За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Віталій Білінчук. Фото: Суспільне Тернопіль
Віталій Білінчук із Тернопільщини — боєць 85-го батальйону територіальної оборони. Чоловік боровся ще на Майдані, а коли почалася АТО, двічі намагався потрапити на фронт. У військкоматі йому відмовляли через те, що мав трьох неповнолітніх дітей. У 2022-му році старші син і донька вже були дорослими, тому на другий день повномасштабного вторгнення Росії в Україну Віталій вступив у тероборону.
Його історію розповідаємо під час спецпроєкту Суспільного "Вибір вільних" до десятої річниці російсько-української війни.
"Дехто сміявся з мене, казали, що я дурник"
45-річний Віталій Білінчук із села Лопушне на Тернопільщині. Чоловік розповідає, його боротьба за майбутнє України почалася 18 лютого 2014 року, коли він приїхав на Майдан.
"Не хотілося бути диванним генералом і з телевізором розмовляти, з дому розказувати, як воно має бути. Мовляв, всі неправильно роблять, а ми все знаємо, але нічого не робимо. От я й тихенько з дому втік. Дітей маленьких залишив, дружина нічого не знала. Прийшов з роботи, позичив грошей і поїхав до Тернополя, а звідти — до Києва і на Майдан. Був там, доки Янукович не втік. Далі вже додому. Зустріли товариші, довезли. Відмився, відіспався. Дехто сміявся з мене, казав, що я на спір пішов, що я дурник. Ну, так, як в селі буває. Але я твердо вірив, що в Україні стане краще".
Одразу після Майдану до армії чоловіка не взяли.
"Пішов на військкомат, написав заяву. Все було добре. Але вступив у дію закон, згідно з яким, в кого троє дітей неповнолітніх — не беруть. Потім ще раз пробував через місяців два чи три. Дружина, звичайно, плакала, поїхала за мною. Я вже з рюкзаком зібраним був на військкоматі. Дружина моя, коли перехвилюється — їй стає дуже погано, аж до того, що її починає паралізувати, відбирати мову. Я побачив, що до цього йде, і мусив з військкомату вернутися. Офіцер з військкомату навіть сам сказав: "Вертайтеся, ми, згідно із законом, не маємо права вас брати". Отака була ситуація. Тому я вдруге повернувся".
"Я в перший день хотів йти, але спочатку треба було заколоти поросятко, змолоти муки, аби сім’я мала що їсти"
У перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну Віталій був удома з дружиною.
"То було дуже рано, моя сім’я ще спала. Я вийшов на сходи свого дому покурити, почув вибух. Хвиля до мене дійшла — аж штани зарухалися. То був удар по Бродській авіачастині. Я зрозумів, що то ніякі не навчання. І що то не випадкові звуки. Я до хати зайшов і до дружини кажу: напевно війна. Вмикаємо телевізор і через кілька хвилин чуємо, що так і є. Так я і зрозумів… Я в перший день хотів йти. Але, оскільки я в селі живу, то треба було спочатку заколоти поросятко, змолоти муки, аби сім’я мала що їсти. А це все за один день встиг зробити, а на другий день зранку я вже був на військкоматі. Голова громади організував машину і я поїхав".
Віталій Білінчук із побратимами. Фото надав Віталій Білінчук
Після військкомату Віталій потрапив до лав новосформованого 85-го окремого батальйону територіальної оборони:
"Прийшов наказ, що з батальйону треба роту відправити на Полтаву. Добровольців треба 100 чоловік. Я туди ж, звичайно, теж. Дружині не сказав, що я доброволець. Сказав, що так випало мені йти. І нас 100 чоловіків поїхали на межу Полтавської, Чернігівської та Сумської областей. На блокпости туди, на зупинки тих колон і всього іншого. Богу дякувати, нам пощастило. Там колона йшла серйозна, тисяча машин йшла. Безпосередньої участі в боях ми тоді не брали. Їх авіація розбила. Вони пішли по лісах і їх там подобивали, попалили, побили.
Ми були по точках розкидані по 30 людей, по 20, по 10. Як було? Було "стрьомно". Бо не знав, як я себе в справжньому бою реальному поведу. Не тільки я, багато хто так почувався. Але все було на такому пориві патріотичному. Зараз би вже подумав, чесно скажу".
"Страх треба вміти стримувати. А ще краще — не впускати його в голову глибоко"
Зараз Віталій Білінчук захищає Україну на Запорізькому напрямку. Про свою роль в підрозділі боєць каже так:
"Звання — солдат. Посада — переважно кулеметник, але що в руки візьму, така й посада".
Захисник згадує епізоди із фронтового життя.
