За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Олена Підгрушна, олімпійська чемпіонка з біатлону. Суспільне Тернопіль
З чого почалася ця книга? Коли? І чому саме біатлон?
У далекому 2000-му році я побачила на телебаченні виступи наших жінок. Мене вразив цей вид спорту, тому що в ньому є сніг, лижі, стрільба. Тут учасниця лідирує, десь є штрафні промахи, круги, вона вже програє, хтось інший виривається вперед. Тобто, є непередбачуваність. Потрібно вміти дуже багато. До стрільби я завжди ставилась позитивно, тому що мій тато військовий.
У мене душа лежала все ж таки до зброї, я її не боялась. І коли мені випала нагода вперше постріляти, для мене це було величезне задоволення і мені відразу стало вдаватися. Я швидко робила великі успіхи. Вже у 18 років, можливо, навіть раніше, була в молодіжній команді. У 20-21 рік мене відправили на етапи Кубка світу. В мене був повноцінний сезон і перше золото в естафеті.
Це було якраз на Різдво. Досі пам'ятаю, хто з дівчат фінішував. Ми на подіумі. Тоді навіть не золото, але все одно на подіумі. Я ще маленька, перший раз бігла перший етап. В мене радість, я кричу: "Боже, це подарунок на Різдво". Як класно, дівчата, дякую".
Золота медаль на олімпіаді в Сочі. Суспільне Тернопіль
"Ця медаль — не рядове "золото"
Поділіться емоціями, 2014-й рік, "золото". Чи пам'ятаєте ту гонку і яке значення вона має для вас?
Оскільки все це сталося після Майдану, після розстрілів, то ця медаль — не рядове "золото". Звісно, пам'ятаю гонку, напевно, кожен метр дистанції і мало не кожен свій крок пам'ятаю. Я змогла поборотися, змогла видати своє фінішне коло, надолужити те, що підпускала до себе суперниць протягом перших двох кіл. Тобто, все було грамотно, стратегічно-правильно розподілено.
Ну і 26 секунд на фініші, це вже результат, з яким можна було вільно і з прапором фінішувати, але, на жаль, ніхто його не подав. А з іншої сторони, я навіть трішки зраділа, тому що, коли розвернулась і побачила, що моя найближча суперниця далеко, в мене адреналін зразу зупинився. І я розумію, мені треба цих сто метрів доїхати, а в мене сил просто немає.
Я на останніх силах доїхала тих сто метрів і думаю, добре, що мені прапор не дали, бо я б, напевно, там разом з ним і впасти могла. Звісно, цього б не сталося, я б доїхала з прапором, але все, що я змогла зробити, це один жест — підняти руки, опустити вниз, в мене просто ні на що більше не було сил. Це все сталося після Майдану, після розстрілів. Ця медаль — це не рядове золото.
Прес-конференцію тоді починали з хвилини мовчання. Не було такого істинного щастя, яке мало б бути.
Золото Олени Підгрушної на Чемпіонаті світу. Суспільне Тернопіль
І лише на наступних Олімпійських іграх, коли виграв Саша Абраменко, я за нього щиро раділа і тоді зрозуміла, що ці емоції за свою медаль мала б відчути в Сочі. Поки ми проходили там мікс зону, нам задавали запитання, як ми змогли виграти під час війни у нас в країні. І ми якось відповідали. Поки закінчили мікс зону, ми всі плакали. Тобто, наче радість, але радість була далеко нерадісна.
А коли виграла золото Чемпіонату світу, це було абсолютно неочікувано, тому що напередодні перехворіла. Тренери сказали, що в мене пік форми пропав. На мене ніхто ставки не робив. Коли я йшла на стійку, то розуміла: буде "нуль", значить виграю Чемпіонат світу. Я відстрілюю "нуль", а в мене ще багато енергії. І я починаю добавляти, добавляти, добавляти.
Тоді бачу одиничку поруч зі своїм прізвищем. Телефоную до батьків: "Мамо, я виграла". І така зі сльозами, на емоціях, щиро. Мама: "А ми знаємо". Тато кричить там: "Лєнка, вітаємо". Каже: "Нам тут уже все село подзвонило". Одразу квіткова церемонія на стадіоні. Вболівальники розгорнули величезний тризуб на трибунах. Це в Чехії відбувалось.
Потім з часом, через десятки років я зустріла на Новій пошті у вантажному відділенні одного чоловіка. Він до мене: "А ви Олена Підгрушна?" Я кажу: "Так". "А пам'ятаєте в Новім Место величезний тризуб? Це мій, це я його розгортав". Слава Богу, що це все було до війни, до 2014-го року, я хоча б там змогла насолодитися цими емоціями. Будь-яке "золото" для будь-якого спортсмена — це на вагу золота Олімпійських ігор.
