опинилась в академії.
Чому вирішили перекваліфікуватись у реабілітолога?
Ще з моменту роботи в Оршанці зрозуміла, що пораненим потрібно не тільки невідкладна медична допомога, але й реабілітація, що відіграє важливу роль. Коли була у Сумах, вступила в Сумський державний педагогічний університет імені А.С. Макаренка. Закінчила кафедру фізичної терапії та реабілітації, маю ступінь бакалавра і магістра. В Одесі упродовж року закінчила Міжнародну академію кінезотерапії.
Чим займаєтесь в Національній академії прикордонної служби України імені Б. Хмельницького?
В академії я начальник групи фізично-психологічної реабілітації. Проводимо реабілітацію тих, хто до нас звертається після травм. Крім лікувальної фізичної культури й масажів, практикуємо ерготерапію — комплекс заходів, завдяки яким люди після поранень вчаться жити по-новому у раніше звичних для себе умовах. Наприклад, ерготерапія потрібна для тих, хто втратив руку або ногу, у кого через це є фантомні болі. Ми вчимо знову писати, їсти, як зручніше включити світло в кімнаті, як легше взутися.
Крім того, ми займаємось з курсантами, щоб їм було легше адаптуватись до змін під час навчання. Вивчаємо їхні сильні сторони, зважаючи на це, розказуємо, чим вони можуть займатися у військовому житті. Це робимо, щоб підтримати курсантів і допомогти їм йти до своєї цілі. Також під час щорічного курсу молодого бійця, до якого упродовж двох місяців перед присягою долучаються ті, хто вступив в академію, я проводжу заняття з надання домедичної допомоги.
Що для вас прикордонна служба?
Прикордонна служба — це моє життя. Я зовсім не шкодую, що опиналась у цій сфері. Навпаки вдячна за те, що маю велику і згуртовану родину друзів по всій країні. Пригадую, у зоні проведення АТО служила мобільна прикордонна застава "Суми на автомобілях". Тоді з багатьма познайомилась з того підрозділу. Коли працювала в Сумах, то знову побачилась з тими, хто і надалі продовжував службу. Спочатку дивувалась, звідки мене стільки людей знає на новому місці, а потім пригадала, з тими під час обстрілу була в бліндажі, з тими разом їхали у танкові. Досі з багатьма дружу. Ми всі спілкуємося у соціальних мережа і зідзвонюємось.
Що зробите після перемоги?
Колись мене запитали, де я хочу мати свій дім після того, як залишилась без нього у Донецькій області. Питання мене ошелешило, бо я ніколи про це не думала. Куди мене направляли, туди їхала служити, там знаходила житло і налагоджувала побут. Зараз точно знаю, що хочу жити в Хмельницькому. Після перемоги, певно, заберу усю відпустку, яка в мене є, і поїдуть до всіх друзів, організую собі тур Україною.