"Кумедний випадок можу розказати. Ми виходили з позиції, щоб помитися-попратися, почиститися, дозаправитися. І застряг наш 131-й ЗІЛ. Пробуємо вдесятьох його за трос витягнути. Вже по 10 кілограмів болота на кожній нозі. А один стоїть і на телефон знімає. І каже: "Де взяла такі черевички?". Покидали ми того троса, попадали в болото, сміємося один з одного просто. Вже такі втомлені — 4 чи 3 дні було безперервного бою практично. Отут одразу таке розвантаження, такий сміх пішов. Для нас воно було смішно і весело, бо вже спала та напруга.
А страшно якось було ще до наступу. Ми стояли і дуже навкруги сильно техніка почала гудіти. Ну, тоді я вже прощався в умі зі всіма. Думав, що то вже залишилося якихось 15-20 хвилин. Саме починає розвиднюватися. Початок літа. Але, Богу дякувати, вони просто десь там маневрували. І нічого з того не вийшло. То був такий перший негативний, можна сказати, один з найстрашніших разів. Зараз — то ми вже адаптовані. Страшно весь час буває. То неправда, що не страшно. Але страх треба вміти стримувати. А ще краще — не впускати його в голову глибоко".
Віталій Білінчук із побратимами (крайній справа). Фото надав Віталій Білінчук
Противник, розповідає Віталій, мають менше досвіду ніж його підрозділ, проте мають перевагу в кількості.
"Вони просто невмотивовані. Але все-таки, порівняно з тим, що був на початку, — то серйозний ворог. Їх дуже багато. Кількісна перевага в рази, вони мають чим воювати в першу чергу. Якби ми мали так, ми б вже були в Москві. Але вони вчаться, нема що казати. Але видно, що їх там просто женуть. Вони більше командирів своїх бояться, ніж нас".
"Кращих побратимів мені і не треба. З ними не страшно в будь-яку погоду в будь-який бік йти"
Долати труднощі бойових дій чоловікові допомагають побратими.
"Чесно скажу, кращих побратимів мені і не треба. З ними не страшно в будь-яку погоду в будь-який бік йти. От поранення були – і не в одного тільки в мене. Обстріли, дрони — вони на те не дивляться, йдуть, витягуємо одне-одного, виручаємо, прикриваємо – все як має бути. Дуже здружений колектив, бо просто сформований з другого дня війни. І з багатьма вже багато пройшли. Довіряю на всі сто".
Іноді бувають моменти, коли захисник шкодує про те, що пішов на війну.
"Бувало. Але, як приїду, як подивлюся на внучка, доню, дружину — мушу".
Боротися допомагає підтримка сім’ї. Коли є можливість, виходять на зв’язок кожного дня. Крім того, іноді вдається отримати відпустку.
"На 30 днів не було ні разу. Але був у відпустці минулого року і зараз командир пустив на два дні. Вже добре — з дружиною побачився. Ну і плюс в госпіталі недавно був, то після лікування теж 10 днів вдома побув. Прошу Бога, що якщо буду живий, то десь буквально через місяць хочу потрапити на день народження дружини".
Віталій Білінчук із побратимами. Фото: Суспільне Тернопіль
"Якби не вірив у перемогу, то тут би не був"
На запитання, чи вірить у перемогу України, Віталій відповідає:
"Сильно в неї вірив і зараз не сумніваюся. Просто таке відчуття, що вона трохи посунулася та перемога, віддалилася. Якби не вірив, не був би я тут. Те, що ми переможемо — це однозначно. Я переконаний, що росіяни не будуть на нашому боці. Вони боялися, а зараз ще більше бояться. Їм-то там нічого не світить".
Про те, що робитиме після того, як Україна здобуде перемогу, Віталій каже:
"Напевно зо два дні буду сидіти і сумніватися, чи то правда. Подумаю два дні, повірю в це. А тоді — риболовля. Люблю риболовлю, скільки себе пам’ятаю. А там далі видно буде все по обставинах. Є купа справ незакінчених. Це теж добре, бо якби було все закінчено, то не було б цікаво. Все буде залежати від стану мого здоров’я і взагалі, як воно все буде. Бо "плануй дураче, а Бог переіначе". Але таке найперше, що необхідне — то закінчити свою хатинку літню і переселитися туди. Сісти і тішитися, що ти пройшов те все, дожив. Сісти, цигарку запалити, позгадувати, як було колись. Така "мрія ідіота", можна сказати. Хотілося б, щоб була така спокійна старість. Просто спокій, щоб не стріляли, ніхто нікуди не біг і не здригався. І щоб не снилося, що тебе знову кудись смикають".