Комплект нагород Олени Підгрушної. Суспільне Тернопіль
"На Олімпійських іграх шанси мають усі"
Олімпійські ігри тривають. До збірної України ввійшли 46 спортсменів, дев'ять із них — з Тернопільщини. Це найбільше представництво. На Вашу думку, чи мають вони шанси поборотися за нагороди на цій Олімпіаді?
На Олімпійських іграх шанси мають усі. Тому що це зовсім інша психологія, зовсім інша підготовка. Погодні умови можуть змінитися. Може відбутись усе. Ми дивимося щоденники Олімпійських ігор — огляд після кожного змагального дня. Хтось вперше поїхав на Олімпійські ігри — виграв, хтось далеко не фаворит — виграв. Тобто, майже кожен день виграє не фаворит.
Живий приклад того, що на Олімпіаді може бути і чудо. Я дуже сподіваюсь, що це чудо буде на нашій стороні, і наші спортсмени, біатлоністи, всі інші види спорту будуть мати шанс і скористаються ним.
Вишита картина Олени Підгрушної. Суспільне Тернопіль
Знаємо, яка ситуація в країні, зокрема, і з базами підготовки наших спортсменів. Попри те, українські спортсмени показують хороші результати на світових чи європейських змаганнях, а підготовку проходять за кордоном.
Ви самі говорите, що баз майже немає. Біатлон — це такий вид спорту, де мінімум треба 3-4 кілометри лижної траси, асфальту, стрільбища.
Зазвичай, стрільбище за межами міст. У світі не так багато біатлонних баз. З якимись країнами важко зорганізуватися з перевезенням зброї. Кудись легше доїхати. Звісно, тренери акцентують на ті країни, куди легше доїхати.
Коли були літаки, це було простіше, тому що їхали переважно тренери й обслуговуючий персонал, а спортсмени літали. Зараз спортсмени їдуть разом з тренерами і зі всіма. Дві-три доби в дорозі. Це ненормально для спортсмена. І це не лише біатлоністи, це всі, хто тренується за кордоном. Також годинами треба проходити кордони.
У нас немає "зеленого" коридора, щоб ми спокійно приїхали по віп-зоні і нас випустили. Ні, ми так само стоїмо в чергах на таких самих умовах, як і всі інші. Це не додає спортсменам здоров'я. В кожного з нас вдома є сім'ї, діти, кохані, родичі, друзі. Одні без світла, в інших хати вже нема. В когось батько загинув, в когось рідня загинула.
У кожного з нас зараз хтось воює. Не існує на сьогодні в Україні сім'ї, якої б не торкнулася війна. Це також для спортсменів є додатковим навантаженням.
Те, що на сьогодні 46 спортсменів отримали ліцензії і представляють Україну, вони доказали, що, як мінімум, вони в рази ментально сильніші, ніж ті спортсмени, які спокійно провели підготовку, спокійно приїхали і спокійно виступають.
Квіти, які вишивала Олена Підгрушна. Суспільне Тернопіль
За Олімпіадою спостерігаєте?
Я спостерігаю в міру того, наскільки мені дає дитина. Зараз перебуваю в Тернополі у батьків. Маю більше вільного часу. Біатлон я подивилась. Вдалося. Ми всім сімейним колом зібралися. Заради біатлону батько навіть запустив генератор.
Розкажіть про ваші відзнаки, їх багато. Олімпійське золото, здається, єдине на Тернопільщині?
У мене є ціла стінка міжнародних медалей. Це чемпіонати світу, чемпіонати Європи. Є й з Нового Места-на-Мораві, де я отримала повний комплект нагород: "золото", "срібло", "бронзу". Дуже красиві кубки. Коли я їх бачила на презентації, то подумала: "Боже, який красивий кубок, як би хотілось такий собі".
І так сталося, що з першої гонки виграла. Єдиний мій комплект з трьох кубків різної висоти.
Я три місяці поспіль була найкращою спортсменкою України. Навесні, коли ми повернулися після сезону додому, то мені їх вручили.
"Зараз мені абсолютно все потрібно починати з нуля: освіту, роботу"
Як влада області й міста відзначила Вас за здобутки протягом 25 років?
Довго ми боролись за районні стипендії. Вони почали давати, коли я вже вийшла з того рівня. Тобто, все починалось після мене.
Але, якщо взяти чемпіонат світу, я отримала букет квітів. Після Олімпійського "золота" отримала зірку біля катедри. Це ж не має ніякої матеріальної цінності. Коли мене зараз дітки запитують: "А що вам Тернопіль дав?", я не можу нічого сказати позитивного. На жаль.
Чомусь я виявилась тим спортсменом, якого тернопільська влада не вважала потрібним відзначати. У спортсмена дуже коротка кар'єра. Він може заробити якесь визнання, копійку, квартиру, машину, тільки тут і зараз. Це буквально в когось п'ять років, в когось десять років і все. Потім кар'єра закінчується. Зараз мені абсолютно все потрібно починати з нуля: освіту, роботу.
