За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Оксана Мищишин. Суспільне Тернопіль
Як ви налагоджували контакти і чи важко було встановлювати цей контакт?
Перша поїздка була в Харків. Там писало, що туди проїзд заборонений, бо там обстріли, але ми таки все ж таки поїхали. І багато хто дивувався, чому ми їдемо. Було таке, що в нас не на всіх був бронежилет. Одній людині не вистачило. То ми довго ті бронежилети передавали один одному. Чергували, хто вдягає, хто не вдягає. Я бачила такі сміливі вчинки команди, такі правильні вчинки.
Також я можу сказати, що успіх цього служіння, це коли коли людина є біля тебе, коли вона спілкується, коли вона приймає, коли вона може щось про себе розказати. Іноді каже дякую, іноді нічого не говорить. Кожна людина крім того, що потребує духовного, потребує і фізичного. З нею важко говорити, якщо вона голодна, якщо вона холодна або має фізичні потреби. На початку, як тільки військовий перший раз бачить людину, він не сприймає її серйозно, тому що багато хто приїжджає. Вони ту людину випробовують. Вони можуть просто мовчати з кам'яним обличчям. Можуть бути навіть жарти або чорний гумор. І вони дивляться, як капелан реагує.
Чи відчуваєте якусь різницю ставлення до того, що ви жінка капелан?
Ні, я думаю, що ні. Військові вони однаково ставляться і до жінки, і до чоловіка. Можливо, я помиляюся, але я не відчуваю цієї різниці.
Капелан — це міжконфесійна людина.
Які емоції у вас виникають і як ви їх долаєте, особливо, коли страх близько?
Якщо я скажу, що не страшно, то це буде неправильно, тому що боїться кожна людина. Є панічний страх, який заважає і є страх, який допомагає жити. Тобто, якщо це страх, який допомагає зберегти своє життя і життя тих, хто є біля тебе поряд, то це правильний страх, якщо людина з ним справляється. Якщо це панічний страх, то це вже зовсім інше. Бувало таке, що ми під обстріли попадали. В нас була молитва, і під час молитви чи два, чи три рази ми всі на землю падали по команді, але потім вставали, обтріпувалися і продовжували молитися. Всі були живі, слава Богу.
Як в такі моменти говорити про Бога? І багато людей запитують, чи є взагалі Бог на війні?
Я думаю, на війні невіруючих майже немає. Коли людина дивиться смерті в очі, то вона задумується про вічність, задумується про Бога і вони молиться. Солдати моляться. Так, буває таке, що солдат питається: "А де був Бог коли?". Таких може бути багато. Такі запитання ставлять матері, які втратили синів на війні. Такі запитання ставлять діти, які втратили батьків. Але в загальному люди моляться і чекають капелана. І військові з радістю приймають капеланів.
Найчастіше ви спілкуєтеся, як психолог з військовими. Чи ви також здійснюєте певні християнські обряди, які вони потребують?
Я, як військовий капелан можу з людиною провести в молитві спасіння, провести з людиною сповідь. Я можу також за людину помолитися. І взагалі капелан, він може і надати при потребі шлюб, похрестити та поховати людину. Мені такого робити не доводилось. Але я думаю, якщо була б така ситуація, і якби не було більше кому це робити, то я б це змогла зробити.
Як щодо військових інших конфесій? Тобто все ж таки, окрім християн, є там і мусульмани, і представники інших релігій.
Капелан — це міжконфесійна людина. Капелан він не буде поділяти на віруючих і не на віруючих, на своїх і не на своїх. Тому що, це неправильно. До капелана має мати одинаковий підхід кожна людина, чи віруюча, чи невіруюча, незалежно від віросповідання.
Але власне, до жінок інші вимоги в суспільства наразі, оскільки деякі представники суспільства називають це неформат, саме жінка-капеланка, оскільки немає наразі в деяких конфесіях християнських навіть священнослужителів жінок, так?
Законодавство не забороняє. В законодавстві прописано, що капеланом може бути як і жінка, так і чоловік. Я думаю, що якісь упередження завжди будуть. Але в більшості про це говорять люди, які не на передовій. Тому що на передовій ці всі упередження стираються, про такі речі просто не думають.
Розкажіть про найважчу частину вашої місії, як капеланки і, можливо, пригадайте якийсь випадок, коли дійсно ви думали над тим, чи варто вам цим займатися?
Найважче, коли гинуть близькі люди на війні. Не було такого, щоб задумувалася, що це не моє. Єдине, коли загинув мій брат на війні, тоді я ставила собі запитання, чи зможу я спілкуватися з військовими? Потім я зрозуміла, що я зможу, що я хочу ще більше їм служити і ще більше бути поряд з ними.
Капеланка Оксана Мищин і журналістка Суспільного Оксана Максимлюк. Суспільне Тернопіль
Ви відчуваєте ті зміни, різницю того, якою ви були до війни і зараз? Як ви змінилися?
Я вважаю, що ми всі змінилися. Ніхто з нас не готувався до війни і нас не вчили, як ми маємо себе поводити під час війни, яка має бути наша реакція. У кожного з нас і особисто в мене, змінилися погляди на життя, змінилися цінності. Багато вже розуміють, що головне, а що другорядне.
У мене була з дитинства особлива любов до своєї батьківщини, до своєї країни, до своєї землі. З початком війни воно ще більше загострилося. І в багатьох українців прокинулося оце бажання любити, допомагати та бажання служити. Навіть в Слові написано, що немає більшої любові, як віддати своє життя за своїх друзів. Так і військові, які не знають мене, не знають моїх дітей, не знають моїх рідних, вони пішли на передову захищати мене. Коли я їх бачу, з ними спілкуюся, то кажу їм: "Я дякую". Я дякую, за те, що можу складати плани на завтра. Я дякую, що моя донечка пішла в школу. Я дякую, що я сплю вдома на ліжку.
Найважливіше це те, що Господь дає силу.
Що відчувають військові? Чому вони тил називають іншим світом за своїми відчуттями? І як їх з'єднати, як повернути оцю єдність?
Людина на війні навчилася виживати, навчилася відповідати за своє життя і за життя тих людей, хто є біля нього. Людина навчилася відчувати небезпеку, сканувати все навколо себе. І коли військові приїжджають сюди, то бачать , що цивільні дуже часто ховають погляд. Мабуть тому, що вони не знають, що сказати, або відчувають якийсь сором, або провину. І військовий відчуває себе неприйнятим.
Розкажіть про випадок, коли ви зрозуміли, що ви недаремно їздите в зону бойових дій, ризикуєте своїм життям чи здоров'ям.
Я роблю те, що я маю робити. Я розумію, що це недаремно, коли людина говорить: "Мені стало краще".
Після таких розмов, чи вам не стає важче? Після таких поїздок, як ви себе почуваєте і відновлюєтесь?
Коли ми їдемо з такої поїздки, ми разом спілкуємося командою капеланів під час дороги додому. Ми розповідаємо один що ми відчували, якісь моменти обговорюємо. Але саме головне в цьому, найважливіше це те, що Господь дає силу.
Останнє запитання стосується тих жінок, які думають, а можливо і мені варто стати капеланкою. Можливо є на передовій потреба ще в одній людині, яка приїде до військових, допоможе їм, поспілкується з ними і підніме їхній дух.
Насправді військових капеланів потрібно багато. Потрібно багато жінок і чоловіків. Це має бути покликання від Бога.