Якщо не потраплю на тренерську діяльність, мені потрібно повністю перенавчатись і знову з нуля починати своє життя. Не так все красиво і яскраво, як усі вміють рахувати нулі наших преміальних. Тому що ті преміальні, які були зароблені, вони й були витрачені, знову ж таки, на спорт: на лижі, на екіпірування, на лікування, на реабілітацію, масажі і так далі.
Одна з робіт Олени Підгрушної. Суспільне Тернопіль
"Хотілось би передати досвід, тому що він великий"
Чим плануєте зайнятися після завершення професійної кар'єри?
У першу чергу, це буде залежати від того, як довго триватиме війна, тому що я є військовослужбовицею. Якщо вона продовжиться, то після виходу з декрету, звісно, буду продовжувати службу. Від неї нікуди не можу дітись. А взагалі, мені хотілось би передати свій досвід, тому що він дуже великий. Загалом, це може бути і біатлон, і викладацька діяльність. Життя було активне. Багато подій відбувалося. Я можу поділитись тим досвідом.
Що можете порадити дітям, які хочуть займатися біатлоном, але не наважуються це зробити?
Однозначно, спробувати. Надіюсь, що тій дитині трапиться хороший тренер і навчить любити цей спорт, продемонструє багато хороших моментів. Тому що не всі відразу починають стріляти. Не у всіх відразу вдається кататися на лижах. Одиницям. У мене якось автоматично вдавалося все разом.
Протягом тренувального процесу завжди можна знаходити позитивні моменти. От сьогодні в мене вийшло краще, ніж вчора. І це завдання до батьків й до тренерів — навчити дитину любити те, що вона робить. Тільки через позитив, тільки через любов до спорту можна досягнути результатів.
Коли ми починали, тоді була дещо інша система. Інколи з-під палки, з-під нагайки. Десь сварили, більш жорстке було виховання. Мені це страшенно не подобалось. Я потім роками від цього відходила. Зараз діти, маючи безкінечний дофамін, можуть себе ним насичувати, просто сварка не допоможе. Потрібно їх зацікавити, показати, що ти це зробив, тобі вдалося.
Ти попрацював сьогодні, а завтра в тебе є результат. Є нагорода, кількість попадань, ти класно виїхав на підйом. Ти позавчора їздив так, а сьогодні ліпше. А якби сидів у телефоні, нічого б не було.
За 15 років професійного спорту, будучи в національній команді, змінилось 12 головних тренерів. Тобто, приходить тренер, він не встигає відчути тебе, зрозуміти. За рік змінились або за два роки. Це хаос. Дали багато силової роботи зі штангами, бігали, стрибали.
Я собі повибивала шийні хребці. Від цього травмувала плечі. Тобто, я травмувалась через навантаження, до якого не було готове моє тіло. Чому? Бо тренер не знав, до чого я готова. Потім ще вісім років лікувала плечі і паралельно з цим бігала.
Коли вигравала золото, в мене права рука від пальців до шиї повністю була затейпована. Я не могла нею нормально працювати. В мене не було такого тренера, який би міг за мене поборотися. Я виживала, як могла. І при цьому двічі була в топ-10 загального заліку. Тобто, результат можна робити навіть у найжорсткіших умовах.
Два сіроманці. Суспільне Тернопіль
Знаю, що на прощальній церемонії в Буковелі Ви плануєте виставку. Про що буде виставка?
Я давно мріяла, коли завершиться кар'єра, виставити всі нагороди, які здобула під час цієї кар'єри.
Це також мої творчі роботи. На початку кар'єри я почала вишивати. У мене є 20-30 картин, вишитих і хрестиком, і бісером.
Хотілось би хоча б раз їх вивести у світ, щоб люди могли їх побачити і зрозуміти, що краще робити щось руками, ніж просто сидіти і гортати соцмережі. Це зараз актуально, особливо, для молоді, для дітей.
Я ніде поки не чула про рекорд щодо картин, які вишили олімпійські чемпіони. Хочу подати, принаймні, на визнання рекорду України. Можливо, отримаємо ще якусь нагороду. Сподіваюся, що погодять. Це післясмак кар'єри.
Коли знаходили час на вишивання?
Хоч спортсмени тренуються по 24/7 чи по 12 годин щодня, все одно є фази відпочинку. Я починала свою кар'єру, коли в нас не було ні комп'ютерів, ні інтернету, ні смартфонів.
Після першого виїзду за кордон на збір зрозуміла, що настає вечір і мені потрібно чимось зайнятися. Я не можу сидіти, склавши руки. Почала з маленьких картинок. Потім їду на збір, вишиваю картину.
Думаю: "До кінця кар'єри буде ціла колекція". У мами на кухні є квіти вишиті. Останню картину вишивала майже п'ять років. Вона дуже велика була. Поспішала, забігла в якийсь магазинчик. Там було п'ять чи шість готових комплектів. Яка картинка сподобалась, ту купила й побігла.
Був мільйон гонок. Були казуси, провали, перемоги, успіхи. Було все.
